Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 83

…Після похоронів Покутський подякував мені за те, що я взяв на себе частину клопотів, і, простягаючи руку, протяжно мовив: «Прощай». Він хотів побути на самоті, посидіти коло свіжої могили і звикнути до того, що віднині добрий шматок його життя назавжди відділився. А я по дорозі до міста набрів споминами на Северина Шутька. Він приходив до батька не лише для того, щоб побалакати про політику. Северин через свою жінку вічно ходив голодний. Тримали вони корову, щороку різали свиню, при хаті водилася птиця, але все те через скупість Северинової жінки марнувалося, пліснявіло, зварити вона не вміла, і Северин, до кого б не заявлявся, пускав трубою ніс і нишпорив голодними очима по припічках. Першим його словом після «Славайсу» було: «Біда…» До нього він надточував: «У Грушівці громом спалило хату», або «Град вибив жито за Лісничівкою», або ж «Кажуть, податки збільшать…»

Якщо була пора обідати, а Северин так вибирався з дому, щоб застати накриту скриню, мати подавала і йому наповнену миску, і він, не забуваючи орудувати ложкою, починав пропонувати батькові політичні теми, тонко вловлював, що батька в цю мить найбільше пече, і починав з усіма подробицями «розглядати проблему…».

Щось схоже і в мене. Всюди я стараюся спровокувати розмову про безнадійне становище. Я тру в кишені паперову марку, подаровану панянками, і не наважуюсь купити за неї селянського коржика, бо, хто знає, може, ці українці змилосердилися над своїм братом.

Як мене, не доведи господи, почне вирятовувати з біди Олексин і Павлів «гурток друзів», тоді моє прізвище навічно запишуть до якоїсь резолюції, передадуть її в закордонні архіви, і мені не допоможе навіть те, що буду кричати: «Я — це не я». Поки що, наприклад, важко судити, як поведеться посмертна Кривов'язова доля, але чогось мені здається, що його запишуть до якоїсь «вічної» резолюції.

У мене душа терпне перед таким прийдешнім. Якось перед наступом мене з одним поляком послали в розвідку. Ми переповзли розмокле глинисько, яке називалося нічийним, тереном, і захопили живого сплячого «ворога». Поляк подивився на мене, я — на нього, і ми тихенько, щоб не розбудити «ворога», полізли назад і доповіли «отаманам», що першу лінію траншей займає піхотний батальйон. Цілої півночі по цій лінії били гармати. Вранці нашу роту все-таки не посміли кинути в атаку проти «батальйону». Не озивалися і з «того боку», але я бачив, як над бруствером, схожа на мишу, сновигає кашкетина «ворога». Ми з поляком перезирнулися, розсміялися і реготали до кольок в животі. Дай боже, щоб усі так шанували поляків, росіян чи австрійців. Але я вже про це думав: поодинокі люди нічого не вирішують. Народ скований системою, система штовхає його на інший народ, затуманює розум, засліплює очі, і сльозами його не розжалобиш. Отой нещасний Живецький не має зла проти мене, я не маю проти нього, та він виробляє деревця для карабінів, якими нас тримають у покорі. Це нині вигідно, завдяки цьому Живецький з Вандою не трентять над шматком насущного.

А Невечорова ненависть мене виводить з себе. Це темний чоловік. Олексин і Павлів «гурток друзів» напускатиме його з ножем на материнські груди офіцерських жінок.

Боже, як усе це заплуталось!..

Якби я був паном вождем, я б своєму народові день при дні повторював: «Пам'ятайте: кривда народжує кривду». Ага! Пани вожді, посилаючи кривдити, репетують: «Ви йдете на святе діло!» Забагато людей у цьому світі живуть торгами, спекуляцією, а не працею. Я бачу по цьому польському урядові. Поляки теж чекали його сотні років, і він за кілька місяців заповнився тупими, бездарними і лінивими перекупками, що продають надії і преспокійно точать кров із жил.

Львів потопав у снігах. Дорогу більш-менш пробили тільки на цвинтар. Чим далі в місто, стежки ставали вужчі й мілкіші, а на Ринкову площу не ступала жодна нога. Ледве помітний слід вів до будинку, в якому мешкала Марійка Вістун. Я чогось подумав, що це пройшла Марійка.

— Ти вже у Львові? — стріла вона мене втішено.

— Вже встиг справити Покутському похорон.

