«Чорна зоря» - Вахек Еміл. Страница 20

— Як ви дивитеся на те, щоб її перевезти негайно, доки ще діє дормірал?

Соумар підозріливо глипнув на нього:

— Якщо я вас добре зрозумів, ви сподіваєтеся допитати Ліду, коли вона прокинеться. Але я не дозволю її мучити. Коли вона прокинеться, я знову зроблю їй ін'єкцію, і вона засне. А тепер ходімо поглянемо на неї.

Салачова міцно спала, Палата була обкладена сірими шпалерами, щільні штори на вікнах кидали на жінку тінь. У напівсутіні Трампус не бачив нічого, крім кількох пасом густого темно-каштанового волосся. Але й ті кілька кучерів і покривало, яке підіймалося та опускалося у ритм її дихання, сповнили його великою радістю, бо, щиро кажучи, переступаючи поріг палати, він побоювався знайти ліжко порожнім і замість артистки — сліди по тому, що таємничий і всевладний Барбаросса її викрав.

За хвилю Соумар вивів Трампуса з палати. Коли за ними зачинилися двері, професор сказав:

— Здається, з нею все гаразд. Спить спокійно й міцно, колір обличчя досить здоровий. Гадаю, коли не збудить її щось дорогою, то спатиме як убита, може, й до вечора. Потерпите до того часу?

Трампус кивнув головою.

— Що ви на те скажете, аби її перевезли в санітарній машині?

— Слушно.

— До неї сяду я, і візьмемо ще пані Трекову.

— По-вашому, вона здатна так довго мовчати?

Соумар стенув плечима.

— Ви б тим часом могли чогось перекусити, я зателефоную до кухні.— Він ступив кілька кроків, і його погляд упав на сестру, що чекала біля лави навпроти дверей палати Салачової.— Оцю сестричку теж прихопимо, може, вона там буде потрібна. Але ви її візьмете у своє авто.

— Охоче. Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо ми посадимо у ваше авто Голца? Це той сонько, що чергував біля швейцара.

— Про мене… може сісти поруч із шофером.

Поки Трампус жадібно снідав і обідав водночас, Салачову перенесли до санітарної машини. Попереду — авто Трампуса, позаду — авто Соумара. Так вони минули Ірасеків міст, проспект Голечка і стадіон. Перед віллою на Вінічних горах не видно було ні душі. Салачову обережно внесли й поклали у холі, біля неї залишилася сестра і Соумар, а Трекова, ледь жива од страху, поспішала застелити канапу, йдучи на крок позаду Трампуса і Голца. Коли зайшли до спальні, Трампус бачив, як жінка кинула зляканий погляд на двері кабінету. Там нічого не змінилося відтоді, як Трампус його залишив; ніщо не свідчило про те, що Барбаросса вертався. Одначе, перш ніж Трампус встиг поверхово оглянути кімнату, у спальні пролунав крик. Метнувся туди й побачив здивованого Голца, а відтак Трекову, котра, стоячи над застеленою канапою, лівою рукою трималася за серце, а правою показувала на стіну навпроти канапи.

— Що сталося?

— Він був тут… знову був тут… — видушила економка. — Ой смерть моя!..

— Насамперед не кричіть, бо розбудите пані,— буркнув Трампус. — Із чого видно, що він був тут? — І глянув туди, куди показувала пані Трекова простягнутою правицею, але, хоч як старався, не помітив нічого підозрілого. Жінка показувала на полиці бібліотеки. — Що там таке? — напустився на неї.

Трекова впала на канапу і провела рубом долоні по лобі.

— Я збожеволію від цього, — простогнала вона.

— Від чого? — спитав роздратовано Трампус. Перш ніж відповісти, вона знову зиркнула на стіну з книжками й знов миттю відвела погляд, ніби її щось ужалило. Схопила Трампуса за руку й драматично прошептала:

— Хіба ви не бачите отої порожньої полиці? Там, посеред другого відділення.

Тільки тепер Трампус помітив, що одна полиця в середньому відділенні бібліотеки порожня.

— Ну, бачу. То й що?

— Таж, — шепотіла далі Трекова, стискаючи йому руку, — перед тим як я поїхала до лікарні, ця полиця була така сама повна, як і інші.

— Може, ви помиляєтеся?

— Ні! — фанатично відрубала Трекова. — Він знову був тут.

— Чого ви все-таки думаєте, що сюди хтось приходив, щоб узяти кілька книжок? Мені особисто здається, що полиця порожня спеціально, заради контрасту.

