Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович. Страница 32

У мене не вистачило духу сказати їй “ні”! Хай йому біс, якщо їй забажалося тепер забрати з собою обох дітей, її право вимагати цього, хоча спочатку і відмовилася від сина. Все ж таки мати завжди лишається матір’ю.

І раптом у мене зринула думка…

— А ваш жених на суді буде? — спитав я її.

— Звісно. Тепер це наша спільна справа.

Попрощавшись, хазяйка ступила крок з ґанку, і в ту ж мить Богар, сердито загарчавши, блискавкою метнувся до неї, мало не збивши з ніг. Він не пізнав хазяйку.

— Геть! — вигукнула Анна і відсахнулася до мене, шукаючи захисту.

Богар відскочив, ураз припав до землі і позадкував до будки, б’ючи хвостом об землю. Він навіть заскавучав.

— Як ти мене перелякав, паршивець…

— Вибачте, я спустив собаку з ланцюга.

— Це мене тепер не обходить, — зітхнула Анна, коли минувся переляк. — Мого тут нічого немає, крім ланцюга для собаки. Цінні речі я забрала. Знаєте, Богар став якимось іншим, красень!

— Я вибрав за допомогою машини оптимальний режим, щоб поставити собаку на ноги. І його фізичні дані значно покращали.

— Так-так, експериментаторе. Тепер на собаці тренуєтесь? Мало вам було моєї персони? Я жартую. Так мені чекати вас? — Знову нагадала Анна про своє прохання.

Прохання… Весь наступний день я розбирався з програмою, вивчав дані, сподіваючись відшукати помилку в експерименті з Анною. Я не міг повірити, щоб роки не змінювали фізіології людини на гірше. Мені ще нема й сорока, а вже з’явилися залисини. Що ж буде в п’ятдесят? Ні, я, звичайно, знав, яким буду в п’ятдесят. Машина без найменшої поваги до автора цього методу видала не дуже приємний фотопортрет. Тепер я працював, щоб виробити оптимальний режим життя і діяльності! аби мій образ зберіг якнайдовше сьогоднішній вигляд! Чому ж в Анни зворотний ефект? Щоправда, вона молодша від мене на три роки. Але чи буде він “зворотним”, коли Анна провадитиме такий спосіб життя, як зараз? Уже тільки те, що курить і часто п’є, не може не змінити попереднього вигляду. А ресторанні’застілля? Звичайно, кожна, людина по-різному поводиться у таких місцях: одна переїдає, перепиває, друга розважається, танцює. Я вводив дані, виходячи з середнього споживання між нормою і надлишком. А коли дістав результати, зрозумів, що мені неодмінно треба йти в суд.

Уранці я відпросився з роботи, захопив з собою великі фотокартки, схеми і пішов у народний суд, який засідав у старенькому дерев’яному будиночку із надвірними сходинками на другий поверх.

Коли почалося слухання справи, мене, як свідка, попросили вийти із залу. Настрій був поганий. Ця історія гнітила. Я ніяк не чекав, що наукове передбачення обернеться бідою. Бідою для Анниного чоловіка, її дітей, для неї самої. Хвилювання ніколи яе минає безслідно. Поки не було цього дивного “щасливого” прогнозу, була сім’я. Тепер вона розпадалася. Щоправда, створювалась інша. Але діти залишалися без батька. У залі почувся регіт: Анна відповідала на запитання, чому її чоловік ходив до інших жінок. Мені стало гидко. Як легко сміються люди з того, без чого не буває на світі життя. Взаємини чоловіка і жінки я завжди сприймав як якусь таїну, недосяжну, високу. Гидко. Гидко і те, що я стояв тут як свідок. Я, головний винуватець’ усієї цієї історії! Свідки хазяїна розмовляли між собою і не звертали уваги на мене, напевне, не знаючи, що я повинен виступати на захист Анни.

— Відвоює Анна сина і забере будинок… Продасть його, виїде з другим чоловіком… Дитину залишить…

Мене викликали в зал. Увійшовши, я немов наштовхнувся на людські обличчя: червоні, насмішкуваті, круглі, широкі. Все, що буде тут сказане, завтра рознесеться по місту, буде перемелюватись, пережовуватись, змінюватись… Але я говоритиму про інше, про передбачення машини, про зображення…

Хазяїн самотньо сидів у передньому ряду, дивився собі під ноги й не виявляв ніяких почуттів. Вигляд у нього був утомлений і байдужий. Ця надломленість вразила мене, і я відчув неприязнь до вдоволеної, розпашілої і впевненої у собі Анни. Вона зрідка позирала на чоловіка, що сидів у третьому ряду, і не звертала на мене ніякісінької уваги, наче не вона вмовляла мене вчора прийти сюди.

