Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович. Страница 17

Перед тим, як вирушити до Бразілії, Френкові треба було дещо поновити в пам’яті. Із здивуванням відзначив, що найдорожчим серед дорогоцінного каміння все ще лишається смарагд. На світовому ринку ціни на нього значно вищі, ніж на алмази. За один карат [20] смарагду гарного соковитого кольору нерідко платять півтори тисячі доларів. Важко собі уявити, що берил, його зелений варіант, може дати велике багатство. А втім, Френк на власні очі бачив, як герімпейро знайшов смарагд на сто тисяч доларів. Правда, молодому шведу недовго довелося тішитися знахідкою. Компаньйони вирішили поділити її, а коли власник величезного кристала почав опиратися, його застрелили…

Френк дістав з кишені статуетку, кілька разів підкинув на долоні і замислено подивився на безголову тваринку.

Втома давалася взнаки. Солодко позіхаючи, Френк почав лаштуватися до сну. Перед тим, як лягти, він обв’язав іграшкового мула шворкою і для більшої певності повісив амулет собі на шию.

Перше, що впадало в очі прибулим у Сан-Лоренцо, — це величезний рекламний щит з білого пластику. Напис, зроблений чорною фарбою, англійською та німецькою мовами, закликав: “Не втрачайте можливості швидко розбагатіти! Ділянка, повз яку ви проходите, може стати вашою власністю при мінімальних витратах”. Трохи нижче червоним кольором було зазначено: “Всі довідки — у представництві радіокорпорації “Коламбіа бродкастінг систем” в Сан-Лоренцо”.

Тут, біля самісінької пристані, стоячи по коліна у воді, двоє герімпейро розбивали ломом і виймали лопатою гальку, кидали її в лоток і промивали, щоб дістати концентрацію важких мінералів — шліх, серед якого попадалися цінні метали — золото, платина, зрідка — алмази. Френк трохи постояв, оглядаючи гори проб, що вкривали берег, однак його треноване око марно намагалося знайти бодай найменші ознаки піропу, темно-червоного гранату, супутника алмазу. Скептично посміхнувся: ці невдахи попалися на гачок реклами. Дорогоцінними каменями тут і не пахло. Принаймні поблизу.

Саме містечко було нічим не примітне. Правда, будинки — найвищі триповерхові з мавританськими двориками та балконами — були наче своєрідні музеї колоніальної архітектури, дуже багато було церков. В будь-який час кожен міг за якихось п’ять-шість крузейро дістати відпущення гріхів, скоєних протягом дня. З розповіді Маркеса Френк знав, що Сан-Лоренцо стало Меккою для різної наволочі, яка віддавна пливла сюди з усього світу в пошуках пригод та легкої наживи, лишаючи на згадку поліційним управлінням різних країн свої фото анфас і в профіль, відбитки пальців і пухкенькі папки з далеко не зразковими біографіями. Тут, а тим більше в сельві, їм боятися було нічого.

Представництво “Коламбії”, куди завернув Френк, містилося на першому поверсі найповажнішої будівлі — банку.

При вході стояв опецькуватий тип з кольтом на животі. Безцеремонно заяїадавши від Френка паспорт, він разів десять прискіпливо переводив погляд з фото на власника зеленої книжечки із золотим орлом. Не знайшовши нічого підозрілого, віддав документ. Запитав, хто саме потрібен, назвав номер кімнати, прочинив залізні двері і впустив Френка.

Незабаром Кеткарт уже переступав поріг потрібного йому кабінету. За столом сидів височенний чолов’яга в окулярах. Йому було років сорок п’ять. Досить помітна сивина в чорній чуприні підкреслювала його статечність. Портрет доповнювали акуратно підстрижені вусики. Судячи з даного Френкові опису, це був Енріко Алвес. Інженер назвав своє прізвище, на що колумбієць привітно всміхнувся і мовчки витяг з шухляди письмового столу скріплений сургучною печаткою пакет.

— Ось ваші папери. З ними можете відразу їхати в Ель-Грасо. Це миль п’ятдесят звідси вниз за течією. Я зараз зателефоную, щоб вас туди підвезли.

Алвес набрав номер і комусь коротко кинув:

— Виїжджай!

