Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович. Страница 19

Арміндо розповів, що затримався в Сан-Лоренцо через арешт товариша Енріко. Не знаючи, у чому річ, зв’язковий почав спішно наводити довідки. Пощастило встановити, що в арешті винен пастор Шмундт — він же Франц Декерт, військовий злочинець, якого свого часу викрили Аугусто Маркес і німецький журналіст.

Проти колишнього есесівця офіційно все-таки порушили кримінальну справу, але запеклий нацист вирішив за краще не ризикувати, а якийсь час переждати скандал. Він запропонував свої послуги СОІ — під теплим крильцем цієї організації таким типам не треба було боятися переслідувань. Словом, Франц Декерт став місіонером, одночасно виконуючи в резервації Ель-Грасо функції наглядача. З його допомогою керівництво СОІ сподівалося натрапити на схованку скарбів племені порейя. Проте достеменно ніхто не знав, чи взагалі цей скарб існує. Звісно, німець хотів би й сам погріти на цьому руки, але все міг сплутати американський інженер, який несподівано з’явився в резервації. Контакти Френка з індіанцями видались лжемісіонерові підозрілими. В дивному грінго Декерт вгледів небажаного конкурента. І вирушив до Сан-Лоренцо, щоб поділитися своїми тривогами з полковником Жоаном Бранкі — шефом Служби. Той арештував Енріко Алвеса за незаконну видачу американському інженерові дозволу на право пошуків дорогоцінних каменів на території Ель-Грасо. Самого інженера вирішили поки що не чіпати. На щастя, Служба охорони індіанців вважала Кеткарта і Алвеса за звичайних авантюристів. Під заставу розміром тисяча доларів, яку Арміндо вніс у поліцію, товариша Енріко до суду випустули з тюрми. Цього тільки й треба було.

Того ж дня вони виїхали з Сан-Лоренцо. Зв’язковий подався в резервацію, а Енріко Алвес поспішив на пароплав, який відпливав у Кастано.

Не заставшії Френка на місці, Арміндо почав прискіпливо допитуватись про нього у індіанців. Порейя, запідозривши незнайомця в чомусь недоброму, зв’язали його і доставили до вождя.

Таким чином, у калейдоскопі подій все стало на свої місця. По-перше, ніхто, окрім Шмундта — Декерта, не міг вчинити рейвах у місіонерській хатинці. По-друге, тільки він міг шпигувати за інженером і Вайкапою, коли ті вирушили в Долину Смарагдів. Німець, очевидно, замислив щось недобре. Порадившись з вождем, вирішили, що Френк з двома воїнами піде по слідах Вайкапи. Ні в якому разі не можна було допустити, щоб Декерт повідомив про смарагди в Сан-Лоренцо. Арміндо ж разом з іншими порейя вирушив назад в Ель-Грасо.

Троє заглибились у нічну сельву. Йшли в суцільній пітьмі. Місячне світло майже не проникало крізь товщу листя. Час від часу Френк освітлював ліхтариком верхівки дерев, на яких могла причаїтися пума. Ніч минула в напруженні.

На ранок вони вийшли з лісу. Індіанець, який ішов перший, раптом скрикнув. На траві, розпластавшись долілиць, лежав Вайкапа. В руці він ще стискав двометровий спис, який йому так і не знадобився. Пучок бамбукових стріл висипався з сарбакана. Вбивця підступно вистрілив індіанцеві в спину. Злочинець не міг далеко зайти — тіло порейя ще не охололо. Зброю, очевидно, мав з глушником — інакше вони почули б постріл.

Сонце піднімалося над обрієм. Багрянисті відблиски падали на землю, забарвлюючи її в кривавий колір. Грунт був тут здебільшого глинистий, ядучо-червоного відтінку, і на ньому сліди вбивці виділялися дуже чітко.

