«Чорна зоря» - Вахек Еміл. Страница 33

20

Відтак поїхав до Жегушицького пансіонату. Спершу поговорив з паном Гоусером, в котрого душа сховалася в п'яти, заледве він побачив машину КНБ. Однак він усе-таки гукнув дружину, щоб зварила кави. Кава була схожа на рідину, яку дають у лікарнях, зате до неї Клубічко отримав три великих солодких пиріжки — домашні, смачні. Тоді пішли до канцелярії.

— Почалося це після Різдва, — почав Гоусер. — Сезон у нас кінчається п'ятнадцятого вересня й починається в середині травня, бо кімнати великі, і їх не можна натопити. Крім того, тягне з парку вогкістю. І це ще не все. За загорожею — поле, а де поле, там і миші. Після жнив їм нічого їсти, і вони переселяються до замку — аж до весни, коли зазеленіють лани. Тому пансіонат ми зачиняємо. Але цього року в січні до мене прийшли з КНБ — тут, мовляв, засновується відділення. Тут є два незаселені будиночки, і один з них хотіли взяти під відділення та буцегарню. Та оскільки відділення планували відкрити аж у квітні, районний національний комітет домовився з нами, що доти КНБ розміститься в пансіонаті.

— Кому належав цей замок?

— Цзернінам, — одповів Гоусер. — Люди через кілька днів прийшли до мене: мовляв, або нас лякають, або тут кояться дивні речі: в замкнених кімнатах чути кроки. Якось хлопці вдерлися до однієї кімнати на першому поверсі — нікого, тільки вікно навстіж, а під ним сліди, що губилися на газоні в парку. Іншим разом кроки пролунали на горищі. Воно теж замкнене. Коли відімкнули, знайшли сліди чоловічих ніг. Відтоді один есенбак постійно ходив навколо пансіонату.

—І не заскочили нікого? — спитав Клубічко. Гоусер похитав головою:

— Гадаю, цьому не надавали належного значення — тут же нічого не зникло. Я пропонував улаштувати генеральний обшук, прочесати довколишні ліси, але мене не послухали. Мовляв, не варто, шкоди ніякої не заподіяно.

—І справді не заподіяно?

— Наскільки мені відомо — ні. Згідно з інвентарною книгою, не зникло нічого. Той чоловік або ті люди шукали щось певне, а на інше не звертали уваги. Тут є дещо цінне, приміром, старі замкові меблі, які ще не передано Фонду національної відбудови. Я не дуже на цьому знаюсь, але є тут, приміром, рідкісне англійське крісло часів Ренесансу, кілька старовинних секретерів XVIII століття, а в коридорі в шафах сила-силенна різноманітної коштовної порцеляни. Коли відділення КНБ переїхало до впорядкованого будиночка, тобто коли замок практично зостався без охорони, ті люди полишили кімнати й горища і зосередили свою увагу на підвалах. А оскільки там нема нічого особливого — хай собі, думаю, нишпорять. Чоловік я не такий хоробрий, щоб зважився піти туди, відверто кажучи, ні за що ні про що…

— Але щось же там, певне, було, інакше чого б вони там нишпорили!

— Було там тільки вугілля, — відповів Гоусер, — та воно їх не цікавило.

— Як ви це все можете пояснити?

— Видно, тут хтось щось шукає. Спершу я подумав, що то Цзернінові люди, які щось закопали перед націоналізацією, але потім сказав собі: ті знали б, де воно заховане. Шукають у радіусі майже кілометра — отже, тільки здогадуються про криївку. А Цзерніновим вона була б відома напевно. Хтось, мабуть, почув, що в замку і в парку є щось коштовне — тож обшукує кожен закуток і не заспокоїться, доки не обникає геть усе. Але скажіть, як то мені було чути щодня підозрілий шурхіт то тут, то там?

— Так, приємного тут мало, — погодився Клубічко.

— Хочу все сказати ще про одну обставину. Десь у кінці лютого це припинилося. Ми вже подумали, що матимемо спокій, та раптом почалося знову, і саме тоді, коли до нас приїхали перші відпочивальники. Так наче той чоловік спочатку покинув шукати, переконавшися, що нічого не знайде, а тоді одержав нові інструкції й заходився знову… Це сталося за кілька днів після зелених свят.

Клубічко замислився. Кілька днів після зелених свят… На зелені свята тут побувало колишнє подружжя Салачових.

— Що означає «кілька днів»?

— Ну, мабуть, через днів п'ять після приїзду перших трьох відпочивальників. Спочатку все було гаразд, але потім вони почали помічати, що хтось порпається в їхніх речах, коли вони гуляють у лісі.

— Може, ваш персонал?

