Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 85

Він рвучко схопився з гнізда і почав натягати штанці.

— А я зайців наловив, — повідомив я.

Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.

— Мої не здогадаються, — сказав він, очевидно, про батьків. — Мені однаково, нехай побігають. А ти добре, що прийшов. Мене сумління мучило: думав, розгризли дикі свині. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобі давали?

— Давали, — відказав я.

— Для колонії гонять. Колонія їм дає солод, а вони їй — самогонку. Так і перебиваємося.

Дитинства цей хлопчик не знав і не знатиме. Він засвоїв мову своїх прикрих, недовірливих, звіркуватих батьків і, не знаходячи більш нічого цікавого, змалку незлюбив їх.

— Пошукай ножа, — попросив я.

— Візьми, ось на комині..Будеш знімати шкурки?

— Ти мені допоможеш?

— Та ні, не люблю крові.

- І я, брате, не люблю, — сказав я.

На світі дуже багато людей вивчало родовід сімей. Один накопичує, другий розкошує, третій усе добро спускає з рук — це тема багатьох епопей. Ось і тут: батьки розмовляють, вкладаючі в слова ненависть, по суті, обмінюються плювками, а ця доросла в мові дитина користується тими самими словами інакше, наповнює їх цілком відмінними почуттями.

— Гаразд, — додав я. — Впораюсь сам.

— Звичайно, я б у таких дрібницях не шукав помічника.

— Ти підріс з осені,- усміхнувся я.

— А ти купив добрі чоботи. — Він з тугою в очах обійшов навколо мене.

— Я і тоді буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.

Він знизав плечима, виліз на лаву і почав хукати на замерзле вікно. З лави звисали, подригуючи, його босі ноженята.

— Обв'яжуся лахами і піду надвір, — ніби вголос розмірковуючи, сказав хлопчик. — Сидиш у хаті, сидиш… Ми з старим, як арештанти. Мамі добре. ЇЇ шнурованих черевиків вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть ходити, як вовки?

Може, він чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись, крадькома позирав у мій бік. Штучність, лицемірство і судороги егоїзму — звички нашого віку. І цей чоловічок уже пускав у хід хитринку. «В умовах сім'ї серце, розум і рука тісно зв'язані між собою, несуть службу життя, просякнуту духом істини і справедливості…» Як це смішно звучить! 3 нас готували педагогів і заставляли заучувати ці «лебедині пісні», як молитви. «Святиня сімейного вогнища є тим місцем, де сама природа спрямовує, здійснює і забезпечує рівновагу людських сил». У сім'ї об'єднується все, що я вважаю найбільш святим і високим для народу і бідних… Лише з сім'ї, з неї єдиної, походять істина, сила і благотворний вплив на народну культуру…» [48] Навчаючи мене цих «лебединих пісень», вони хотіли з мене зробити свого місіонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили, повернулося проти них. Тепер розумніший підхід: тримають у темряві. На цих галичан не можна покладатися. Скільки вовка не годуй, він у ліс дивиться.

— Стара моя давно пішла? — запитав «той, що б'є мертвих».

— Перед тим, як ти встав.

— Вона довго не засиджується в колонії.

— А ти що робиш цілими днями?

— Дивлюся у вікно.

— Думаєш?

— Так.

— Бачиш бабу Ягу, відважного князя і крилатого коня…

«Той, що б'є мертвих» басом засміявся, але не сказав нічого, тільки ближче нахилився до віконця і нібито пильніше став вдивлятися у заметіль. Вітер стугонів і шарпав загату. Я вийшов за сіном, щоб наладувати шкурки. Поміж бур'янами попадалась така податлива відвологла трава, що просто просилася для в'язання. Я вибрав сніпок цієї трави і заніс до хати разом з бур'яном для шкурок.

— Ти хочеш настелити діда? — запитав Семенко. — Хіба завтра різдво?

— Заскоро святкуєш, — усміхнувся я, підвішуючи шкурки до цвяхів біля запотілого одвірка. — Зараз ми сплетемо кіску і змонтуємо тобі чоботи.

Його безжально-застиглі оченята спалахнули зацікавленням, як у деспота, якого давно не хвилювали несподівані винятки серед заведеного ним порядку. Я зв'язав стебла і подав йому, щоб тримав.

