Повернення з зірок - Станіслав Лем. Страница 37

Історія Ардера перенесла мене в зовсім інший світ, а зараз, може, через те, що вода була тепла, я пригадав дівчину, і мені здалося, ніби насувається щось жахливе, якесь нещастя, якого' я не можу подолати, а повинен.

Може, це теж мені тільки вбилося в голову? Я, скоцюрбившись, розгублено обмірковував це. Швидко сутеніло. Я вже ледве бачив власне тіло, загар зливався з темрявою, хмари закривали все небо, і якось несподівано, надто несподівано запала ніч. Від будинку наближалося щось біле. Це була її шапочка. Мене охопила паніка… Я повільно підвівся, хотів утекти, але вона помітила мене.

— Брег, це ви? — тихо окликнула вона.

— Я. Ви хочете купатися? Я не… заважатиму. Я піду…

— Чому? Ви мені не заважаєте… Вода тепла?

— Так. Як на мене, навіть занадто, — сказав я. Вона підійшла до краю і легко стрибнула. Я бачив лише їїї

силует. Костюм був темний. Вона виринула майже поруч, біля моїх ніг.

— Жахливо! — вигукнула вона, пирхаючи. — Що він наробив… треба холодної. Ви не знаєте, як це робиться?

— Ні. Але зараз довідаюся.

Я стрибнув над її головою. Пірнув униз, іще нижче, аж поки не торкнувся дна витягнутими руками, і поплив понад ним, торкаючись бетону. Під водою, як завжди, було трохи світліше, ніж на поверхні, і я скоро знайшов отвори труб. Вони були в стіні навпроти будинку. Я виплив, уже майже без повітря в легенях, бо довго був під водою.

— Брег!!! — почув я її голос.

— Я тут. Що сталося?

— Я так злякалася… — вже тихше сказала вона.

— Чого?

— Вас не було так довго…

— Я вже знаю де, зараз ми це зробимо! — вигукнув я у відповідь і побіг до будинку. Я міг би обійтися без цього героїчного пірнання, бо крани були на виду, в колонці недалеко від веранди. Я пустив холодну воду й повернувся до басейну.

— Вже. Але мине якийсь час…

— Так.

Вона стояла під вишкою, а я — на певній відстані, наче боявся наблизитися до неї. Потім підійшов до неї поволі, немов знехотя. Я вже звикав до темряви і міг розрізнити риси її обличчя. Вона дивилась у воду. їй була дуже до лиця біла купальна шапочка. І виглядала вона вищою, ніж у звичайному вбранні.

Я стовбичив поруч з нею, аж мені стало незручно. Може, тому й поспішив сісти. «Бовдур», — вилаяв я себе. Але нічого не надумав. Хмари густішали, ставало дедалі темніше, проте мені здавалося, що дощу не буде.

— Вам не холодно?

— Ні. Знаєте, Брег…

— Що?

— Щось не прибуває…

— Бо я відкрив злив… зараз закрию.

Коли я йшов до будинку, мені спало на думку, що я міг би покликати Олафа. Мало не зареготав: оце дожився! Я боявся її…

Я стрибнув у воду й одразу ж виринув.

— Здається, добре. Може, я перестарався, тоді скажіть, я додам теплої…

Тепер видно було, як спадає вода, бо злив лишався відкритим. Дівчина — я бачив її струнку тінь на тлі хмар — наче вагалася. Може, їй уже не до мене, може, вона піде додому, майнула думка, і я відчув полегкість. У цю мить вона стрибнула ногами вниз і неголосно скрикнула, бо там було вже зовсім мілко — я не встиг її попередити. Вона вдарилася ногами об дно, заточилася, але не впала. Я кинувся до неї.

— Вам боляче?

— Ні.

— Це через мене. Я дурень.

Ми стояли по пояс у воді. Вона попливла. Я виліз на берег, побіг до будинку, закрив злив і повернувся, її я ніде не бачив. Я тихо зайшов у воду, переплив басейн, перевернувся горілиць і, легко рухаючи руками, пірнув на дно. Там я розплющив очі й побачив поверхню води, вкриту маленькими хвильками; вона виблискувала, мов темне скло. Мене повільно винесло на поверхню, і я побачив дівчину. Вона стояла під стіною басейну. Я поплив. Вишка залишилася на протилежному боці, тут було так мілко, що я відразу став на дно і пішов до неї. Шумно хлюпотіла вода. Я бачив її обличчя, вона дивилася на мене; чи то по інерції останніх кроків — бо у воді важко йти, але нелегко й одразу зупинитися, — сам уже не знаю як, але я опинився зовсім близько від неї. Може, нічого б не сталося, коли б вона відступила, але вона залишилася на місці, тримаючись рукою за перший з надводних щаблів драбинки, а я був уже надто близько, щоб що-небудь сказати — прикритися розмовою…

