«Чорна зоря» - Вахек Еміл. Страница 21

—І не знайшли?

— Авжеж, ні. Я їй казав: «Може, ви це вичитали в книжці, котрої тут нема. Або ж позичили ту книжку якомусь своєму негідному приятелеві, а він привласнив її». До речі, скажіть, будь ласка, Клубічкові, як побачите його, хай нарешті поверне мені мемуари пані Ролланд, паризьке видання 1821 року. Він-бо один із тих спритників, ваш шахраюватий шеф, що складають собі бібліотеки з найкращих книжок своїх друзів! Я помітив за ним це давно, але впіймав, на жаль, тільки тепер, бо занотував собі. Це ж ганьба, коли начальник криміналки краде у свого приятеля книжку. Хіба ні? — Я давно вже роблю так, — відповів Трампус, — якщо мені хочеться прочитати щось із своєї бібліотеки, вдираюся до Клубічка й забираю цю книжку. Тільки жінчиних він не чіпає. Якось був спробував, то вона забрала в нього годинник. Мені здається, наш головний замикає книжки, коли Клубічко приходить до нього, і лагідно каже, що знов не має чого читати.

— А в мене звичка позичати олівці,— сказав Соумар. — Як правило, в Пулпана. Та він при першій же нагоді відбирає їх назад. Ви самі бачили, який він зі мною суворий.

— Примирилася пані Салачова з тим, що не знайшла цитати?

—Їй нічого іншого не лишалось. Я сказав: «Тепер візьміть на квартиру з харчами якого-небудь студента і звеліть йому прочитати всю вашу бібліотеку від «а» до «я». Перш ніж він скінчить, у нього виросте борода, така ж пишна, як моя, тільки сива. Або дайте оголошення в газету, що виплатите винагороду тому, хто вам знайде цю цитату. Або краще зверніться до мого колеги з філософського факультету Лесного». Чи вона послухалась мене — не знаю, але справді наче вгамувалася.

— А чи мала вона у своїй багатій бібліотеці щось з індійської літератури?

— Авжеж, мала. Це була «Бхагавадгіта» в дуже старому перекладі Чупра. А до всього Ліда привезла з Італії якусь популярну книжку про давньоіндійську релігію. Я не можу вам передати, що витерпів, без кінця слухаючи про веди і ще бо зна про що. Вона ж, як на неї найде, — фанатичка, і коли чимось усерйоз захопиться, то протуркоче тобі вуха.

— Де в бібліотеці стоять ті індійські книжки?

Соумар на мить задумався.

— Постривайте, вже знаю. Отут полиця з давньою китайською літературою; араб Ахмед Абдулла; поряд індійська література. Втім, осьде каталог-картотека — щодо книжок Ліда була надзвичайно педантична. Опису свого майна вона не складала і вже, мабуть, не складе, однак про книжки в неї записано все, що їй треба знати. — Соумар нагнувся до нижньої полиці.—Тут маємо… Б… ага, «Бхагавадгіта», ІІ/3. Це означає, що книжка — в середньому відділенні бібліотеки на третій полиці від підлоги.

— Але це саме та спустошена полиця! — вигукнув Трампус.

Соумар замислено дивився на порожню полицю.

— Ліда, певно, помилилася, — мовив за хвилину. — Я вже вам казав, що під час своєї відпустки докладно ознайомився з цією полицею. Запевняю пас, ні «Бхагавадгіти», ні тієї другої книжки на ній не було.

— Ви знаєте це напевне?

— Так само напевне, як те, що оця правиця — моя.

— То, може, цей том помилково стоїть на першій чи на третій полиці?

Але на першій полиці була чеська белетристика давнього періоду, а на третій — грубі томи історії мистецтва, далі — книжки про східні килими, порцеляну і скло.

— Пані Салачова має цінну бібліотеку, однак тоді вона не знайшла в ній цитати, а тепер ми не можемо знайти «Бхагавадгіти». Ви це розумієте?

Соумар похитав головою:

— Запевняю вас, «Бхагавадгіта» тут була. Ми прочитали її всю. Для нормальної людини це коштує неймовірних зусиль. Більших, ніж подужати чотирнадцять томів Барреса про першу світову війну.

— Нова загадка, — замислено мовив Трампус. — Можна здуріти! Чому злодій забрав усі книжки пані Салачової з античної літератури? Та ще й прихопив дві книжки про давньоіндійську релігію? Можете ви це пояснити? І як він потрапив сюди і вислизнув звідси? Схоже на те, що він причаївся десь у віллі і, як Кост пішов, виніс книжки. Але куди? Може, він досі тут ховається? Не кричіть, пані Трекова, нічого з вами не скоїться. Треба обшукати все од льоху до горища.

