Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич. Страница 26

Уряд зняв магнітне поле, і над площею, над тими, що билися, з обох боків застрибали, затанцювали вогняні м’ячики, тріскаючись струмками синюватого полум’я. Від гуркоту дрижали похмурі пірамідальні будинки.

Бій тривав недовго. По площі, вкритій трупами, Гусєв увірвався на чолі добірного загону в Будинок Вищої ради. Будинок був порожній. Тускуб і всі інженери втекли.

Війська повстанців захопили всі найважливіші пункти міста, на які вказав Гор. Ніч була прохолодна. Марсіани мерзли на чатах. Гусєв звелів запалити багаття. Це видалося нечуваним — ось уже тисячу років у місті не запалювали вогню, — про танцююче полум’я співали тільки в стародавній пісні.

Перед Будинком Вищої ради Гусєв сам запалив перше багаття з уламків меблів. “Улла, улла”, — тихими голосами завили марсіани, обступивши вогонь. І ось багаття запалали на всіх площах. Червонувате світло оживило мінливими тінями спадисті стіни будинків, мерехтіло в шибках.

З вікон визирали голубуваті обличчя, — тривожно, тужливо вдивлялися вони в небачені вогні, в похмурі, обірвані постаті повстанців. Багато будинків спорожніло цієї ночі.

В місті було тихо. Тільки потріскувало багаття, бряжчала зброя, ніби тисячоліття вернулися на свої шляхи, знову почався їхній томливий політ. Навіть волохаті зорі над вулицями, над вогнищами видавались інші, — той, хто сидів коло багаття, мимоволі підводив голову і вдивлявся в забутий, ніби ожилий малюнок. Гусєв облетів на крилатому сідлі війська. Він падав із зоряної темряви на площу і ходив нею, кидаючи велетенську тінь. Він був як справжній Син Неба, ідол, що зійшов з камінного цоколя. “Магацитл, Магацитл!” — із забобонним жахом шепотіли марсіани. Багато хто, вперше бачивши його, підповзав, щоб доторкнутися. Інші плакали дитячими голосами: “Тепер ми не вмремо… Ми будемо щасливі… Син Неба приніс нам життя”.

Худі тіла, прикриті запорошеним, однаковим у всіх одягом, зморшкуваті, гостроносенькі, зів’ялі обличчя, сумні очі, споконвіку привчені до мерехтіння коліс, до мороку шахт, виснажені руки, невмілі в порухах радості й сміливості, — руки, обличчя, очі з вогнистими іскрами тяглися до Сина Неба.

— Не бійтеся, не бійтеся, хлопці! Веселіше! — казав їм Гусєв. — Нема такого закону, щоб страждати безневинно до самої смерті, — не бійтеся. Здолаємо — заживемо непогано.

Пізно вночі Гусєв вернувся в Будинок Ради, — змерз і був голодний. У склепінчастій маленькій залі, під низькими золотими арками, на підлозі спало десятка зо два марсіан, обвішаних зброєю. Дзеркальна підлога була запльована жованою хаврою. Посеред маленької зали на патронних бляшанках сидів Гор і писав при світлі електричного ліхтарика. На столі валялися відкриті консерви, фляжки, скоринки хліба.

Гусєв сів край столу і почав жадібно їсти. Витер руки об штани, ковтнув із фляжки, крякнув, сказав хрипло:

— Де ворог? Ось що мені треба…

Гор звів на нього почервонілі очі, оглянув закривавлену ганчірку, якою була обмотана голова Гусєва, вилицювате обличчя; Гусєв завзято жував, вуса його настовбурчилися, ніздрі роздулися.

— Не можу дізнатися, куди к бісу поділись урядові війська, — вів далі Гусєв. — Валяється на площі їх соті зо три, а війська було щонайменше п’ятнадцять тисяч. Провалилися. Поховатись не могли — не голка. Коли б провалилися, я б знав. Кепське становище. Ворог може щохвилини опинитися в тилу.

— Тускуб, уряд, недобитки військ і решта населення сховалися в лабіринтах цариці Магр під місто, — сказан Гор.

Гусєв скочив із стільця.

— Чого ж ви мовчите?

