Марсіанський шлях - Азимов Айзек. Страница 8

Космос оточує вас кільцем, і все те схоже на сон. У скафандрі тепло, повітря в ньому автоматично очищується, їжа й напої містяться в спеціальних пристроях, і ви посмоктуєте їх, майже не повертаючи голови. Та понад усе — розкішне, блаженне почуття невагомості.

Ще ніколи в житті ви не почувалися так добре. Дні вже не тягнуться до безконечності, вони вже не такі довгі, їх замало.

Орбіту Юпітера перетяли десь у тридцяти градусах від його положення на той час. Протягом багатьох місяців він був для космонавтів найяскравішим небесним тілом, якщо не враховувати яскравої білої горошинки, на яку обернулося Сонце. Коли найближче підійшли до Юпітера, дехто навіть з певністю заявив, ніби розрізняє кульку, вищерблену з одного боку нічною тінню. Через кілька місяців кулька згасла, і натомість з’явилася нова, що невпинно розросталась, поки не стала яскравішою за Юпітер. То був Сатурн — спершу блискітка, а згодом сяюча овальна пляма. («Чому овальна?» — запитав хтось. Відповідь не забарилася: «Та то ж кільця!» Ще б пак!)

Ніхто з них не упустив нагоди поширяти в космосі і поспостерігати за Сатурном.

(«Гей ти, вертайся! Зараз твоя вахта!» — «Моя вахта? У мене ще п’ятнадцять хвилин». — «Які п’ятнадцять?! Переведи на місце стрілку! Хіба не я позичив тобі вчора двадцять хвилин?» — «Та ти своїй бабусі і двох не позичив би!» — «Вертай, чортяко, я все одно виходжу». — «Гаразд, іду вже, йду. Стільки галасу через якусь нікчемну хвилину». Але жодна сварка не сприймалася всерйоз. Тут було аж надто вже добре).

Сатурн виростав, він зрівнявся розмірами з Сонцем і переріс його. Кільця, розташовані майже під прямим кутом до траєкторії польоту, велично оточили планету, що затіняла лише частину з них. З кожним днем кільця розкидалися дедалі ширше, одночасно звужуючись, у міру того як зменшувався кут їхнього нахилу.

Наче яскраві світлячки, з’явилися на небі найбільші місяці Сатурна.

Маріо Ріос зрадів, що прокинувся і може знову милуватись космічним краєвидом.

Сатурн — увесь в оранжевих смугах — закривав півнеба. Праворуч майже чверть світила була наче відрізана нічним покровом. Дві круглі цятки на яскравій поверхні були тінями двох місяців. Ріос оглянувся через ліве плече (його тіло подалося трохи вправо, зберігаючи кутову кількість швидкості) — ліворуч і позаду його іскрилося білим діамантом Сонце.

Ріос замилувався кільцями. Ліворуч вони виринали з-за Сатурна щільною, яскравою жовтогарячою потрійною смугою. Праворуч заходили в нічну темряву і через те здавалися ближчими і ширшими. Наближаючись, вони ширшали, немов блискотливий розтруб горна, потім блідли, і тоді починало здаватись, що вони розростаються до безконечності і раптом зникають.

Там, де перебували кораблі утильників, усередині зовнішнього кільця, біля самого краю, кільця розпадалися, прибираючі свого натурального вигляду: ілюзорні суцільні світлові смуги ставали феноменальним скупченням твердих уламків.

Миль за двадцять від Ріоса, вірніше, прямо під його ногами, був один з таких уламків. Він скидався на здоровенну пляму, яка порушувала симетрію космосу і три чверті якої були освітлені й наче ножем відрізані від решти нічною тінню. Віддалік виблискували розпорошені уламки, вони тьмяніли і згущувались, поки знову не зливалися в кільця.

Уламки були нерухомі. Але то тільки так здавалося, оскільки кораблі рухались довкола Сатурна по тій самій орбіті, що й зовнішній край кілець.

Напередодні Ріос з двома десятками своїх товаришів працював на найближчому уламку. Взавтра знову працюватиме там.

А сьогодні він ширяє в космосі.

— Маріо? — запитливо пролунало в його навушниках. Маріо на мить охопило роздратування. Хай йому всячина, так хотілося побути на самоті.

— Слухаю, — муркнув він.

— Я так і думав, що це твій корабель. Як ти там?

— Прекрасно. Це ти, Теде?

— Я, — відказав Лонг.

— Якісь неполадки на уламку?

— Та ні, просто вийшов поширяти.

— Невже й тобі захотілося?

— Часом і мене вабить. Красота яка, га?

