Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович. Страница 15

Те саме було і в наступні дні. Газета виходила з новими й новими повідомленнями:

“Офіційна заява губернатора штату Техас”.

“Жителі Крайтона не вірять небилицям”.

“Міністерство ВПС знову почало цікавитися природою НЛО…”

Читачі з нетерпінням ждали кожного чергового випуску…

На екрані з’явився напис “Кінець”. І почувся голос диктора: “Ви дивилися першу серію фантастичного фільму “Коли з’являється чужинець”, виробництва кінокомпанії “ФОКС XXI СТОЛІТТЯ”.

Скарб племені Порейя (Зелений диявол Ель-Грассо)

Наполоханий появою людей, пекарі вискочив із заростей і помчав берегом річки. Від несподіванки Аугусто зупинився, але за мить підніс вінчестер і, майже не цілячись, тричі вистрілив. Встиг помітити, що влучив, — дикий кабан підскочив, завищав од болю і щосили дременув у хащу. Аугусто і Вайкапа кинулись за ним, але незабаром повернулись: сліди пораненої тварини вели в глиб сельви, а потикатися в сутінках у цей непролазний вологий ліс було небезпечно. Розчаровані, вони почали спускатися до річки. Коли до води лишилося метрів двісті, Аугусто, зачепившись за корінь пальми, покотився по схилу, всіяному дрібним камінням.

Поминаючи недобрим словом злощасного пекарі, став помалу зводитись, і раптом у променях призахідного сонця, що вже губилось у кронах дерев, земля під його ногами спалахнула міріадами зелених вогнів.

— Смарагди! — закричав Лугу сто. — Чуєш, Вайкапо, ми натрапили на смарагди!

Добре запримітивши місце, повернулися в селище. Аугусто гарненько заховав кілька камінців у мисливській торбі. З такою знахідкою треба бути насторожі. Про Вайкапу не йшлося. На індіанця, який завдячував йому своїм життям, можна було покластись. Однак з пам’яті Маркеса ще не стерлася трагічна історія племені геларі, яке знищили білі злочинці при мовчазній підтримці уряду. Індіанці мали нещастя жити на території, багатій смарагдами. Спричинити щось подібне Аугусто не хотів.

Тільки-но вони опинилися в Ель-Грасо, резервації племені порейя, до Маркеса підбіг індіанський хлопчик. Лікар добре знав малюка. Це з нього він колись вигнав “злого духа” — у малолітнього пацієнта не знати чого розболівся живіт.

— Що сталося, Каріпо? — здивовано запитав Маркес.

— Сеньйор Аугусто! У вашій хаті помирає біла людина. Мисливці знайшли її на березі річки. Я знаю, хто це. Це добрий сеньйор Раймар. Ходімо швидше! Він просив розшукати вас…

Аугусто кинувся до солом’яної хатинки, що стояла трохи осторонь селища на узліссі. Розчахнув бамбукові двері, вбіг у хатину. На широкій лаві, яка правила Маркесу за ліжко, нерухомо лежав Раймар Гюде. Життя ще жевріло в його прострелених грудях. Лікар підійшов ближче. Відчувши присутність людини, поранений розплющив очі. Впізнав Аугусто. Кривлячись од болю, спробував усміхнутись.

— Як бачиш, старий, мене таки доконали. — Він говорив із зусиллям, ледве ворушачи губами. — Ти мав слушність — тут усі заодно. Тікай звідси негайно. Вони не дадуть тобі спокою. Всі знають, що ти мені допомагав і неодмінно розправляться з тобою. Ні в якому разі не повертайся в Сан-Лоренцо. Там на тебе чатують. Не гайнуй жодної хвилини. Моє останнє прохання: опублікуй цей репортаж.

Раймар знову спробував усміхнутись, але гострий біль примусив його заплющити очі.

— Це наш репортаж. Де він схований, ти знаєш. Нехай люди довідаються, хто дає притулок таким, як Франц Декерт.

У куточку рота Раймара виступила кров. Тонесенька червона цівка поповзла по підборіддю і застигла…

Інтерес поліції до власників американських паспортів у центральних штатах, на відміну від провінції, не мав меж. Тут мало не в кожному іноземці вбачали потенційного капіталовкладника, а тому особливо ретельно шукали в досьє гарантію успіху майбутніх “ділових” контактів. Служителі місцевої Феміди, як і доморощені товстосуми, конче потребували фінансової підтримки.