Я міцно обняв її, вона була холодна, слизька, як риба, як дивне, невідоме створіння, і раптом у цьому дотику, такому холодному, наче мертвому — бо вона навіть не ворухнулася, — я знайшов гарячу пляму — її уста, і цілував її, цілував, цілував — це було справжнє безумство. Вона не боронилася. Зовсім не опиралася, була як мертва. Я тримав її за плечі, підняв її обличчя вгору, хотів її бачити, зазирнути в очі, але було вже так темно, що я скоріше уявив собі їх. Вона не тремтіла. Тільки щось пульсувало — не знаю, моє серце чи її. Так ми стояли, аж поки вона не почала потроху визволятися з моїх рук. Я одразу ж пустив її. Вона піднялася по драбині на берег. Я за нею, і знову обняв її, якось боком; вона тремтіла. Тепер тремтіла. Я хотів сказати щось, але голосу в мене не було. Я лише тримав її, притискав до себе, і ми стояли, аж поки вона вдруге не

визволилася, — не відштовхуючи мене, а тільки так, ніби мене взагалі не було. Руки в мене опустилися. Вона відійшла. З мого вікна падало світло, я бачив, як вона взяла халат і, не накидаючи його, ступила на сходи. У дверях, у холі, теж було світло. Краплі води блищали на її спині та ногах. Двері зачинилися. Вона зникла.

Якусь мить мені хотілося кинутись у воду і вже не випливати. Ні, справді. Ніколи ще не було в мене такого безглуздого й неможливого випадку. А найгірше — я не знав, що все це значило і що мені тепер робити. І чому вона була така… така… Може, боялася мене? Отже, лише страх? Ні, це було щось інше. Що? Звідки я міг знати? Або Олаф. Зрештою, хіба я п'ятнадцятирічне хлоп'я, щоб, поцілувавши дівчину, бігти до нього шукати поради?!

«Так, — подумав я. — Побіжу». Я пішов у бік будинку, підняв свій халат і струсив з нього пісок. Хол був освітлений. Я підійшов до її дверей. «Може, вона мене впустить», — подумав я. Якби впустила, то стала б мені байдужою. Може. Або я дістану ляпаса. Ні. Вони добрі, вони бетризовані, вони не можуть. Вона дасть мені трохи молочка, зробить мені дуже приємно! Я стояв хвилин п'ять і згадував печери Керенеї, ту горезвісну діру, про яку говорив Олаф. Благословенна діра! То був, здається, старий вулкан. Ардер заклинився там між брилами і не міг вибратись, а лава підіймалася. Власне, ніяка не лава, Вентурі казав пізніше, що то було щось подібне до гейзера. Ардер… ми чули його голос… По радіо. Я спустився й витягнув його… Боже! Я повторив цс слово разів десять і перед цими дверима. Тиша. Наче там абсолютно нікого нема.

Якби хоч двері мали клямку. Ні, там була гладенька плитка. У мене нагорі теж не було клямки. Я не знав, чи вони якось замикаються, чи досить просто штовхнути, бо був ще дикуном з Керенеї.

Я підняв руку й завагався. А що, як двері не відчиняться? Отоді вже матиму матеріал для роздумів. 1 я відчував, що чим довше стою, тим менше в мене сили. Я доторкнувся до плитки. Вона не піддалася. Я натиснув сильніше.

— Це ви? — почув я її голос. Вона, мабуть, стояла зразу ж за дверима.

— Так.

Тиша. Півхвилини. Хвилина.

Двері відчинилися. Вона стояла на порозі. На ній був пухнастий ранковий халат. Волосся розсипалося по коміру. Важко повірити, але лише зараз я побачив, що воно капітанове.

Двері були тільки прочинені. Вона їх притримувала. Коли я зробив крок, вона відступила. Двері самі, без жодного звуку, зачинилися за мною.

І раптом я зрозумів, як це все виглядає. Наче якась полуда спала мені з очей. Вона дивилася на мене — непорушна, бліда, стискаючи.руками поли халата, а я стояв навпроти, голий, у самих лише чорних Олафових тавках, з халатом у руці, втупившись у неї…

І раптом я всміхнувся. Я стріпнув халат, одягнув його, зав'язав пояс і сів. Помітив дві мокрі плями там, де щойно стояв. Але нічогісінько не міг сказати. Що я міг сказати? Раптом надумав. Це було як натхнення.

— Ви знаєте, хто я?