Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич. Страница 74

За Манцевим він тепер ходив, як прив’язаний, і цю останню ніч не спав; коли починали злипатися очі, він совав у ніс пташине перо або щипав себе де найболючіше…

Удосвіта Артур Леві, сердито патягши кожуха, обмотавши горло шарфом, подався на радіостанцію, — вона містилася поряд, у землянці. Іван не зводив очей з Манцева. Щойно Артур Леві вийшов, Манцев озирнувся — чи всі сплять, — обережно зліз з нар, пробрався у темний куток зимарки, підвів голову. Та, мабуть, очі його погано бачили, — він повернувся, підкинув у вогонь глиці. Коли вогонь розгорівся, знову подався в куток.

Іван здогадався, на що той дивиться, — в кутку, там, де схрещувалися балки зрубу, у стелі чорніла щілина між балками настилу, — мох було зідрано. Це й непокоїло Манцева. Ставши навшпиньки, він зірвав з низької стелі кос-ми чорного моху і, крекчучи, затулив ними щілину.

Іван кинув пір’їну, котрою лоскотав носа, перевернувся на бік, накрив голову ковдрою і зразу ж заснув…

Снігова буря не стихала. Другу добу величезний дирижабль висів над галявиною, пришвартований носом до причальної щогли. Щогла гнулась і тріщала. Сигароподібне тіло розгойдувалось, і знизу видавалося, що в повітрі зависло днище залізної баржі. Екіпаж ледве встигав очищати від снігу його борти.

Капітан, нахилившися з гондоли, кричав Артурові Леві, що стояв унизу:

— Алло! Артуре Артуровичу, якого дідька! Треба зніматися… Люди вибилися з сил.

ЛевІ відповів крізь зуби:

— Я ше раз балакав з островом. Хлопчину наказано привезти щоб там не було.

— Щогла не витримає…

ЛевІ тільки знизав плечима. Справа була, звичайно, не в хлопчині. Іван пропав цієї ночі. Його ніхто й не спохватився. Пришвартовували дирижабль, що з’явився вдосвіта і довго кружляв над галявиною у снігових хмарах. Вивантажували харчі. (Робітники експедиції Артура Леві сказали, що, коли не матимуть вдосталь харчів і нагородних, розпорють дирижаблю пузо піроксиліновою шашкою). Довідавшись, що хлопчина пропав, Артур Леві махнув рукою:

— Пусте.

Та справа обернулася значно серйозніше.

Манцев перший вліз у гондолу повітряного корабля. За хвилину, чимось стурбований, спустився на землю алюмінієвою драбинкою і поплентався до зимарки. Одразу звідти долинув його відчайдушний зойк. Манцев наче божевільний вискочив із хмарки снігу, розмахуючи руками:

— Де моя бляшанка? Хто взяв мої папери?.. Ти, ти вкрав, падлюко!

Він схопив Леві за комір, торсонув з такою силою, — у того злетіла шапка…

Було зрозуміло: неоціненні формули, те, по що прилетів сюди дирижабль, забрав клятий хлопчина. Манцев шаленів:

— Мої папери! Мої формули. Людський мозок не в змозі знову створити це!.. Що я передам Гаріну? Я все забув!..

Леві негайно організував погоню за хлопчиною. Люди забурчали. Все ж кілька чоловік погодилися. Манцев повів їх у напрямку Шайтан-каменя. Леві лишився біля гондоли, гризучи нігті. Минуло чимало часу. Двоє — з тих, що пішли в погоню, вернулися.

— Там таке крутить — кроку не ступити…

— Куди ви поділи Манцева? — закричав Леві.

— Хто його знає… Відбився…

— Знайдіть Манцева. Знайдіть хлопчину… За того й того по десять тисяч золотом.

Хмари темніли. Насувалася ніч. Вітер дужчав. Капітан знову почав загрожувати перерізати причал і полетіти під три чорти.

Нарешті од Шайтан-каменя показався високий чоловік у заліпленій снігом кожушині. Він ніс на руках Івана Гусєва. Леві побіг до нього, зірвавши рукавицю, заліз хлопчині під кожушок. Іван паче спав, закляклі руки його міцно притискали до грудей невелику бляшанку з дорогоцінними формулами Манцева.

— Живий, живий, тільки закляк трішечки, — проказав. високий чоловік, розсуваючи широкою усмішкою заліплену снігом бороду. — Очуняє. Нагору його, чи що? — І, не чекаючи відповіді, поніс Івана в гондолу.

