Марсіанський шлях - Азимов Айзек. Страница 10

Він рушив далі. Раптом із-за мінливого обрію вигулькнули дві постаті біля напівзаритого корабля.

— Гей, ви там! — загукав Лонг.

— Це ти, Теде? — озвався Ріос.

— Я! А то Дік з тобою?

— Авжежі Ходи до нас! Трохи посидимо. Оце збиралися вморожувати корабель і сушимо собі голову, як би затягти час.

— Тільки не я! — зараз же вихопився Свенсон. — Коли ми відлітаємо, Теде?

— Як тільки впораємось… Це не відповідь, скажеш?

— Іншої, я бачу, немає, — пригнічено мовив Свенсон. Лонг задер голову й глянув на безформну пляму, що ясніла у небі.

Ріос простежив за його поглядом.

— В чому справа?

Лонг промовчав.

Небо було чорне, і уламки кілець світилися на його тлі червоногарячим порохом. Сатурн опустився за обрій більш як на три чверті, а з ним і кільця. Десь за півмилі від них, з-за рогу уламка, шугонув угору корабель, осяяний оранжевим блиском Сатурна, і миттю щез.

Крига задрижала в них під ногами.

— Тебе непокоїть Примара? — запитав Ріос. Так вони називали найближчий до них уламок. Він був зовсім близько, беручи до уваги, що вони перебували біля зовнішнього краю кілець, де уламки були розкидані відносно негусто. Від Примари їх відділяло миль двадцять, і обриси цієї зазубленої брили чітко вирізнялися в небі.

— Ти нічого не помітив? — запитав Лонг. Ріос здвигнув плечима.

— Не бачу нічого незвичайного. Ніби все нормально.

— А тобі не здається, що вона збільшується?

— Чого б то?

— А все-таки? — наполягав Лонг.

Ріос і Свенсон уважно придивилися до Примари.

— Справді, наче більша, — сказав Свенсон.

— Та ти просто нам це навіяв, — заперечив Ріос. — Якщо вона збільшується, то значиться, наближається до нас.

— А що тут неймовірного?

— Але ж у цих уламків стабільні орбіти.

— Були, коли ми тільки прилетіли сюди, — відповів Лонг. — Чуєте?

Крига під ними знову задрижала.

— Ми довбаємо наш уламок уже цілий тиждень, — провадив далі Лонг. — Спочатку на нього сіло двадцять п’ять кораблів, що відразу змінило його швидкість. Не набагато, звичайно, але змінило. Потім ми топили кригу, наші кораблі то сідали, то злітали. І все це на одному кінці уламка. За тиждень ми цілком могли змінити його орбіту, отож два уламки, наш і Примара, очевидно, почали сходитися.

— Ну, в Примари поки ще досить простору, щоб проскочити мимо, — роздумливо сказав Ріос, дивлячись угору. — Якщо ми не можемо з певністю сказати, що вона збільшується, то принаймні варто вирахувати, яка в неї швидкість. Відносно нас, звичайно.

— Їй не конче мати велику швидкість. Її маса не менша за нашу, і як би легко ми не зіткнулися, вона все одно зіб’є нас з орбіти і, цілком можливо, в бік Сатурна, чого ми найменше прагнемо. До того ж у криги низька міцність на розрив, отож обидва уламки можуть розсипатися на порох.

Свенсон звівся на ноги.

— Сто чортів, якщо вже я вмію визначити, як рухається скинений контейнер за тисячу миль від мене, то хіба не взнаю, що поробляє ота гора всього за двадцять миль звідси.

Він рушив до корабля. Лонг не спиняв його.

— Диви, як розхвилювався, — зауважив Ріос. Сусідній уламок піднявся до зеніту, пройшов над ними і почав заходити. Через двадцять хвилин обрій навпроти того місця, де зник Сатурн, зайнявся жовтогарячою загравою — там здіймалася Примара.

— Гей, Діку! — гукнув Ріос по радіо. — Ти там ще живий?

— Я перевіряю, — почувся приглушений голос.

— Рухається? — запитав Лонг.

— Так.

— У наш бік? Запала мовчанка.

— Прямо в лоб, — перелякано заговорив Свенсон. — Орбіти перехрестяться за три дні.

— Та ти з глузду з’їхав! — заволав Ріос.

— Я перевіряв чотири рази.

«Що ж тепер діяти?» — розгублено подумав Ріос.