Френк Кеткарт вирішив дістатися в Сан-Лоренцо як сезонний робітник. Принаймні вдатися до цього маскараду, поки не потрапить на пароплав. Привертати зайвий раз увагу поліції, тим більше напередодні відповідальної операції, Кеткарт не хотів. У поліцейських дойд можуть виникнути різні питання до американського геолога, а розповідати вигадану історію тут, у Бразілії, було небезпечно.

В Сан-Паулу Френк сів на поїзд, що йшов у Каяну. Неголене обличчя і добряче поношений одяг робили його схожим на одного з тисяч сезонних робітників, які саме цієї пори тинялися по країні. Вони здебільшого переїжджали з місця на місце поїздом “Трансамазоніки”, бо квитки на цей вид транспорту були найдешевші.

Вузький вагон, куди зайшов Френк, був повен. Френк ледве примостився на краєчку лавки. Ніхто не звернув уваги на появу ще одного “бойя-фріа”. Кожен думав про своє. Майже всі пасажири були метиси-кабокло і селяни-посейро, які поверталися із заробітків. З розмов Френк зрозумів, що більшість з них працювала підсобними робітниками на заводах “Фольксваген” і “Форд” в Сан-Паулу. В роки “економічного чуда” чимало іноземних компанія погріли руки, вклавши капітали у випуск електротехнічного і електронного обладнання, в автомобілебудування, хімічну та машинобудівну промисловість. Тепер, коли нетривкий бум пішов на спад, безробіття в першу чергу вдарило по вихідцях з провінцій, по тих, хто не мав високої кваліфікації.

Поїзд повз, як черепаха. Шпали, на яких лежали заіржавілі від частих дощів рейки, давно струхлявіли. Нікому не було до цього діла — в останні роки перспективу вбачали в будівництві шосейних доріг. Вагони немилосердно шарпало й трясло. У людини, не звиклої до такої їзди, мимоволі виникало передчуття катастрофи. В Колумбії Френкові вже доводилось користуватися таким транспортом, і тому він сидів спокійно, хоч можливість аварії не виключалась.

Навпроти Френка сиділо двоє “котів” — перекупників дешевої робочої сили. Судячи з простого одягу, вони належали до категорії “залізничних”, тобто тих, які “практикують” на залізниці. Один з них, зовні досить симпатичний молодик у джинсовому костюмі, підморгнув Кеткарту й весело мовив:

— Я бачу майбутнього шукача алмазів у “зеленому пеклі” Діамантину, а може, й Сан-Лоренцо. Чи не так? — Він очікуюче подивився на Френка і, вловивши в його очах ледь помітне здивування, додав: — Можу запропонувати значно цікавішу роботу, ніж пусте копирсання в землі.

“Кіт” назвав пароль. Інженер мимоволі пройнявся повагою до юнака, який так професійно грав роль вербувальника. У відповідь Френк заперечно похитав головою, вимушено всміхнувся і сказав відзив:

— Нічого не вийде, я вже підписав контракт з компанією “Боут кернерз”.

— Шкода. А може, все-таки ознайомишся з нашими умовами? — зв’язковий подав Кеткарту складений вчетверо аркуш паперу.

З Каяни дістатися до Сан-Лоренцо можна було тільки пароплавом. Але для цього треба ще було потрапити в Пара-Крус, звідки починала свій біг одна з приток найдовшої в світі річки. Три дні змарнував Френк, поки опинився на борту “Васко да Гами”. Миль двадцять трясся на найупертішому в цілому світі мулі, їхав на попутних машинах. Але здебільшого виручали власні ноги. Як би там не було, Кеткарт пройшов майже сто миль, перш ніж ступив на заяложену палубу старого пароплава. Рівно через двадцять хвилин відчалили.

Френк знову перевтілився у геолога-американця, який пробує щастя в пошуках дорогоцінних каменів. Великих акторських здібностей це не потребувало. Кеткарт, по суті, лишався тим, ким був насправді, коли не брати до уваги завдання, що дала йому організація.

Щоб уникнути зайвих розмов, він узяв квиток в одномісну каюту першого класу й одразу ж заходився приводити себе в належний порядок. Тепер критись не було чого. Френк згорнув одяг, який кілька днів справно служив йому, зв’язав і викинув через ілюмінатор. Надів цілком пристойний костюм, взув майже нові армійські черевики — все це він купив за п’ятнадцять доларів у помічника капітана. Помічник нічим не виказав здивування. Американці завжди здавалися йому трохи несповна розуму. В усякому разі, тепер Френк і справді міг зійти за стопроцентного грінго [18] навіть тут, на борту старезного пароплава, не кажучи вже про непролазні хащі південноамериканської сельви.