Жінки їхніх чоловіків - Андрухович Софія. Страница 2

Потепління настало так раптово, що ми з Мерічкою були вбрані в майки з короткими рукавами, а озеро все ще затягував лід, і на ньому сиділи рибалки. Лід був сірий і надутий; він з нерозумінням вдивлявся в небо: що коїться? мені тріскати, танути чи на всякий випадок не робити нічого?

Наступного дня лід став синім, а потім — фіалковим. Він опуклювався, як збільшувальна лінза, аж доки посередині не виріс настільки, що дістав до неба — і тоді розтанув. Але тепер знову стало зимно Здається, ще навіть падатиме сніг. Мерічка придумала, щоб ми уявляли собі, ніби їдемо берегом Балтійського моря. Це дуже легко: озеро сіре-сіре, а вітер такий, що підіймаються величезні хвилі, і до нас долітають бризки (ми не злизуємо їх — чи тому, що вода брудна, чи щоб не відчути, яка вона несолона на смак), на бетонні плити понаносило повно сміття — якісь галузки, пляшки, кульки (сліди корабельних катастроф); я навіть бачила розчахнуту черепашку якогось молюска. Коли вітер стає таким тяжким, що його майже неможливо подолати, Мерічка підіймається і їде стоячи. їй так легше.

На початку першого кола ми переповідаємо спи. Еротичні, страшні й неймовірні. Наприклад, мені приснилося, що Мерічка, я, Назар і ще якісь люди сидимо на страшенно непевних, хитких палях так високо в небі, що землі майже не видно. Палі з'єднані між собою якимись планками, дмухає потужній балтійський вітер, і ми от-от впадемо. Мене охоплює паніка, я плачу і кричу, міцно тримаючись за планки руками, а решта людей глузує з моєї боягузливості, з того, що я так боюся впасти і розбитися на смерть. з того, що я так чіпко хапаюся за все підряд; зрештою їм набридає мій лемент і вони починають дратуватися і кричати на мене, погрожують, що коли я не заспокоюся, вони самі розгойдають наше сідало і я полечу додолу — а я не розумію, чому вони не бояться сидіти в цьому небезпечному місці, чому вони зляться, що я так боюся розбитися, і чому вони так жорстоко, так нечуйно зі мною поводяться?…

Мерічці снилося, що до них у будинок хтось заліз. Вони стоять перед парканом і чітко знають, що в будинку є хтось чужий, бо двері привідчинені. Мерічці дуже моторошно, вона відмовляється заходити в дім, стоїть і тремтить, і дивиться на подвір'я, розмірковує, викликати міліцію чи ні, і як краще це зробити. В кінці сну вона натикається на подвір'ї на жінку, яка виходить з дверей їхнього дому (ця жінка схожа на одну Меріччину викладачку і на одну Меріччину біоенергетичку) і каже комусь: «Как мнє забрать твої вєщі» Це найстрашніше — «как мнє забрать твої вєщі», голос, яким жінка це вимовляє, і погляд, яким вона при цьому дивиться.

Мені снився маленький, завбільшки з кроля, яскраво-синій носорожик. Він кусав мене за палець і виглядав страшенно зворушливо, кругло і трохи мультиплікаційно. Але я зі страху викинула носорожика з вікна і надійно зачинила його.

А Мерічці снилося, ніби ми сидимо на розстеленій ковдрі, навколо розкидані персики, десь дзвонить телефон, я починаю його шукати, а Мерічка жартома піднімає один персик і каже в нього: «Алло!» І з персика раптом чується голос моєї мами. Цілий сон вона розмовляла персиком з моєю мамою.

Друга частина першого кола присвячена останнім новинам і подіям удома. Це такі мікроскопічні, непомітні події, що їх ніхто ніколи не запам'ятовує довше, ніж на п'ять хвилин, але ми так довго переповідаємо їх одна одній, а потім обговорюємо і вибудовуємо з них якісь логічні конструкції, що час тягнеться поволі-поволі, ми майстерно об'їжджаємо людей і собак, і коріння дерев, яке горбами попіднімало асфальт. Часом майже ціле коло говорю я, а потім — Мерічка, тоді знову вона, або я, або по черзі. Якось ми навіть посварилися під час першого кола. Ми дискутували про одного перекладача: я сварила його, а Мерічка захищала. Ми так розхвилювалися, що навіть забули про холод і балтійський вітер, і швидко мчали вперед, просто-таки блискавично, як не мчали ще ніколи, Мерічка не звертала уваги на псів, а я на бігунів.

