Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 91

Навколо вдарили долонями, лиш бородатий священик, що сидів за сусіднім столиком, не аплодував. Нетерпляче повівши плечем, він опустив голову.

— Прошу, панове, звідати найдорожчого і найсвятішого причастя — причастя праці. Нехай, як струни бандур, дзвенить пшеничний колос на всій українській землі! Він, панове, додзвониться волі! — Останні слова Павло майже вигукнув.

Я подумав… Що я подумав? Що все це гарно і зворушливо. Так. Та тільки й слави.

«Друзі» ніколи не вдаряли лицем у землю, коли доходило до промов. Це для них було захоплюючим спортом, який бентежить і сповиває голубим світанковим сном, у якому вони люблять себе аж до сліз.

Співак, усміхаючись і втираючи губи од медової пшениці, попрямував до бандуристів.

Мабуть, нема в світі більш тужливої і краючої серце невільничої пісні.

— Отак у Скутарі козаки співали, — закінчив юнак під грім оплесків і крутнув головою, стріпуючи сльози. Всі плакали. Плакали священик за сусіднім столиком, Олекса, Павло, Мигельська, офіціанти. І я ховав наповнені сльозами очі.

Марійка ридала, затуливши обличчя долонями. Мені чогось здавалося, що вони все це скомпонували спеціально для неї, аби приголомшити і розіп'яти на хресті людських мук. Згодом, заспокоївшись, вона сумно посміхнулась, ніби виконавши обов'язок, поправила волосся і сказала:

— Дозволь, Прокопе, попрощатися.

У мене похололо в серці. Я чекав, не спускаючи а неї очей. Вона зітхнула і знову посміхнулася.

— З ними, Прокопе, — вона обвела поглядом зал, — До цієї хвилини я була з ними; Я не могла перебороти себе і не признавалась. Я була з ними не тому, що вони надія краю, а тому, що вони мають усе, чого ні ти, ні твої люди не маєте. Вас би закували за ці пісні, а вони їх співають у присутності таємної поліції. Прощайте, — додала вона тихо і звелася з-за столика. Я пішов за нею до виходу, минаючи стрій вражено-злих заплаканих очей.

Надворі вже був вечір. Трусив сніжок, наздоганяючи сліди перехожих.

XII

— Прокопе!

Її знову щось мучило.

— Сьогодні до нашої друкарні приходив Олекса Чорнота. Виждав, коли-поблизу нікого не було, і сказав… що тебе підстерігають. Нам не треба було тікати з вечірки. Я винна.

— Ну, а далі?

— Тобі мало? Вони і вбити посміють. Тобі небезпечно сюди приходити. Може, нам зустрічатися… в Покутського?

— Друкарня.

Марійка закивала головою, стиснула пальці. Я зрозумів, що вона здогадалась про те, чого мені не хотілось видати: що мені легше, коли ми не бачимось. Очі її наповнилися стражданням.

— Не гніти і не зводь себе. Вони пронюхали, що я заволодів Миколиною друкарнею. Чи не той же Олекса проговорився, а тепер його мучить сумління. Головне, що і нам відомо. Щось придумаємо.

Ці слова ще більше засмутили її. Я не міг одірвати погляду від її білих тремтячих пальців, хоч зовні вона здавалася спокійною. Ця невластива їй дотепер стриманість похитала моє довір'я, і я сказав:

— Вночі перекинемо устаткування в інше місце. Марійка сиділа з похиленою головою, ніби не чула моїх слів, та, прокинувшись із задуми, з докором сказала:

— Якщо це мені адресується, то можеш не боятися.

— Стомлююсь, — озвався я. — Наче нічого не роблю і стомлююсь.

— Ти не маєш права ризикувати.

— Я не настільки сліпий, — сказав я, — щоб не бачити, що й без мене виступлять. Є мудрі діди, «друзі» мене переоцінюють. Та, мені здається, їх цікавить друкарня.