— Вчора з нашого будинку аж трьох ховали. Та не стріпуй снігу, я люблю, в хаті його запах. Я теж недавно прийшла. Була в Мигельської. Пообіцяла, що знайде мені роботу. В митрополичій друкарні перекладають з церковнослов'янської євангеліє. Потрібні коректори. Дозволиш?

Я усміхнувся і, кинувши на підвіконня шапку, сів на канапу.

— Так? — запитала Марійка.

— Правду кажучи, не хотілося б, щоб ти була в тому колі.

Вона була в шерстяному светрі під шию, широкій спідничці і високих чобітках. Я помітив, що в її рухах більше легкості, справжньої жіночої легкості, яка приходить з певними обставинами. Цього я чекав і боявся, і зараз ця велика, хвилююча краса, до якої я почував себе причетним, мене засмутила.

— Заспокойся, в черниці не піду, — мовила вона, насмішкувато зводячи брови, вкладаючи в інтонацію особливий, таємничий відтінок.

— Я не це мав на увазі.

— А знаєш, Прокопе, — раптом зупинилася посеред кімнати Марійка, — в мене знову був трус.

— Пронюхали, — сказав я, відчуваючи, як мороз пройшов поза спиною.

— Гадаю, тут замішана моя сусідка. Сестра її служить у польського полковника.

— Ні,- заперечив я. — Якби сусідка, вони точніше знали б, коли шукати. Це робота Мигельської,- випалив я несподівано для себе, та одразу ж повірив: її.

— Ти збожеволів! — Марійка сплеснула долонями і почервоніла за свою грубість. — Прокопе, — благальне мовила вона. — Це образливо.

— Мигельська, — сказав я, дедалі утверджуючись у своїй думці. — Я, Марійко, знаю життя і цих друзів. Я вже сам себе побоююсь, настільки наперед знаю, до чого має прийти. Це ніби перед смертю. Така загострена інтуїція, що не можу тобі пояснити. Я прийшов до Покутського, він каже, що стара нездужає, мені чогось не при гадці, я навіть пожартував над дідом, коли ж лягали спати, я побачив на кухонних дверях його тінь, і щось у ній таке було, що я в думці сказав: «Стара сьогодні вмре». Вранці відвезли на цвинтар.

— Не смій так про Мигельську, — схвильованим півшопотом сказала Марійка. Очі її блищали. — Я з Зоряною знайома багато років.

— Цим способом вони і митців завербували. Дивно лише, навіщо я їм здався. Уламок гімназиста з вирваним серцем і розпливчастим світоглядом — навіщо я їм? З села приїжджав. Невечір, колишній стрілець, людина, страшно озлоблена на поляків. Вони його поки що відшили, хоч не збагну, який у цьому сенс. Може, щоб їдкіший став. А я? Той Невечір рубатиме шаблею, я ж і на це не здатний.

— Ти так багато береш на себе, аж нескромно.

— Вибач, коли так.

— Але не гнівайся, добре?

— Угу.

Марійчині заперечення мене стомили. Я став як ганчірка: можна робити що завгодно. Ліг. У голові порожньо, все тіло відмовлялося служити, навіть, здається, не билося серце.

— Ти голодний? Загріти чаю?

Я не одізвався, і Марійка вийшла до передпокою.

Вночі вона ніби пестила мене. Чи мені снилося?…

Х

Мені чогось бракувало. Я вертівся на всі боки, але нічого не знаходив. Тоді я вирішив на якийсь час піти з міста. Доброго півдня добивався крізь замети за ліс, до Семенка, «який б'є мертвих». Над хатиною цідився голубий димок. Стіни були обкладені бур'яном, замість вікон на снігове пустище глипіли маленькі темні щілини.

Я знайшов під повіткою лопату і взявся розчищати сніг. Навколо його поцяткували заячі сліди. Я намагався вибирати сліди цілими і складав візерунком уздовж стежки. Довівши її до повітки, сів на дровітню відпочити і побачив у кутку кільце дроту. Через кілька хвилин у мене на руці висіло півтора десятка силець, і я рушив снігами до лісу.

Зайці раз коло разу стрюхикали всі галявини, але в гущавину йшли своїми окремими путівцями, на них я і розкладав петлі, прив'язуючи вільні кінці дротин до пригнутих гіллячок, щоб, потрапивши в зашморгу сірі бешкетники повисали в повітрі й довго не мучились.

Хутко насувався вечір. Мені, звичайно, було б приємніше зайти до хатини із здобиччю, але я спітнів, поки розвішував сильця, і боявся простудитися.