— Наш персонал складався тоді з одного кухаря. Був це якийсь Харват, зріст — метр вісімдесят п'ять, а важив сто десять кілограмів. Ми його звали «гуляшевий танк». Якби він хотів кудись залізти, то там гуркотіло б, як перед грозою. І ще працювала прибиральниця, чесна жінка, й підозрювати її — гріх.

— Авжеж, авжеж, — потакував Клубічко ніби до себе, — я дуже неохоче підозрюю людей, але, пане Гоусер, чи не здається вам, що саме прибиральниці то найбільше з руки?

— Щось поцупити? Та мабуть. Однак у тім-то й справа, що вона ніколи нічого не брала. Відпочивальники ніколи не помічали пропажі, не пропала навіть зубна паста, начебто хтось тільки оглядав меблі в покоях. Зрештою, ми цю жінку взяли саме тому, що добре її знали.

— Вона мешкає тут, у Жегушицях? — спитав Клубічко.

— Ні, вона з Турнова. Дружина директора школи Мюллера, що на пенсії. Бачте, пенсії їм не вистачало, крім того, вони допомагали синові, котрий тільки почав виступати в театрі у Брно. То вона в нас підробляла.

— Сина звати Тихий. Чи не так? Я його знаю. Це порядний хлопець, але гадаю, що йому потрібно багато грошей на одяг та білизну.

—І на жінок, — додав Гоусер, — принаймні так подейкують.

— Тоді зрозуміло, що його мати… Пам'ятаєте чудову баладу Неруди про материнське серце? Але що було далі?

— Я знов подзвонив у КНБ, допитали Харвата й Мюллерову, переглянули їхні речі, хоч відпочивальники були проти, бо любила обох. Але не з'ясувалося нічого, крім того, що хтось шукав не тільки в кімнатах, а й на горищах і в підвалах. «Хлопці,—сказав начальник, — коли ми вже сюди прийшли, то обдивимось усе докладно». Так вони дійшли до глоріету, [7] куди ніхто не потикався, бо він міг обвалитись, — там теж хтось копав під камінною підлогою. Відчинили й каплицю, замкнену од квітня сорок п'ятого року, і, знаєте, з'ясували, що й тут уже хтось попорядкував: шукав у вівтарі й під ним, копав у кількох місцях на криласі, розрізав навіть міхи й залазив в орган, не полінувався навіть обнишпорити вежу каплиці. Потім пішли до колишньої оранжереї. Вона стоїть давно пусткою, водогін заржавів, але й там розбили казан, певно, шукали і в ньому.

— Чим це скінчилося? — спитав Клубічко.

— Як звичайно, склали протокол, і начальник звелів, щоб до пансіонату щодня навідувався патруль. Тільки пані Мюллер образилася, коли обшукали її речі, й пішла од нас.

— Нічого дивного, — сказав Клубічко, — дружина колишнього директора школи! Бачте, в душі вона й досі — пані директорова. А тут, на тобі, прибирай… У Турнові, де її кожен знає, вона б цього не робила, еге ж? Іще одне запитання, пане Гоусер. Що із Салачем? Адже він тут був управителем років шість-сім. На його місці мене б мучила ностальгія, і я час од часу приїздив би сюди.

— Яка там ностальгія, в нього були зовсім інші турботи, — відповів Гоусер. — Відколи я тут, він завітав сюди тільки раз і то як гість своєї колишньої дружини, славетної актриси.

— Що ви кажете! Може, вони тут помирилися?

— Цього б я не сказав, — посміхнувся Гоусер. — Жили на різних поверхах, разом тільки їли і то, наскільки я помітив, мовчали або сварилися. Якось я здалеку побачив їх у парку. Вони сиділи на руїнах мініатюрного млина й дуже сварились. Я швиденько пішов собі геть.

— Я вчинив би так само, — зауважив Клубічко.

— Авжеж, подружні сварки вельми неприємні, а сварки розлучених чоловіка й жінки — певно, справдешнє пекло.

Прощаючись із завідувачем, Клубічко сказав, що, на його думку, Гоусер матиме тепер спокій — загадкові пошуки, либонь, пересунулись в інше місце.

Відтак поїхав до Арноштова. Це село — власне, єдина довга вулиця, одна частина котрої спадає круто вниз, у долину, улюблене місце туристів, бо схожа на альпійське передгір'я, тоді як друга — звичайнісіньке шосе, що кінчається на Звічині. Біля шосе стояв двоповерховий заїзд «У Златніків» із залою та кухнею внизу й двома кімнатками на другому поверсі, в яких мешкав Салач. Поряд був будиночок відділення КНБ. Патрульну службу несли двоє; мудріший був, певно, на об'їзді, бо другий нічого до пуття не знав: не бачили, мовляв, Салача од вівторка, тому й не могли його повідомити, що хтось до нього вдирався.