9

Дехто мав клопіт з кабелями, їх треба було укласти ідеально точно, щоб магнітне поле сягнуло найбільшої потужності. В космосі, і навіть у повітрі, це не мало б великого значення. Кабелі самі розташувалися б як слід, щойно по них пішов би струм. Тут, проте, було інакше. По всій поверхні уламка прокладалися канавки, в які мали лягти кабелі. І якби при цьому було допущено похибку всього в кілька мінут від розрахованого напрямку, виникло б скручувальне зусилля, що неминуче призвело б до втрати дорогоцінної енергії. Тоді довелося б заново прокладати канавки, переносити кабелі й знову вморожувати їх.

Стомлені люди ниділи над цією марудною роботою. І раптом пролунав наказ:

— Усі на монтаж двигунів!

Утильники не з тих, хто полюбляє дисципліну. Почулися бурчання, лайка, ремствування; адже треба було демонтувати двигуни, яких ще не чіпали, попереносити їх на другий кінець уламка, впаяти в кригу в потрібних місцях і попротягу-вати по всій поверхні троси і кабелі.

Отже, минула майже ціла доба, поки хтось не глянув угору.

— Овва! — вихопилось у нього разом з кількома слівцями не для друку.

Його сусід і собі підвів голову:

— Щоб мені очі повилазили!

Тепер уже на небо повитріщалися всі, вражені дивовижним мдовищем.

— Погляньте лишень на Примару!

Вона розросталася по всьому небу, неначе гнійна виразка. Всі зауважили, що вона збільшилась удвоє, і стали дивуватися, чому ніхто не помічав цього раніше.

Роботу покинули і тісним кільцем оточили Теда Лонга.

— Летіти ми не зможемо, — почав він. — Щоб повернутися на Марс, не вистачить пального. Щоб захопити інший уламок, немає оснащення. Значить, мусимо лишатися тут. Примара наближається до нас, бо вибухи змінили нашу орбіту. Ми можемо знову змінити орбіту, продовжуючи й далі вибухи. Але тут підривати більше не можна. Спробуймо з протилежного боку.

Вони взялися за справу з шаленою енергією, їхній запал підігрівався щопівгодини, коли на обрії виростала Примара, щоразу більша й загрозливіша.

Лонг яе зовсім був певен, що у них щось вийде. Навіть якщо реактивні двигуни спрацюють при дистанційному керуванні, навіть за умови налагодженої подачі води, — а для цього потрібно було вбудувати резервуар просто в крижані надра уламка, встановити там випромінювачі, які випаровували б рушійну рідину, скеровуючи її в камери витікання, — все одно навіть тоді не було певності, що уламок, не скріплений магнітними тросами, не розсиплеться під дією руйнівної напруги.

— Готово! — почув Лонг по радіо.

— Готово! — підтвердив він і ввімкнув контакт.

Він відчув, як усе навкруг задвигтіло. Розсип зірок на екрані, настроєному на далекий кінець уламка, задрижав, удалині замерехтів пінистий рій стрімкої навали крижаних кристаликів.

— Запрацювали! — почувся вигук.

Вимкнути двигуни Лонг не наважувався. Протягом шести годин вони вивергали киплячі струмені, перетворюючи в пару і викидаючи в простір кригу, в яку були вбудовані.

Примара настільки наблизилася, що всі позалишали роботу і вже не зводили зачарованого зору від громади, що затулила все небо, більша від самого Сатурна. Кожна виїмка і тріщина на поверхні Примари вирізнялися чіткими рубцями. Та коли вона перетяла орбіту їхнього уламка, той уже встиг проскочити на півмилі вперед.

Двигуни замовкли.

Лонг скулився в кріслі й затулив очі руками. Вже два дні він не мав у роті ані ріски. Зараз, правда, міг і поїсти. Інші уламки кільця були так далеко, що не могли їм загрожувати, навіть коли б якийсь із них і почав наближатися.

Свенсон тим часом виліз з корабля.

— Весь час, поки я дивився, як та клята скеля суне на нас, — сказав він, — я знай твердив собі: «Не може цього бути, не може! Ми не допустимої».

— Хай йому грець, ми всі перенервували, — сказав Ріос. — Ти бачив Джіма Девіса? Той аж позеленів. Та я й сам перетрусився добряче.

— Справа не в тому, помреш чи ні. І хоч я знаю, що то безглуздя, але мені все не виходила з голови Дорина погроза: «Якщо загинеш, я тобі покажу, де раки зимують!» Чи не ідіотизм думати про це в такий момент?!

— Слухай, — не витримав Ріос, — ти хотів одружитися, тож маєш. І не пхайся до мене зі своїми проблемами.