— Ну, що? — крикнув зверху капітан. — Летимо?

Артур Леві нерішуче глянув на нього:

— Ви готові до відльоту?

- Єсть, — відказав капітан.

Леві ще раз обернувся на Шайтан-камінь, де суцільною запоною із спохмурнілих хмар летів, кружляв сніг. Зрештою, найголовніше — були б на борту формули.

— Летимо! — сказав він, стрибаючи на алюмінієву драбинку. — Хлопці, віддавай кінці…

Він прочинив горбаті дверцята і вліз у гондолу. На верху причальної щогли почали перерізати конопляний трос, що втримував корабель. Застугоніли, стріляючи, мотори. Закрутилися гвинти.

Саіуе тоді, гнаний завірюхою, із снігових вихорів вискочив Манцев. Вітер дибив йому волосся. Простягнуті руки хапали зникаючі обриси корабля…

— Стійте!.. Стійте!.. — хрипко вигукував він.

Коли алюмінієва драбинка гондоли піднялася вже на метр над землею, він схопився за нижню сходинку. Кілька чоловік піймали його за кожуха, щоб одірвати. Він одіпхнув їх ногами. Металеве днище корабля розгойдувалося. Стріляли мотори. Сердито ревіли гвинти. Корабель прямував угору — у вируючі снігові хмари.

Манцев учепився, як кліщ, у нижню сходинку. Його швидко піднімало… Знизу було видно, як розчепірені ноги його, поли кожуха, що розвівав вітер, помчали в небо.

Чи далеко він одлетів, на якій висоті зірвався і впав, — цього вже не бачили люди, що стояли внизу.

Перехилившись через вікно алюмінієвої гондоли, мадам Ламоль дивилася в бінокль. Дирижабль ледь-ледь плив, описуючи коло в променистому небі. Під ним, на глибині тисячі метрів, стелився на безмежну широчінь прозорий синьо-зелений океан. У центрі його лежав острів неправильної форми. Згори він скидався на обриси Африки у крихітному масштабі. З півдня, сходу і північного сходу, мов бризки довкола нього, темніли вимережені піною кам’янисті острівці та мілини. Із заходу океан був чистий.

Тут, у глибині затоки, неподалік од прибережної смуги піску, лежали вантажні кораблі. Зоя нарахувала їх двадцять чотири, — вони скидалися на жуків, що сплять на воді.

Острів був прорізаний ниточками доріг, — вони сходились у північно-східній скелястій частині його, де виблискували скляні дахи. Це добудовували палац, що спускався трьома терасами до хвиль маленької піщаної бухти.

З південного боку острова видніли споруди, схожі згори на плутанину дитячого меккано: [55] ферми, кріплення, гратчасті крани, рейки, бігаючі вагонетки. Крутилися десятки вітряних двигунів. Попахкували димарі електростанцій та водокачок.

У центрі цих споруд чорнів круглий отвір шахти. Від неї до берега рухалися широкі залізні транспортери з породою, і далі в море в’юнилися черв’яками червоні понтони землечерпалок. Хмарка пари не перестаючи куріла над отвором шахти.

День і ніч — у шість змін — тривала робота в шахті: Гарін пробивав гранітну броню земної кори. Зухвалість цієї людини межувала з божевіллям. Мадам Ламоль дивилася на хмарку над шахтою, бінокль тремтів у її руці, золотистій од загару.

Низьким берегом затоки тяглнся правильними рядами дахи складів та жилих будівель. Мурашині постаті людей снували дорогами. Котились автомобілі та мотоцикли. В центрі острова синіло озеро, з нього на південь витікала звивиста річка. Вздовж її берегів лежали смуги полів та городів. Увесь східний схил зеленів смарагдовим покриттям, — тут, за огорожами, паслися череди. На північному сході перед палацом, серед скель, рябіли чудернацькі фігури квітників та деревних насаджень.

Ще півроку тому тут була пустеля — колюча трава й каміння, сіре від морської солі, та миршавий чагарник. Кораблі викинули на острів тисячі тонн хімічних добрив, було викопано артезіанські колодязі, привезено рослини, дерева.

З висоти гондоли Зоя дивилася на закинутий в океані клапоть землі, розкішний і сяючий, що омивався свіжою піною припливу, милувалася ним, як жінка, котра тримає в руці коштовність.

Було сім чудес на світі. Народна пам’ять донесла до нас лише три: храм Діани Ефесської, [56] сади Семіраміди [57] та мідного колоса [58] в Родосі. Про інших спогади занурено на дно Атлантичного океану.