Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 90

Ми стояли в коридорі клініки, мимо нас безперервно снував людський потік. Обличчя опечалені, збентежені сквапно пов'язані шалі, незастебнуті плащі й куртки, нечищене взуття. Мені стало страшно при думці, що ці люди розмножуються. Від цих психічно неповноцінних батьків і матерів народжуються діти з задатками садистів; наркоманів і недоумків. Якщо життя не внормується, з них можна буде вербувати головорізів, проституток і работорговців. Вони торгуватимуть собою, чіплятимуться за будь-які ідейки, аби себе виправдати. Примара війни все людство перетворює на стадо.

— Нарешті я відкопав у архівах повість, — сказав Грушевич. — Здав до друку. А спогади про Кривов'яза всюди бракують. Що таке?

Побачивши, що мене схвилював нескінченний ланцюг хворих, Грушевич теж задумливо став вдивлятися в обличчя.

— Ви не читали сьогоднішніх газет? — запитав він перегодом.

— Ні.

— Опубліковано повідомлення, що в Америці винайшли нову зброю.

Він нетерпляче переступив а ноги на ногу, даючи зрозуміти, що йому пора йти. Я попросив у нього рукопис спогадів про Кривов'яза і попередив, що надрукую лише найгостріший уривок.

— Впевнений, що вся ваша праця колись побачить світ, — втішив я Грушевича. — Вона цінна вже тим, що спогадів про видатних людей ми взагалі не маємо. Таких людей переважно вивчають у науковому плані, заробляючи ступені. Як на мій розсуд, це здебільшого оббріхування.

— Повністю приєднуюсь до вас, — усміхнувся Грушевич. — До побачення, пане Повсюдо!

— На все добре!

Чисто в галицькому дусі слід було сказати Грушевичеві:

«Кинь свою писанину, бо не за горами бунт. Повістями революції не зробиш. Виходь на площу з прапором». Цікаво, як би зреагував Грушевич? Я йому навіть на притики не дав про «той день», бо він все-таки зв'язаний з «друзями». Перейшовши до клініки, Грушевич, мабуть, покинув теорії про всесвітній гуманізм. Чого доброго, його вважали б божевільним. Я запропонував би здавати деякі ідеї на перевірку до божевілень.

Один примірник газети я крізь щілину в дверях просунув до залу засідань наукового товариства імені Шевченка.

Наступного дня донцовський «Вісник» відгукнувся на ваш перший номер так: «Шайка бандитів намагається посварити український і польський нарід. Ми віримо, що ця шайка буде виловлена і покарана, але зі свого боку застерігаємо поспільство: «Не піддавайтеся намовкам дурисвітів. Наше щастя в єднанні з польским людом. Поки що ми не маємо відповідних, зобачників, але більш ніж вірогідно, що згадана з на бандитська шайка складаєтьса з відісланих агентів Москви».

«Вісник» передрукував кілька заміток з нашої газети. Вона була заповнена анонімними розповідями про людські долі, на четвертій сторінці був уривок Грушевичевих спогадів і хроніка про найважливіші: події. «Вісник» передрукував чотири розповіді, підписавши їх внизу великими літерами: «Куплений Москвою», «Запроданець», «Перекупка» і «Шахрай». Недарма кажуть: «Злодію, шапка горить».

Між коробками кам'яниць метушились сніжинки. Здавалось, їм ніколи не досягти землі, проте снігова подушка напухала м'яко під ногами і тверділа, як лід. Ми з Марійкою йшли на свято до Мигельської і Ганиша, які при свідках справляли заручини, а весілля відклали на весну. Я і чути не хотів про Мігельську, але з Марійкою вже щось сталося: вона наполягала, сердилася, погрожувала… Я цього майже чекав. Ми йшли мовчки, сотаючи на ум недомовлені докори. Мене тричі зупиняло, і я всі три рази долав нехіть, відчуваючи, як мене опустошує це недодане змагання.

Гостина мала відбутися в кав'ярні. Ми йшли завчасу, бо мені треба було де того, як усі зберуться, кудись застромити свою непривабливу на вигляд куртку. Вся ця історія мене мучила. Дорогою я напружувався, деревенів і подумки лаяв Марійку.