Поклавши трубку на важіль, мовив:

— Дозвіл на пошуки корисних копалин на території резервації ви маєте, але будьте обережні. Недалеко від Сан-Лоренцо натрапили на кімберлітову трубку. Правда, поки що про це знають тільки мої шефи, але дрібні шакали теж почали ворушитись. Видно, щось запідозрили, бо надто вже винюхують усе навкруги. Якщо ці типи дізнаються про смарагди в Ель-Грасо, то не минути лиха. Було б злочином наражати на небезпеку плем’я порейя. Ще одна деталь. В індіанській резервації живе пастор Шмундт. Оселитися вам доведеться в цього божого слуги, — в голосі колумбійця почулась іронія. — Білий повинен жити з білим. Так тут заведено. Однак повторюю: будьте обережні. Стикатися з ним мені не доводилось — я працюю тут менше року, проте, судячи з розмов, цей пастор — підозрілий. Спробую довідатися докладніше. Інформацію передам через Арміндо. З дня на день він має бути в Сан-Лоренцо. Подякувавши за пакет і поради, Френк вийшов на вулицю. Його вже чекав військовий джип, за кермом якого сидів не дуже симпатичний на вигляд молодик.

— В Ель-Грасо? — коротко кинув він.

— В Ель-Грасо, — відповів Френк, зручніше вмощуючись на задньому сидінні.

— Сеньйор Алвес ждав вас учора. Все необхідне для життя й роботи в резервації підготовлено. Харчі та інструменти я вже одвіз. Отут, — він показав пакунок, — зброя і одяг.

Протестантська місія містилася в центрі резервації. Оселя, на відміну від індіанських, була дерев’яна. Над входом висіла алюмінієва табличка, на якій німецькою мовою було написано, що житло належить німецькій колонії в Сан-Лоренцо і того, хто посягне на її власність, жде кара небесна.

В Ель-Грасо Френк жив уже другий тиждень. Арміндо поки що мовчав, отож Кеткарт до всього приглядався і всім цікавився. Він узнав, що Вайкапа має невдовзі разом з іншими мисливцями повернутися з полювання. Індіанці насторожено зустріли білого, проте недовір’я швидко минуло. Відколи Маркес покинув резервацію, Френк був першим, хто дружньо розмовляв з ними. Доброта завжди прот кладає собі дорогу. З кількома індіанцями Френк уже налагодив непогані стосунки, чого не схвалював пастор Шмундт, в якого за порадою Енріко Алвеса оселився Френк. Божого слугу дратувала поведінка інженера. Він навіть не приховував цього. Пастор вважав індіанців прихованими людожерами. Якось Френк навмисне підтримав розмову, яку вже вкотре починав Шмундт, щоб нарешті з’ясувати, чим дихає пастор.

— Канібалізм? Плем’я порейя — замасковані людожери? Нісенітниця! В усій Латинській Америці не знайдете жодного, якщо, звісно, не брати до уваги білих. А взагалі, отче, ви мене дивуєте. Ви вже в такому віці, що пора подумати і про сімейний затишок.

— Не іронізуйте, юначе. Нині рідко хто з молодих людей наважується нести слово господнє в джунглі, щоб ці язичники зрозуміли, що Христос страждав і помер через них теж. От і доводиться старшому поколінню нести цей хрест і здійснювати священну місію, залучаючи канібалів в лоно церкви та навертаючи їх на путь істинну.

— Ви знову своєї. Останнім часом саме цим виправдують масові вбивства індіанців. І ваше слово боже безсиле проти насильства.

— Цивілізація вдерлася в їхнє життя, а організм аборигенів не пристосований до чужого впливу. Ви знаєте, що грип може вбити будь-якого червоношкірого за кілька днів, а простуда неодмінно переходить в туберкульоз?

— Я знаю навіть те, що є так звана СОІ — Служба охорони індіанців, — Френк скептично посміхнувся.

— Тоді ви повинні знати, що її не так давно звинуватило саме міністерство внутрішніх справ Бразілії… — пастор Шмундт замовк.

Френк зрозумів, хто сидить перед ним. Однак вирішив примусити “божого слугу” висловитись відвертіше.

— Те, що діяльність цих органів останнім часом стала поперек горла навіть урядові, ще ні про що не свідчить. “Службу” підтримує кілька могутніх американських компаній, а Бразілія поки що тільки робить спроби проводити самостійну політику. Я завжди був противником тих, хто полюбляє гріти руки на чужому горі, тим більше, якщо ця країна — моя батьківщина. “Служба” все ще керує операціями по знищенню індіанців. Мені розповідали, що свого часу плем’я паташо було повністю винищене за допомогою щеплення штучної віспи, а щодо племені цінта ларга, то тут СОІ діяла цілком відкрито, — корінних жителів розстрілювали з кулеметів і автоматів. Що це, по-вашому, — боротьба за життєвий простір? Дурниці. За даними ООН тільки Амазонія здатна прогодувати мільярд чоловік, а проживав тут лише вісім мільйонів. Коли ж справи вбивць підуть так само “успішно”, як тепер, то років за десять на території сучасної Бразілії не залишиться жодного індіанця. Хіба що як експонати для місцевих зоопарків.