«Чорна зоря» - Вахек Еміл. Страница 35

— А тепер попали, — засміявся Клубічко. — На щастя, як далекий свідок. То що ви казали про якогось пана Гейтманека? Одного Гейтманека я знаю — це композитор.

— Його я й мав на увазі. Він-бо родом звідси і, як приїздить сюди, навідує мене. Останнім часом це було досить часто. Найняв у заїзді на Грубій Скалі кімнату і творив там «Сюїту з чеського раю».

— Так, так, а мені він про це не сказав. Чому б це? Салача він теж знав?

— Навіть дуже добре. І колишню його дружину теж.

Клубічко з інтересом слухав.

— Та вернімося до цього поганця Салача… Одного разу я запропонував йому (скоріше із співчуття, ніж із потреби): шукатимемо камінці разом, їх шліфуватиме порядний чоловік, а тоді продаватимемо і виторг ділитимемо з розрахунку два до одного. Угода, як бачите, для Салача вигідна, він мав добрі гроші. Якийсь час усе було гаразд, але потім я довідався, що він порушує умову. Можна сказати, обдурює мене. Ходив на гору сам (я хворів на бронхіт) і знайшов нове рясне родовище. Згідно з домовленістю, ми повинні були ділити все, хто що знайде, та Салач ці поклади від мене приховав, а камінці забрав собі. Мало того. Раптом він виїхав з Турнова — мовляв, тут усе дорого, й Турнов вадить його здоров'ю. Він обрав Арноштов. Ну, щоб це село, де майже весь час дощить, сприяло будь-чиєму здоров'ю, я б не сказав. Тільки нещодавно я довідався, чому він так учинив. Заради шліфувальника.

— Ага, шліфувальника, — мовив Клубічко.

— Так, пане. Салач подумав, що тутешній шліфувальник, котрий працював зі мною багато років, викаже мені це родовище. А він познайомився на Звічині з чоловіком, який теж умів шліфувати. Салач уклав з ним угоду. Звідки мені стало все відомо? Як то кажуть, шила в мішку не сховаєш. Я запропонував дирекції нової школи у Франтішку купити в мене камінці, а мені на те: «Ми вже купили в Салача». От тобі й маєш! Однак я не тільки пересвідчився, що він таємно ходить на мої, так би мовити, ловища на Козакову гору, а й відкрив інші, які од мене приховав. І це ще не все. Я вже старий, консервативний чоловік, а він придумав нове: продавати не окремі камінці, а складати колекції з усіх козаковських мінералів. Їх справді купували краще. Зрозуміло, я припер його до стіни, бо не звик мовчати, коли мене ошукують. Вій виправдувався тим, що мав великі витрати, що на лікування йшло багато грошей, що йому знизили пенсію — словом, нічого іншого не лишалося, щоб якось звести кінці з кінцями. Мені було його шкода, я сказав: «Ну, гаразд, забудьмо про це», — і після того він знов час од часу до мене приходив.

— Оце його зникнення — для нас справжня халепа, — мовив по паузі Клубічко. — Шукай у горах чоловіка, який, може, не хоче, щоб його знайшли!.. Якби я мав про Салача якесь уявлення, то, може б, відштовхнувся від чогось…

— Уявлення про Салача, — задумано сказав Мюллер. — То не проста справа. Він, знаєте, був мовчун, коли йшлося про його особисте життя. Дещо мені відомо, але небагато, та й це насилу витягнув з нього. Спочатку він розповів мені про колишню свою службу в Жегушицях. Обіймав там посаду управителя, коли почалася війна. В замку йому подобалося, хоч там було холодно й вогко, і це шкодило його хворим ниркам. Розказував, як у сорок п'ятому організував революційний загін, щоб захистити замок і славетний парк, як їздив до Праги, щоб замок потрапив у надійні руки, як потому розчарувався, дізнавшись, що Прага вирішила перетворити замок на будинок відпочинку, а тоді на пансіонат. Салачу запропонували, аби він залишався там, та уявивши, яких сил коштуватиме йому перебудова, попросився на пенсію. Саме тоді приїхав до Турнова, й ми з ним познайомились.

— А послухайте, пане директор, — ніби між іншим спитав Клубічко, — чи був Салач у вас коли-небудь із Гейтманеком?

— Разів зо два, — одказав Мюллер, — та пана Гейтманека більше цікавила моя дружина. Бачте, вона знає багато тутешніх пісень, от і співала йому на Грубій Скалі.

— Щось я не розумію. То вона до нього їздила?

— Ні, вона там куховарить — так би мовити, годує пана Гейтманека. Не тому, що я сам її не годен прогодувати, їй потрібні гроші для сина. То вона там підробляє.

— Ви знали, — перебив Клубічко, — що Салач був одружений?