Зал німував. Я затаївся, знав, чого чекає від мене Анна. Але як я міг сказати неправду про її чоловіка? А правда, — ось вона, в мене. Досить тільки розгорнути фотокартки, і з’ясується справжня причина незгоди. Я почав. Мене не уривали. Коли я коротко висвітлив наслідки експерименту, у залі здивовано загули. Я підождав, доки зал стихне, і додав:

— Але ж Анна змінила спосіб життя. Я ввів у машину поправки, дістав відкориговане зображення. Ось якою стане Анна через три, п’ять років, а ось — через десять.

Я почепив великий аркуш, на якому ще вчора наклеїв фотокартки розповнілої, самовдоволеної, некрасивої жінки.

У залі стало так тихо, що мені здалося, всі чують стукіт мого серця. Жених Анни, який сидів позаду неї у третьому, ряду, несподівано підвівся і квапливо попрямував до дверей. Люди обернулися, дивлячись йому вслід. Тільки Анна опустила голову.

Вона повернулася додому з дочкою зразу ж після суду. Я сидів у кімнаті немов на голках і чекав на її появу. Але в той день вона в мою кімнату не зайшла. Лише через три дні наче випадково зазирнула і, побачивши мене за столом, обережно переступила невидиму лінію відчуження.

— Слухайте, інженере, — почала вона, зажко зітхнувши, — краще б ви не проводили експеримент. Щось надломилось, а може, й зламалося в душі. Я справді стану такою потворною?

— Я ввів корекцію деяких фізичних параметрів. Адже ваш спосіб життя змінився.

— А навіщо ви показували знімок прилюдно?..

— Хотів перевірити, як зреагує ваш жених. І ви бачили як… Ось і ефект. Вибачте, звичайно.

— Негідник! — закричала Анна. — Через вас я втратила можливість влаштувати своє життя, змушена животіти в глушині…

— Анно, ви ж не будете стверджувати, що ваш жених не пішов? Сам, як тільки побачив…

— Голодранець!

У вікно полетіли черевики, валіза, рукописи. Богар плигав поруч, гавкав на всю вулицю, гадаючи, що все це цікава гра, і приносив у зубах розкидані речі.

— Богар, на місце! На ланцюг!

Так, собака не належав мені, а людська прихильність до уваги не бралася. Мені нічого не залишалося, як зібратись і піти.

Обставини склалися так, що я виїхав з міста і повернувся сюди тільки через три роки. Я вже захистив дисертацію і тепер працював у науково-дослідному інституті, який тут за цей час було створено.

Проїжджаючи випадково машиною повз знайомий будинок, я побачив сусіда. Зупинив машину і вийшов. Мене цікавило, як живуть мої колишні хазяї.

— Анна самотня. Чоловік з дітьми переїхав до матері. А ваш улюбленець, — сусід кивнув на подвір’я, — здох…

— Богар?

— Так. Як посадили на ланцюг, скавучав, метався, а потім ліг і більше не встав.

Але ж після лікування і тренувань приреченості як і не було! У мене збереглися числові дані. Що ж сталося? Мабуть, після того, як Богар побув на волі, скуштував свободи, він не міг уже примиритися з ланцюгом. Невже ланцюг так сильно впливає на живу істоту?

— А хазяйка? Як вона? — спитав я обережно.

— Відьма. Як ви показували тоді на фотокартці, така і є. Та он вона сама йде, подивіться…

Я глянув і не впізнав. Ні, це була не вона: згаслі очі, зів’яле лице, по-старечому вдягнена.

Стривай, стривай… А чи не посадив мій прогноз її, як вона Богара, на ланцюг? Жених одвернувся від неї, а зійтися з чоловіком вона не схотіла. Психологічний стан скував її. Ось у чому недогляд! В дисертацію вкралася помилка. Не один з опонентів не помітив її. Чи не тому, що ми майже не звертаємо уваги на психологічний стан індивідуума? Психологічний стан…

І я відчув себе винним. Я зробив невтішне передбачення для Анни, але нічим не допоміг їй. А повинен був би… Адже головна мета мого наукового дослідження — якнайдовше зберегти молодість і красу людини…