«Чорна зоря» - Вахек Еміл. Страница 31

— Хвилинку. Ліда не здивувалася, побачивши у вас пані Шашкову?

— Навіть не звернула на неї уваги, — відповів Тихий, — можливо, тому що почувалася погано. Коли їй полегшало, мовила: «Пане Тихий, мене спіткало велике нещастя. Ту річ, яку ви од мене вимагаєте, я везла вам, навіть зважилась летіти, аби встигнути. Я все написала на трьох аркушиках, та, уявіть собі, наш літак зазнав аварії коло Тішнова! Я найняла таксі, але в машині мені стало недобре, і я забула в ній сумку з тією річчю». Вєра сказала їй, що вона шкодуватиме за цим, пані Салачова не могла боронитися, бо їй знову стало зле, але відтак мовила: «Обіцяю вам негайно ж повернутися до Тішнова і, коли знайду сумку в таксиста, протелеграфую вам потрібне місце. Якщо ж аркушиків не буде — протелеграфую з Праги. Це лише невеличка затримка. Тільки йому, прошу вас, до того часу нічого не заподійте!» Я умовив Вєру пристати на це, а тоді найняв пані Салачовій таксі. От і все. Клубічко хвилю подумав.

— Кому ви не повинні були щось заподіяти до того часу, поки пані Салачова протелеграфує текст?

— Навіть не уявляю, — відповів Тихий. — Я про це багато міркував і гадаю, що це шеф довірив тільки Вєрі.

— Шеф! — вигукнув Клубічко. — За яку ниточку не смикнеш, щоразу вигулькує він. Правда, поки що в густому серпанку. Ви самі розумієте, що я вірю тільки сотій частині з того, що ви розповіли. Хочете себе вигородити, тож і не кажете про шефа. Проте мені доконче треба знати, хто це. Він обіцяє вам та пані Шашковій гроші, напевне, не з благодійності. Чогось хоче від пані Салачової, з якоїсь причини не показується їй особисто, а вибирає вас як посередників — з мотивів, котрі мені ще не відомі. Розкажіть, що ви про нього знаєте, і я за це обіцяю не тільки відвезти вас на вулицю «Біля Прахарні», але, крім того, — де моє не пропадало! — не згадаю, коли дійде до суду, про вас і, наскільки це буде можливо, про папі Шашкову.

Тихий благально подивився на Клубічка:

— Розповів би вам геть усе, та нічогісінько про нього не знаю. Ніколи його не бачив, і Вєра теж нічого мені не казала. Розмовляв з ним лише по телефону. Тієї ночі в барі «Колумбія» підійшов кельнер і сказав, що мене хтось кличе до телефону. Озвався незнайомий голос: «Ви пан Тихий з оперного театру?» Я потвердив. «З вами сидить пані Шашкова?» — спитав. А тоді сказав ті кілька фраз, котрі ви уже знаєте.

— Гм, — буркнув Клубічко. — Припустімо, я повірив, хоч дивно, чому він попросив покликати вас, а не вашу супутницю, і не сказав, що хотів, безпосередньо їй. Юначе, обміркуйте це ще раз, так примітивно брехати не можна.

— Гаразд, я розкажу, що мені відомо, — по паузі неохоче мовив Тихий. — Вєра звідкись його знала. Коли вона дала мені тисячу, я, природно, спитав, де вона її взяла, бо ще вчора Вєра не могла купити светра, на який ласилась. Я наполіг, і вона призналася: гроші дав чоловік, що з ним познайомилася в барі «Колумбія».

— Та ну! І за що?

— Не за любов, присяглася. Це був аванс за послугу, яку вона йому зробить.

— Уявляєте, яка то послуга? — насмішкувато спитав Клубічко.

Тихий похнюпився.

— Так, промовив ледь чутно. — Я розкажу вам, що знаю про це од Вєри. Той чоловік щось хоче від колишнього чоловіка пані Салачової.

Клубічко свиснув.

— Цілком можливо, — сказав, — що коли так і далі ніде, пущу вас за кілька хвилин до вашої приємної квартири «Біля Прахарні».

— Та коли він спробував це в нього взяти, виявилося, що ту річ Салач довірив своїй колишній дружині. Тепер шеф хоче це виманити в неї.

— Може бути, — погодився Клубічко. — Але як у цю справу встряли ви?

— Правду кажучи, — відповів Тихий, почервонівши, — у всьому винна моя брехня. Огидна брехня. Якось я похвалився Вєрі, що коли знімався у фільмі з пані Салачовою в Словаччині, вона стала моєю коханкою.

— Але ж це ницо! — вигукнув Клубічко. — Якщо не помиляюся, ви назвали себе в плині нашої розмови джентльменом. А джентльмени так не роблять.

— Мені соромно. Та Вєрі це надзвичайно імпонувало. Ще б пак, така славетна актриса і…

— Годі,— урвав його Клубічко. — Залишається дізнатися, крім іншого, як про це довідався шеф?

— Не маю уявлення. Напевно, од Вєри.

— Слухайте, Тихий, ви доводите, буцімто були маріонеткою в їхніх руках. Вєра вас упіймала. Але з ваших же слів видно, що ви були господарем становища. То як же це узгодити з тим, що пані Шашкова вами попихає?