Протягом останніх тижнів проміж нас не мигнула навіть тінь на суперечку. Я, правда, не питав, як Марійці на роботі, а вона не згадувала. Але ми говорила про людей, з якими я зустрічався, вона задоволена, що люди слухають мене. «Вісник» далі опльовував нашу газету. Ми собі вечорами посміювалися. Марійка навіть, радила пройтися по «Віснику» бичем на кшталт відповіді запорожців султанові.

Якось я побачив перекреслені дати в Марійчиному календарику. Я спитав очима, навіщо. Вона згорнула календарик і, поклавши на підвіконня, запитала:

— Ти танцюєш, Прокопику?

— Ні,- відказав я.

Вона усміхнулась, а я взявся дописувати статтю.

Кому б не хотілося повеселитись! Я взагалі розумів. Марійку. Але мене тривожило, як би в ній не прокинулась гімназистка.

- І довго ще будемо мовчати? — Я зиркнув на неї збоку і, не діждавшись слова, почав скручувати цигарку. Потім сказав; — Боюся, що мені доведеться раніше піти з вечірки.

— Ти завдаси мені болю, — озвалась вона.

— Ті «друзі» тебе ніби підмінили.

— Мені вже приїлося це слово. Назви їх інакше.

Я зітхнув. Вона насмішкувато підібрала губи. Жіночі химери…

Я віддав прислужникові куртку. Він догадливе почепіив її на задній вішак. Тепер залишилося знайти такий куток, щоб, сівши, заховати від очей покорчені юхтові чоботи. Сорочку я собі виправ досить вдало, спортивний светр якраз входив у моду, і я міг спокійно вдавати циніка, який шанує гостинність і добре вино.

Сідаючи, побачив у дверях Ганиша, а точніше чорний полискуючий метелик під адамовим яблуком у сяйві Павлового обличчя. Композитор ні на вершечок не підріс з того дня, як я бачився з ним біля Святоюрського храму. Тримався він ще впевненіше, ступав, гордо несучи голову. Він шанобливо кивнув мені, зачекав на поетесу і під руку з нею наблизився до нашого столика. Марійка в захваті від їхнього блиску весело примружила очі і, сміючись, обома руками сходилась за Зорянине плече. Павло скособочив на них голову. Вони сміялися таким щасливим сміхом, що ми з Павлом не знайшлися що-небудь сказати один одному.

До залу хлинули гості. Було таке враження, що досі вони терлися десь у мишачій норі, чекаючи на господарів. До нас підійшов Олекса Чорнота. Вклонившися Марійці, він міцно потиснув мені руку, розглянувся і, в привітанні піднявши руку, рушив до знайомих хлопців. За всіма ознаками, тут зібралась еліта «гуртка». Ця молодь не мала причини скаржитися на життя. Уже з манер можна було судити, що вона виховувалась у тих сім'ях, у яких проблеми достатку були лише своєрідними вправами мови.

Тужливо бренькнули бандури, співак, ло голосу — справжній артист, сколихнув повітря:

Юнак співав зворушливим оксамитовим, баритоном, усміхаючись і підморгуючи. Коли пісня стихла, Марійка опустила додолу очі і зітхнула. Вії її запотіли самоцвітними росинками, губи злегка тремтіли.

— Ось… — мовила вона, схлипнувши.

— Що з тобою? — спитав я.

Вона сполохано, ніби не думала, що я поруч, зазирнула в вічі і розслаблено, випинаючи груди, відкинулась на спинку стільця. Шовкове золотисте повісмо волосся впало на щоку, ніби спрагло цілуючи рум'янець.

— Марійко…

Вона застигла в позі враженої стрілою богині, що з подивом і недовір'ям прислухається до смертельної знемоги. Я вийняв з кишені цигарку. Марійка, немов прокинувшись, поклала мені на зап'ястя руку, мовляв, не треба.

Офіціанти подали вино, закуски і кожному в маленькій срібній чаші з срібною ложечкою святвечірньої пшениці. Артист завів колядку, зал підхопив, штовхнув на дзеленькаючі шиби. Потім, багровіючи од хвилювання, з піднятою чашею встав Павло Ганиш.

— Панове товариство! — Він заждав, поки втихомиряться за столами. — Панове товариство! Я думаю, що ніхто з нас не буде противитися, якщо я скажу, що різдво — це свято української пшениці? — Слова «української пшениці» він вимовив з притиском.