Зазвичай усе навпаки: Мерічка бачить будь-якого пса з будь-якої віддалі. Бігунів зауважити не важко, бо вони пересуваються групками, і нічого гіршого мені ще не доводилося зустрічати. Я заспокоюю Мерічку: «Це так, якби ти боялася дерев». Пояснюю, що на ровери нападають хіба що скажені обскубані волоцюжки, яких можна впізнати відразу і вчасно злізти з ровера. Що псів, які гуляють з господарями, боятися взагалі немає чого. Що жодному з них нецікаві ні ми, ні наші ровери. Мерічці це мало допомагає. Вона любить собак, але боїться їх, коли їде на ровері.

Спортсменів я люблю набагато менше, ніж Мерічка собак. І мені чомусь так страшно проїжджати крізь їхні групки, які одна за одною вигулькують назустріч. Спортсмени, які щойно почали бігти, мусять зачепитися. Спокійніші ті, які пробігли вже коло-два: вони розчервонілі, захекані й несуть за собою легку ароматну хмару свіжого поту. «Це так, якби ти боялася дерев», — каже мені Мерічка.

Назустріч ідуть старі люди з пляшками і каністрами джерельної води. Вони неповороткі і насуплені. Якось нам заважали їхати двоє хлопчиськів на роликах. А іншого разу ми бачили діда на ровері, який тримав за повідок смішного клаповухого пса — той щодуху мчав перед ровером, звісивши набік язика. Або ті двоє п'яниць, які йшли, обійнявшись, вже нічого не розуміючи, не спроможні вимовити ані слова, ледве пересуваючи ногами — і раптом, страшно загарчавши, кинулися на нас. А пагорб, з якого ми з'їжджаємо, не крутячи педалі, — фактично злітаємо, очі сльозяться, забиває дух, і треба панувати над собою, щоб ненароком не збити якоїсь молодої мами з дитиною.

Сьогодні Мерічка не захотіла зі мною поїхати. Я зробила це майже надвечір. Витягуючи з підвалу ровер, мало не відірвала голову цікавій сусідці-двірничці, яка вистромилася зі своїх дверей, щоб перевірити, що там за шум.

Накрапав дощик. Вітер став мало не зимовим. Рибалки стояли на берегах, схожі па сумних чапель.

Першу частину першого кола я думала про сни. Другу частину першого кола — про останні мікроскопічні події. Потім — про перекладача і книжку, яку він переклав. А тоді раптом звідкілясь вигулькнув, крихітний чоловічок у смішній шапці і великих окулярах з товстелезними лінзами. Він обігнав мене на своєму ровері й помчав уперед, роблячи такі несамовиті віражі, такі мертві петлі, так карколомно об'їжджаючи стовпи, бігунів, собак, пенсіонерів з джерельною водою, що ті сахалися від нього, або падали — хоч він не зачепив жодного, — або не помічали його. Він мчав переді мною, все віддаляючись і віддаляючись, смішний карлик з коротенькими ніжками, які швидко-швидко мерехтіли, майже як спиці коліс, і я раптом відчула, що страшно хочу зробити щось дуже важливе, для себе і для Мерічки. і ще для когось, ідеї закрутилися у мене в голові, я аж похолола, голова затріщала, я набрала в груди повітря, я посміхалася, ніби несповна розуму, — промчала повз рибалок, мало не збила кількох бігунів, непомітно подолала кілька підйомів, які завжди проходила пішки, — і вилетіла просто назустріч автобусові. Я промчала повз нього, встигнувши помітити, як витріщився водій, мало не захлинувшись криком.

(Під час роверових погулянок з Мерічкою я часом люблю уявляти собі, ніби зі мною стаються якісь нещастя: я кудись задивляюся, повертаю не туди і падаю у воду, або навпаки — кочуся додолу з пагорба, ровер боляче прибиває мене зверху, я проводжу язиком по передніх зубах — чи цілі, відчуваю іржавий смак крові, Мерічка навіть не зауважує, як часто, їдучи поряд із нею, я проводжу язиком по передніх зубах. Тепер через страшний удар нутрощі сіпнуло кудись униз, тоді надійшло млосне тепло, в цілковитій темряві чулося жалібне скрипіння покаліченого ровера; рама неприродно викрутилася, заднє колесо, вже не таке бездоганно кругле, як раніше, не доторкаючись до землі, продовжувало обертатися — і почула мелодію, яка підхоплювала роверове скрипіння, сумно, монотонно, нескінченно довго і безнадійно, телефонна мелодія персика, мелодія персикового телефону).

Якщо випаде сніг — роверові прогулянки доведеться припинити. За тиждень я від'їжджаю і Мерічці треба буде кататися самій. Але я спокійна за неї. Я знаю: роблячи тисячі кіл щодня. крихітний спритний карлик в окулярах із товстими лінзами вершить на своєму ровері такі чудеса, що нікому й не спилося. Мерічка не самотня, доки він їздить там, доки він котиться довкола сміттєзвалища, довкола цвинтаря, довкола озера.