— Переслідувати Тускуба — річ марна. Сядьте і їжте, Сину Неба. — Гор, морщачись, дістав з-під одягу червонувату, як перець, пачку сухої хаври, засунув її за щоку і почав повільно жувати. Очі його пойнялися вологою, потемніли, зморшки розійшлися. — Кілька тисячоліть тому ми не будували великих будинків, ми не могли їх опалювати, — не знали електрики. В зимові холоди населення ховалося під поверхню Марса на великій глибині. Здоровенні зали, зроблені з виритих водою печер, колонади, тунелі, коридори нагрівалися внутрішнім жаром планети. В жерлах вулканів жар був такий великий, що ми скористалися з нього, щоб добувати пару. Ще й досі на деяких островах працюють незграбні парові машини того часу. Тунелі, що з’єднують підґрунтові міста, тягнуться майже під усією планетою. Шукати Тускуба в цьому лабіринті немислимо. Тільки він знає плани і тайники лабіринту цариці Магр — володарки двох світів, якій колись належав увесь Марс. З-під Соацери мережа тунелів веде до п’ятисот живих міст і більш як до тисячі мертвих, вимерлих. Там скрізь є склади зброї, гавані повітряних кораблів. Наші сили розпорошені, ми погано озброєні. У Тускуба — армія, на його боці — власники сільських маєтків, плантатори хаври і всі ті, хто тридцять років тому після спустошливої війни стали власниками міських будинків. Тускуб розумний і віроломний. Він навмисне викликав усі ці події, щоб назавжди задушити рештки опору… О золотий вік!.. Золотий вік!..

Гор похитав очманілою головою. На щоках у нього виступили бузкові плями. На нього починала діяти хавра.

— Тускуб мріє про золотий вік: відкрити останню епоху Марса — золотий вік. Тільки обрані ввійдуть у нього, тільки гідні блаженства. Рівності досягнути не можна, рівності немає. Щастя для всіх — марення божевільних, сп’янілих од хаври. Тускуб сказав: жага рівності і загальна справедливість руйнують найвище досягнення цивілізації. — На губах у Гора з’явилася червонувата піна. — Повертати назад, до нерівності, до несправедливості! Хай на нас кинуться, як іхі, минулі віки. Закувати рабів, прикувати до машин, до верстатів, спустити в шахти… Хай — повнота скорботи. І в блаженних — повнота щастя… Ось золотий вік. Зубовний скрегіт і морок. Хай будуть прокляті батько мій і мати! Народитися на світ! Будь я проклятий!

Гусєв дивився на нього, швидко жував цигарку:

— Ну, я вам скажу, — дожилися ви тут!..

Гор довго мовчав, зігнувшись на патронних бляшанках як старезний-старезний дід.

— Так, Сину Неба. Ми, жителі стародавньої Туми, не розгадали загадки. Сьогодні я бачив вас у бою. Вас наповнює вогонь веселості. Ви мрійливі, запальні, безтурботні. Ви, сини Землі, колись розгадаєте загадку. Але не ми, ми старі. В нас попіл. Ми втратили свій час.

Гусєв затягнув пасок:

— Ну гаразд. Що ви збираєтесь робити завтра?

— Вранці дзеркальним телефоном треба знайти Тускуба і почати з ним переговори про взаємні поступки…

— Ви, товаришу, биту годину верзете казна-що, — перебив Гусєв. — Ось вам диспозиція на завтра: ви повідомите Марс, що влада перейшла до робітників. Вимагайте беззастережного підкорення. А я підберу хлопців і з усім флотом подамся просто на полюси, захоплю електромагнітні станції. Негайно почну телеграфувати Землі, в Москву, щоб якнайшвидше надіслали нам підмогу. За півроку вони збудують апарати, а летіти всього…

Гусєв похитнувся і важко сів на стіл. Весь будинок здригався. З темряви склепінь посипалися ліпні оздоби. Марсіани, які спали на підлозі, схопилися, озирались. Будинок струсонуло знову, ще дужче. Задзвеніло розбите скло. Розчинилися двері. Низький і гучний гуркіт наповнив залу. На площі пролунали постріли.

Марсіани кинулися до дверей і одразу посунули назад, розступилися. Зайшов Син Неба — Лось. Його важко було впізнати: величезні очі запали і були темні, дивне світло йшло з них. Марсіани задкували, сідали навпочіпки. Його біле волосся піднялося вгору.

— Місто оточене, — сказав Лось голосно і твердо, — небо заповнено вогнями кораблів, Тускуб висаджує в повітря робітничі квартали.

Лось і Гор саме виходили на сходи будинку, під колонаду, коли пролунав другий вибух. Синюватим віялом злетіло полум’я в північному кінці міста. Тепер було чітко видно, як здіймалися клуби диму і попелу. Слідом за гуркотом пронісся вихор. Багряна заграва затягнула півнеба.

Тепер не чути було жодного вигуку на зіркоподібній площі, наповненій військами. Марсіани мовчки дивилися на заграву. Розсипалися на порох їхні житла, їхні родини. Клубами чорного диму відлітали надії.