— Я в них не обморожу ніг? — запитав він з недовірою.

— Обшиємо зайцем. Хлопчик повів бровами.

— Ой, ти вигадливий. — У його голосі почувся захват. — Певно, багато світу сходив?

— Немало.

— Оце чоловік! — Він зазирнув мені у вічі і перейшов на шепіт: — Старий мій каже, що був в Італії. Можна в це вірити?

— Можна.

«Той, що мертвий б'є» невдоволено скривився.

— Чого набурмосився? — спитав я. — Такі речі невпрогнів мовляться.

— Плети, плети.

Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула її біля скрині, задзвеніло зерно.

— Ще спить? — спитала, ні до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха, витерла піт на чолі: — Це ви розтопили?

— Збирався пекти зайчатину.

— А це для чого? — показала на кіску.

— Поки що таємниця.

Вона скривила губи і стала вибирати з торби фабричні сухарі, якими поляки забезпечували армію на час походів. Рухи її були в'ялі, ніби пробивалися крізь далеку сутінь задуми.

— Сходіть до криниці по воду, — мовила грубуватим тоном.

Хлопчина перехопив з моїх рук недоплетену кіску і зиркнув на матір недобрими очима. Коли я прийшов з повним відром, молодиця хмикнула, пересікаючи хату, наштовхнулась на мене і ще раз хмикнула. Очі її при цьому залишались строгими і спокійними, як в актора, що відшліфовує інтонації.

— Я так стомилася, треба нарубати дров, — сказала вона трохи м'якше, мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спеціальної муштри. — Сокира в сінях, — докинула вже безбарвним тоном, зняла миску і заходилася мити м'ясо.

Сокира годилася хіба для того, щоб кидати за рідним батьком. Я розчистив сніг перед порогом, знайшов заповітну прадідівську плиту і поточив вістря. В душі я втішався цією пригодою.

Коли я увійшов з сіней з дровами, молодиця, стоячи на печі, тягнула з-за комина корито.

— Поможіть, — покликала мене

За комином на печі було четверо булькаючих самогонною закваскою корит. Одне ми зняли на скриню, видко, ввечері знову пустять машину. У цю мить прокинувся Окільнюк, п'яно балансуючи руками, вибіг до сіней і скоро прошмигнув поміж мною і жінкою назад до печі. Лежачи, він сонними почервонілими очима глипнув на кіску в синових руках, і на зіниці впали важкі підпухлі повіки.

Поки смажився заєць, молодиця ще не раз дарувала мене своєю доброзичливістю. Я бачив, що від запаху заправленого часником м'яса серце її подобріло, але в силу звички вона не могла командувати без знущальної іронії. Після ситого полуденка якась нудьга примусила її никати по закутках, нарешті вона знайшла колоду карт і сіла ворожити за скриню.

— Що карта показує? — запитав я, перериваючи її бубоніння.

Молодиця роздратовано позирнула на мене і згорнула карти. Я її більше не зачіпав, хоч мене цікавило, чого вона собі жадає, її тоненькі бліді губи шепотіли якісь закляття. Мені почулося, що вона повторює одну фразу: «Ходун, ходунай, світ годував, впав, пропав, ніхто не ховав».

Склавши карти, вона ще раз послала мене по воду, вимила попелом казан і залила розчину.

— Налийте в студницю води і покладіть снігу, — звеліла вона, сама ж приклала накривку дерев'яним бруском і прикріпила кінці дротиною до вух на казані. — Допоможіть висадити на плиту…

Я звихався, як попівський наймит, і лише після вечері зшив один валянок. Семенко протанцював у ньому до порога і переможно наставився на матір:

— Бачиш?

— Не сліпа…

Прокинувся Окільнюк. Попросивши сина вийти на середину хати, він почухав груди і показав рукою на сніпок трави:

— Може, лишишся мені такі сплести? Зостанься. — Він погрозливо подивився на жінку, мовляв: «Ти хочеш заперечувати?! Дивись» — і додав, повертаючись обличчям до мене: — Я задарма не схочу. Дам «отого». Молодиця сердито засопіла, але не обізвалась. Окільнюк спустив на долівку ноги, став спиною до хати і почав натягати полатані шкарубкими засмальцьованими ганчірками штани.