Тим часом до спальні увійшов Голец.

— Чи не час уже перенести пані Салачову? — спитав. Глянув на всіх і додав: — Чого це ви всі такі заклопотані?

— Хтось украв цілу полицю книжок, — відповів Соумар.

— Книжок? — перепитав Голец. — Унизу, в холі на столі, валяється ціла купа книжок. Скільки живу, не бачив такої гарної оправи.

— А яка вона? — спитала Трекова.

—Із світлої свинячої шкіри.

Трампус і Соумар перезирнулися.

— Принесіть їх сюди, — наказав Трампус.

За хвилю Голец повернувся з добрячим оберемком книжок у чудовій оправі. Соумар тільки-но глянув на них — і відразу сказав:

— Це антика.

— Мені б хотілося знати, — мовив Трампус, — чи вони всі. Ви можете це визначити?

— Можу, завдяки бібліофільському Лідиному педантизму. І зовсім швидко. Вона склала, опріч головної картотеки, ще перелік книжок згідно з походженням авторів. Ці письменники ішли під заголовком «Антика». Тож досить глянути до «Антики». Осьдечки вона. Я читатиму вголос, а ви одкладайте книжки,

Коли асі книжки було перебрано, то побачили, що злодій кинув у холі все, окрім Герондових «Міміямбів».

— Здається, — зауважив Соумар, — ви тепер викреслите Вішну із списку Лідиних переслідувачів?

— Доведеться. А що, власне, являють собою ці «Міміямбн»?

— Хоч я й викладаю в Карловому університеті внутрішні хвороби, а не античну літературу, але можу вам дещо розповісти. Геронд, уродженець Ефесу, один із багатьох греків, котрі народилися в колоніях, а саме в Малій Азії. Перебрався на славетний острів Кос приблизно за триста років до народження Христа. Це був літературний баламут, котрий все офіційне любив, як собака редьку, через що його не визнавали ті, хто нині відоміший за нього. Александрійський цар Птоломей Другий теж не хотів про нього чути, тож і жилося Герондові не з медом. Відомо дуже мало його творів… Вірніше, про них майже нічого не знали аж до тисяча вісімсот дев'яностого року, коли дещо випадково знайшли в якійсь могилі біля пірамід. Книжка, що викрали у Ліди, — якщо вона її нікому не позичила, — складалася з семи «мімів у ямбах», скорочено — «міміямбів». Це виступи або куплети, які актор, мабуть, не грав, а декламував. Міми — старогрецькі мандрівні артисти, такі, як у старій Франції жонглери, а у нас — виконавці ярмаркових пісеньок. Ті куплети являли собою короткі, народною мовою написані фарси — фрашки. І ті фрашки теж звалися міми. Головна літературна заслуга Геронда полягає в тому, що він виклав фрашки літературніше і йому поталанило створити в них справжні образи. Словом, Герондові міміямби — це щось на кшталт старофранцузьких фабльо. Ліда на цих «Міміямбах» просто схибнулась. Але чому вони цікавили також вашого пана Барбароссу, це він хай пояснить сам, коли ви його схопите. Може, вам цікаво буде знати, що Ліді цю книжку подарував її колишній чоловік під час зустрічі з Жегушицях.

Трампус покликав Голца.

— Зателефонуйте до криміналки, щоб мені негайно знайшли в університетській бібліотеці «Міміямби» Геронда. Запишіть. А як нема в університетській, хай візьмуть у публічній.

— Звеліть також оглянути Клубічкову бібліотеку, — порадив Соумар. — Не виключено, що той томик знайдете в нього з екслібрисом бідолашної Ліди.

— Не кажіть такого, пане професор, — обурено вигукнула Трекова. — Пан Клубічко не виносив од нас нічого, навпаки — я сама свідок, як він приносив мадам книжки.

— Тоді, мабуть, це були книжки, які він узяв у мене. На цього чоловіка давно треба було видати ордер на арешт, як на невловимого злочинця, що зібрав унікальну бібліотеку, не купивши жодного тому. Втім, люба пані Трекова, бачу, ви вже приготували постіль, і тепер нічого вашій пані лежати на тих незручних санітарних ношах. Підіть і скажіть, хай її несуть сюди.