Мюллер кивнув головою:

— Дізнався про це зовсім випадково. Якось до мене прийшла вродлива пані й захотіла купити гарний аметист. Салач був у мене. Коли вона пішла, він сказав: «Знаєте, чому я не міг розтулити рота? Бо ця пані надзвичайно схожа на мою колишню дружину. Тільки та була вродливіша й набагато інтелігентніша». І знов замовк. Але тут до нього причепилася моя жінка. Ви ж розумієте, що то значить сказати при жінці про іншу — вродливу й інтелігентну. Чим скінчився цей турнір, ви здогадуєтесь — вона витягла з нього найголовніше: що він розлучений.

— Я дещо про це знаю, — перебив його знову Клубічко. — Зі своєю дружиною він познайомився в Загребі, її там якраз прийняли до театру, а Салач був касиром філії тамтешнього продовольчого банку.

— Так. Обоє скучали за батьківщиною, і це їх зблизило. Потім вони побрались і, як принаймні запевняє Салач, жили мирно, навіть щасливо. Та їх усе-таки не минула лиха година. Хорватією саме подорожував відомий празький критик Шимачек, зайшов у Загребі до театру й написав до празької газети, що талановита чеська артистка виступає в Загребі. Відтак до Загреба приїхав Ярослав Квапіл і — щоб не забирати у вас часу — їй запропонували ангажемент у Національному театрі. Що було далі, знаю лиш приблизно, бо Салач описував нам те, мабуть, тричі, проте щоразу інакше. Найімовірніше було ось що: Салач доклав усіх зусиль, щоб його перевели з філії до празького банку, але марно. Деякий час вони зустрічалися під час відпустки у Бідні, та одного чудового дня ця панійка заявила, що їхній шлюб, на жаль, був помилкою, і попросила дати згоду на розлучення. Салач якийсь час опирався, тоді вона сказала, що любить іншого. Він, мовляв, не хотів стояти на заваді їхньому щастю й погодився. Коли вибухнула друга світова війна, банк мусив ліквідувати загребську філію, Салач повернувся додому і влаштувався в Жегушицях. Запевняв мене, що відтоді, як вони розлучилися, навіть не писали одне одному, і він взагалі викинув її з голови. Але мені здається, що це неправда.

Клубічко слухав мовчки.

—І знаєте чому? — вів далі Мюллер. — Бо якось обмовився, що зустрічається з нею, коли буває в Празі. Він їздив туди замість мене, — я вже подорожувати не здатний, — раз на два місяці, відвозив товар. Ми постачаємо також і Фрічеві. Ви його, можливо, знаєте.

— Знаю, — кивнув Клубічко, відчуваючи, що незабаром дійде до суті.— Чом ні! Це ті чудові блискучі камінці?

— Здебільшого. Звісно, ви б їх у мене придбали за півціни. Тож під час тих мандрівок Салач завжди зупинявся в готелі «Беранек» і по телефону домовлявся з нею про побачення.

— Чого? Може, щоб шантажувати? — спитав Клубічко.

— Скоріше тому, що нудьгує. Інколи бачу в газетах її портрети — о, то вродлива жінка. Я б за нею теж нудьгував. Сказати вам, як я це собі пояснював? Пані Салачова не хоче мати з ним нічого спільного, але, з другого боку, вона така добра, що іноді з ним розмовляє. Якісь стосунки між ними, напевно, були, — замислено мовив Мюллер, — і, відверто кажучи… ви тільки уявіть собі… Тут — підстаркуватий невідомий чоловік, котрий, як, мабуть, кожен із нас, володіє скарбом — спогадом про красуню, що колись любила його. Там — жінка, яка знає, що зіпсувала йому життя.

— Кохання, — зітхнув Клубічко.

— Еге. Щось таке. Він її не може забути, і вони час від часу зустрічаються. Салач, певне, ніколи не відмовлявся від думки знов зійтися з нею, але розумів, що для цього має її чимось засліпити.

В цю хвилину Клубічко вже хотів викреслити Мюллера із списку підозрілих, але мовчав і напружено слухав.

— Звісно, це лише здогад, бо Салач, як я уже вам казав, неохоче розповідав про себе. Проте якось, саме перед зеленими святами, він приїхав до Турнова, і — схоже було — тільки заради того, щоб похвалитися нам, тобто моїй дружині і мені, що зустрінеться з пані Салачовою на свято в пансіонаті в Жегушицях. Признався: влаштував це пан Гейтманек. Я сказав йому, що про Жегушиці тепер тут багато різних розмов. Салач посмутнів і мовив: «Так, хтось там щось шукає, і його не можуть зловити». Тут увійшла моя дружина, і він їй теж похвалився, що пані Салачова приїде до Жегушиць, аби зустрітися з ним. «Може, вона хоче до вас повернутися?» — спитала дружина. «Про це не може бути й мови, — відповів Салач, — нині вона відома чеська артистка, а я…» Він останнім часом дуже змарнів — ми гадали, що через хворобу нирок. Та, можливо, були й інші причини. За хвильку я спитав його, як він пояснює ті події в Жегушицях. Він стенув плечима й раптом прохопився, що це прокляте місце трохи не коштувало йому життя. Я не маю звички прискіпуватись до людей, аби розказали те, що хочуть приховати, але, мабуть, саме тому, що я мовчав, Салач почав розповідати.