Дивлячись на її зсутулені плечі, я подумав, що тепер, коли я з людьми, особисто від неї хотілося б і більшої прихильності і турботи. Про це важко було натякати — ніби випрошуєш ласку, але їй треба було зрозуміти, що розрив з «друзями» не багато для мене заважив. Вона далі ходить з почуттям втрати, тоді як я гадав, що, звільнившись, вона стане ближчою.

— Слухай. Марійко, — покликав я…

«Пам'ятаєш, якось я згадував чоловіка, який мене приголомшив своїм металевим голосом? Тепер в очах у нього вираз розгубленості й нудьги. Ми з ним довго розмовляли. Мені сказали, що це своя людина, а повернулося так, що його треба переконувати, і я почував себе не краще, ніж той мудрець, про котрого написали: «В той час афіняни визнавали сонце богом, він учив, що воно — вогненне жорно. За це вони засудили його до смерті».

Смеркало. Він оточений тінями на канапі, мовчить, і таке враження, що пірнає в сутінки нарочито, як медуза йде на глибину, чуючи наближення шторму. У кухні шепочуться шестеро дітей. Я збагнув: він хоче ще раз послухати, які в нас перспективи. І я сказав правду: «Найважливіше — провалити стіну мовчання». Ну й попередив, що можливі жертви.

За дверима шепочуться діти. «Тато казав», «тато принесе», «тато зробить»… Йому перед тим пощастило заробити на залізниці кілька марок, свідомість настроєна на те, що знову поталанить. Чую зітхання. Бере пачку газет, прощаємось. Цілу ніч, уникаючи патрулів, буде розносити до знайомих. Жінка при вікні не зімкне повік, дітям будуть снитися кошмари…

Я радів, що він подолав себе. Але я не знав, що на його чоботях стерті підошви і досередини набивається сніг. Він схопив запалення легенів. Лежить, в очі зазирає смерть. А на устах одне: коби поправитись до заворушення. І я жду чуда. Про тиранів кажуть: «Коли він здохне, буде велике свято». Тут же людина бореться зі смертю, аби вмерти так, як підказує свідомість. Це смерть — для перемоги. Наші серця мусять воскреснути саме для такої смерті. Інакше нічого не вийде. Чудо залежить від нашої волі.

Я уявляю, як тяжко розлучатися з одним життям, щоб почати інше. Нам дуже шкодить, що нас відділили прикордонними частоколами від Сходу. Нам би легше дався переворот. Але що вдієш? Це ще одна трагедія Галичини.

До чого я веду? Поки ми не скинемо з себе влади минулого, ми не будемо заслуговувати довір'я».

— Я не винна, що серце ниє,- сказала Марійка після довгої мовчанки.

— А я, коли подумаю, скільки хлопців через руки «друзів» відправлено в концентраційні табори, хочу поставити їм на середмісті камінний хрест прокляття.

Я взяв Грушевичеві рукописи і глянув по кімнаті, чи не залишаю чого-небудь. Уже звечоріло. Марійка сиділа спиною до вікна, і я не бачив виразу її обличчя. Я торкнувся губами до її щоки — лице було мокре від сліз.

На небі, мов спохвату забутий якимсь таємничим женцем, висів блідий місячний серп. Вулиці були освітлені електричними ліхтарями. Я лиш часткою свідомості відзначив, що Львів ожив поза моїми очима: працювала електростанція, у кранах появилась вода, пущені в рух окремі фабрики. А в душі вужилися сліди недавньої розмови з Марійкою. Я й сам ще не звільнився від минулого, а їй сказав багато прикрих слів. Найгірше, що це скидалося на гімнастичну вправу.

Я ішов у напрямку до головного вокзалу — вела підспудна надія, що раптом з поїзда зійде Микола. Тоді я відчув би себе далеко впевненіше. Либонь, то вічна історія: силу дають переконання. У мене міцніші переконання, ніж у Марійки, Миколині переважають мої. Попри все нами попихає потреба розшукати сильнішого, бо сильніший повинен би стояти ближче до істини. Наші пошуки сповнені болям і смутком, а згодом над нами підводиться кволодухий тлумач часу і все перекреслює, претендуючи перед лицем нащадків на найнезаперечнішу правду. І так воно давно ведеться…