— Атож! — погодився Ріос.

— Знаєш, у книжках землян…

— Ти маєш на увазі наземників? — Ріос позіхнув і зауважив, що йому не вдалося вимовити слово «наземник» з належною зневагою.

— …мені траплялося читати, як люди лежать на траві, — вів далі Лонг, — це така зелена штуковина на зразок паперових смужок, якими вкритий там увесь грунт, — лежать і дивляться в блакить, а по небу пропливають сиві хмарки. Ти, мабуть, сам бачив у відеофільмах?

— Бачив, але мені не сподобалося… Від того лежання і нежить схопити недовго.

— Наскільки мені відомо, трава зовсім не холодна. Врешті-решт, Земля дуже близько від Сонця і, кажуть, її атмосфера досить щільна, щоб утримувати тепло. Правда, сам я нізащо не хотів би опинитися під відкритим небом в одному одязі. Але їм це, здається, до вподоби.

— Усі наземники схиблені!

— Там ще описуються дерева — це такі здоровенні бурі стеблини, і вітер, тобто повітряні рухи.

— Ти маєш на увазі протяги? То хай вони ними самі тішаться.

— Не в тім річ. Просто дуже вже все це гарно в них описано, з почуттям. Та я часто замислювався: на що воно справді схоже, це відчуття? Чи судилося мені коли-небудь його зазнати, а чи воно привілей самих землян? І я не раз ловив себе на думці, що мені бракує чогось дуже важливого. Тепер я знаю, чого саме. Ось цього безмежного спокою в центрі пойнятого красою Всесвіту!

— Їх би це навряд чи привабило, — відказав Ріос. — Отих твоїх наземників. Надто вже вони звикли до свого нікчемного крихітного світу, щоб зрозуміти, як гарно ширяти в космосі й милуватися на Сатурн.

Зробивши легкий рух, він почав розмірено погойдуватися туди-сюди.

— Атож, — погодився Лонг, — і я так думаю. Вони раби своєї планети. І навіть, як переберуться на Марс, по-справжньому розкріпачаться лише їхні діти. Коли-небудь збудують зорельоти — незбагненно величезні кораблі на тисячі чоловік, що десятиліттями, а то й століттями існуватимуть як замкнені системи. Людство розселиться по всій Галактиці, але людям доведеться все своє життя проводити на борту корабля, аж поки не винайдуть нових способів міжзоряних польотів. Так що Всесвіт колонізують не земляни, наміцно прив’язані до своєї планети, а ми, марсіани.

Це неминуче. Так повинно бути. Такий Марсіанський шлях.

Але Ріос не відповів. Він знову задрімав, лагідно погойдуючись уві сні, за півмільйона миль над Сатурном.

7

Робота на уламку виявилася зворотною стороною медалі. Спокій, вільне ширяння в просторі — про це не було й мови. Правда, лишалася невагомість, але за нових обставин вона з райського блаженства перетворилася на тортури. Спробуйте-но попрацювати із звичайним стаціонарним тепловим випромінювачем, якого, незважаючи на те що він був шість футів заввишки й завширшки і складався майже з суцільного металу, можна було легко підняти, бо тут він важив лічені грами. Та оскільки інерція його нітрохи не зменшилася, досить було з необережності штовхнути його надто різко, і він спокійнісінько рухався далі й тягнув вас за собою. Тоді доводилося вмикати штучне гравітаційне поле скафандра й шубовстати вниз.

Керальський, необережно завищивши штучне поле, опустився разом з опромінювачем так різко, що йому перебило щиколоток. То був перший нещасливий випадок за всю експедицію.

Ріос безугавно лаявся. Його все поривало витерти піт з чола. Але металева рукавиця лише клацала об силіконовий шолом, лунко відлунюючись у скафандрі. Висушувачі всередині скафандра, працюючи безперервно, всмоктували вологу і, звичайно, регенерували її з допомогою іонообмінної рідини, а потім, відновивши потрібну кількість солі, зливали в спеціальний резервуар.

— А бодай йому! — гарикнув Ріос. — Чекай, поки я не скажу, чуєш?

В його навушниках задеренчав голос Свенсона:

— Скільки я ще маю тут сидіти?

— Поки не скажу, — відрубав Ріос.

Він збільшив поле штучної гравітації і трохи підняв випромінювач. Тоді послабив поле, переконавшись наперед, що випромінювач ще кілька хвилин залишатиметься на місці, навіть якщо його не тримати. Відкинувши ногою трос, що тягся за близький «обрій» до невидного звідси джерела енергії, він увімкнув випромінювач.