— Ви не знаєте, що кажете, — тихо плакала Трекова. — От і видно, що ви не знаєте нашої мадам. Вона не зносить прогалин на полицях бібліотеки. Щодо цього вона просто педантка.

— Може, вона кудись переклала ті книжки перед від'їздом?

— Знаєте що, — відрубала економка, — я бачу, ви мені не вірите. Така вже наша доля жіноча. То, може, хоч повірите чоловікові. Закличте, будь ласка, пана професора. Він це знає ліпше від мене, він у бібліотеці — як удома. Цілісіньке літо в ній порпався.

— Голцу, покличте професора!

А тим часом Трекова вела далі:

— Останнім часом мадам і пан професор у бібліотеці день і ніч пропадали. Мадам потрібна була якась цитата. Колись вона вичитала в якійсь книжці, що індійський бог Вішну кілька разів засинав. І щоразу це призводило світ до катастрофи.

— Навіщо вона шукала ту цитату?

— Це тільки одному богові відомо. Я ж знаю, що заради тієї цитати вони з паном професором кілька разів перевернули бібліотеку.

Трампус із жахом дивився на жінку. Вішну? Катастрофа світу? Може, це теж зв'язане з оцією проклятущою справою? У Салачової, либонь, усе можливе.

—І знайшли її?

Трекова задоволено похитала головою:

— Чорта лисого. І схоже було, що мадам від цього збожеволіє.

Увійшов Соумар:

— На бога, знов щось скоїлося?

Трампус здвигнув плечима.

— Пані Трекова твердить, що тоді, як вона була в санаторії, сюди хтось знову заліз.

— Грім би його побив! І що він узяв?

— Каже, що з полиці зникли книжки. А по-моєму, ніяких книжок тут не було.

— Пані Трекова не помиляється, тут були книжки. І я достеменно знаю які. Ліда відвела цю полицю під античну літературу. Книжки були оправлені світлою свинячою шкірою.

— Еге, еге, — притакувала Трекова, — щира правда. Чудова світленька свиняча шкіра!.. Шкода було її витрачати на той старий мотлох.

— Ви знаєте це напевне? — спитав Трампус Соумара.

— Авжеж! І ось чому. Під час відпустки я користувався саме цим відділом.

— То ви, може, пам'ятаєте, що тут було?

— Приблизно пам'ятаю, хоч, може, похапцем не все згадаю. Передовсім тут була драматургія: Софокл, Есхіл, Евріпід, Плавт, Теренцій, Арістофан… І, стривайте, ще одне рідкісне видання «Міміямбів» Геронда. Потім поезія. Зрозуміло: Гомер, Овідій, Вергілій, Луканій, Лукрецій, Феокріт і Катулл. Останнього Ліда обожнювала.

— Я дещо знаю про це від Клубічка.

— Тоді белетристика: Люцій Апулей, наскільки пам'ятаю — Лонгій Софіст, Лукіан і, звісно, Петрошй. Можливо, було ще щось… Потім інші дідугани: Таціт, Феофраст, Геродот, Цезар, Пліній, Ціцерон, Ксенофонт, Плутарх, Платон, Сенека. Мало не забув про головного Арістотеля. Мабуть, оце й усе… Але ні, тут були ще Гіббон і Моммсен; проте ті теж, власне, належать до антики. І Каллімах.

— Ви не знаєте, чому Барбаросса спустошив саме цей відділ?

— Передовсім мені нарешті хотілося б дізнатися, чому ви раз по раз звете того гангстера іменем, яке мені причепила Ліда. Чи не могли б ви звати його, приміром, Трампусом? Але я, звісно, ніякісінького уявлення не маю, чому той ваш Трампус забрав саме античних дідуганів.

Трампус подумав, що не варто розказувати Соумарові про кілька аркушиків ролі, яку Клубічко знайшов у сумці Салачової. Цілком ймовірно, що існує якийсь зв'язок між ними й викраденням античної літератури. І вирішив поки що не казати. Мовив:

— Пані Трекова прохопилася, ніби мадам сушила собі голову над якоюсь цитатою про Вішну, котрий засинає і цим спричинює катастрофу світу.

— Нічого я не прохопилася, — заперечила Трекова. — Я нічого не виказую з домашніх справ. Я просто сказала вам це в розмові.

— Справді,— притакнув Соумар, — ця річ, про яку пані Трекова згадала в розмові, жахливо мучила пані Салачову. Аж дивно було. Я ні тоді, ні тепер не можу втямити чому. Один час ми день і ніч порпались у бібліотеці, шукаючи ту цитату, ніби від неї залежало наше життя. Але спробуйте знайти речення чи два в такому морі книжок!