— Все через гроші. Вони були нам конче потрібні, й Вєра взяла гору, знайшовши спосіб їх роздобути.

— Легко, швидко й чесно… — іронічно зауважив Клубічко.

— Так мені здавалося. Ну що тут такого поганого, як я відвідаю пані Салачову, а вона мене…

— Авжеж, любий друже, тільки я вам чомусь не вірю. Ви тепер кажете: «Я нічого, я співак» — і звертаєте все на пані Шашкову. Це не по-джентльменськи. Але припустімо, що я вам повірив. Яку б ми мали картину? Таємничий шеф не показувався на очі пані Салачовій, боячись арешту. Потрібні були посередники. Як він знайшов для цього пані Шашкову — я ще не знаю, а от вас знайшов тому, що пані Шашкова сказала йому, ніби ви маєте зв'язки з пані Салачовою. А те, що він хоче дізнатись од пані Салачової,— чистісінький шантаж. І ви попали на його гачок. Після цього, звісно, ви не можете жадати, щоб я вам повернув дорогу воленьку.

Тихий був пригнічений, але твердив: це все, що він знає.

—Іще одна річ, — сказав Клубічко, — коли ви востаннє розмовляли з своїм вітчимом?

Тихий закліпав очима, трохи подумав.

— Після різдва. Я хотів поїхати до матері на різдво, але не вийшло — був зайнятий у виставі. Дали коротку відпустку аж після Нового року.

— Заздрю вам, — мовив Клубічко, — я не мав відпустки вже не пам'ятаю відколи… Та що я хотів сказати: у вашого вітчима тоді не було пана Салача? Не дивіться так зчудовано, юначе, я не ясновидець, однак знаю, що пан Салач і ваш вітчим мають якісь комерційні стосунки. Вам про це нічого не відомо?

Тихий похитав головою.

— То вам тоді буде цікаво знати, що пан Салач — колишній чоловік пані Салачової.

— Я про це не знав, — відповів Тихий.

— Ви не знаєте, з ким стикається ваш вітчим?

Тихий вирячив на Клубічка очі.

— Не знаю, — відповів повільно, — не уявляю. Останнім часом мені мало що відомо про нього. А після різдва бачив тільки бабусю, маму і…

— Пані Шашкову!

— Так. І пані Шашкову. Поїхала зі мною. Звідки ви знаєте?

— Я взагалі нічого не знаю, це мені просто спало на думку. Мої думки — блукачі. Хто це сказав? Здається, месьє Дідро. Просто вгадав. Чому ви взяли з собою пані Шашкову?

— Збіг обставин, — змучено мовив Тихий. — Вона посварилася з чоловіком…

— Через вас?

— Через мене. Втекла з дому. А я вже телеграфував до Турнова, що приїду. От і взяв її з собою. Оселилися в готелі «Централь».

— Але з батьками познайомили?

— Звичайно. Не могла ж вона весь час сидіти в готелі.— Тихий замовк. — Здається, ви з цього хочете зробити якісь висновки. Але то був тільки випадок.

— Ніяких висновків, — відповів Клубічко. — Хіба тільки сказав би: дивний випадок — зустрілися двоє і шантажують пані Салачову з компаньйоном її чоловіка. Чи це, нарешті, не той «старий йолоп», з котрим не можна говорити по-доброму? А його компаньйон — колишній управитель пансіонату в Жегушицях. У тих Жегушицях, що до них виявляла пані Шашкова… і ви (якою мірою ви — досі не встановлено) надзвичайний інтерес— Клубічко засміявся. — Ось бачите, юначе, хай тепер хто заперечить благотворну дію кави. Ви напоїли мене, і я став бадьорий, хоч до того кортіло спати. Бадьорість — це наче струмок, що вигинається між камінням. І коли я вигинався, мені спало на думку: з'ясуй його анкету! І ось я дізнався, що компаньйон Салача — той незнайомий на другому плані історії, довкола якої ми блукаємо, як довкола джунглів, — ваш вітчим.

— Ви страшна людина, — простогнав Тихий.

— Я цілком порядна людина, принаймні так я про себе думаю. І чимало людей теж так гадають. Але присвятив себе цьому ремеслу. І знаєте чому? Бо народився з мрією творити. А що не маю хисту ні до малярства, ні до літератури, ні навіть до музики, хоч тут, мабуть, найлегше, ви ж бо знаєте: Kapelmeistermusik, то творю в цьому темному закамарку мистецтва. Скажіть: хіба далеко мені до розплутання таємниці? Ні, ви не думаєте! Ну, побачимо. — Нараз обличчя його стало суворе. — Ви думайте, Тихий. Знаєте, вистачило б кількох ваших слів, щоб я міг поставити крапку вже тепер. Зекономили б мені час і сили. Хочете? Не хочете! Тим гірше для вас. Іще одне: ви мені вже не симпатичний. Отже, спробую розплутати все й без вашої допомоги… Але ви ще за цим пожалкуєте. Між іншим — вважайте себе від цієї хвилини арештованим.