Злочинця догнали біля річки. Декерт відпочивав, сидячи у високій траві на березі, притулившись до пальми. Підкравшися до німця, Френк щосили затопив ногою в живіт есесівця і миттю вихопив з-за пояса “вальтер”. Хвилин за п’ять той прийшов до тями і застогнав. Не так від болю, як од безсилої люті. Індіанці стояли оддалік.

— Отже, це був таки ти, старий негідник!

Геолог був готовий вбити есесівця відразу, але ж треба взнати подробиці злочину.

— Тобі мало жертв, які лежать на твоїй совісті з часів війни? Ти встиг повідомити спільників про смарагди порейя?

— Аякже! — злостиво шкірячись, процідив Декерт, вказуючи рукою на передавач, який лежав поряд. — Скоро червоношкірим вилупкам прийде кінець.

Убивця зареготав, потім з ненавистю втупився у Френка.

— Ти теж червоний, хоч і не індіанець. Я недаремно робив обшук у твоїй кімнаті і тепер знаю, хто ти.

Після цих слів німець спритно вихопив з-за халяви чобота ніж і жбурнув в інженера. Френк вчасно пригнувся, і лезо дзвінко вп’ялося в дерево. Тієї ж миті індіанець списом пришив убивцю до землі.

“Алеути”, гелікоптери французького виробництва, прилетіли відразу пополудні. З черев трьох гігантських бабок висипали озброєні люди. Служба охорони індіанців приступила до операції. Незабаром солом’яні житла резервації Ель-Грасо спалахнули. Клуби їдкого чорного диму поповзли вгору, заступаючи сонце. Шар від вогню доходив до Френка, що з лісу стежив за командосами.

Він дістався до селища порейя, коли залізпі комахи вже приземлились. Обох своїх супутників послав раніше, щоб попередити жителів резервації. Безсило стискаючи кулаки, Френк дивився на білих злочинців.

Здійснивши першу частину акції, палії почали здивовано перезиратися. В хижах не було жодного індіанця. Геолог полегшено зітхнув. Він бачив, як розлючений офіцер тицяв пальцем у карту перед носом сержанта. Той тільки винувато знизував плечима. Тоді командир СОІ щось крикнув і махнув рукою. Напасники вишикувались, тримаючи зброю напоготові. Офіцер знову віддав наказ. Але в ту ж мить з гущавини лісу в бік вбивць полетіли списи. Стрій розсипався. Почалася безладна стрілянина.

Френк був вражений. Перед його очима миготіли луки, стріли, списи. Здавалося, якась магічна сила жбурляла смертоносні жала.

Охоплені панікою, вояки піднімали руки і здавалися на милість переможців. Бандити з острахом поглядали на індіанців, які щільно оточили напасників. Незабаром їх одвели в ліс.

Френк усе ще перебував під враженням побаченого. Йому не раз доводилося спостерігати явище мімезії, [21] що у багатьох видів тварин досягала виняткової досконалості. Він бачив, як метелики, сідаючи на гілку дерева чи куща, враз ставали “листочками”, яких неможливо було відрізнити від інших. Аналогічні метаморфози траплялись із земноводними, що легко набували вигляду тієї чи іншої рослини, каменя чи кольору землі.

А мімезія у людей? Цього Френк не міг навіть уявити, Але те, що він бачив кілька хвилин тому, інакше не назвеш. Розплатавшись на землі, стоячи в чагарнику, під стовбурами пальм, порейя так злилися з довколишнім середовищем, що навіть зблизька їх годі було помітити.

До Френка підійшов Арміндо.

— Ти, бачу, вражений, — озвався зв’язковий. — Я теж. Хоч колись мені вже доводилося чути про таємницю порейя. Розповідали, що відколи власті почали проводити політику геноциду по відношенню до місцевого населення, порейя в хвилини небезпеки навчилися прибирати колір сельви. Правда, таким оповіданням мало хто вірив — надто вже вони видавалися фантастичними.

— Так, повірити справді важко, — мовив Френк.

— У всякому разі, для науковців роботи тут непочатий край, — докинув Арміндо.

— Прикро, що ми зараз нічим не можемо їм допомогти.

— Не крайся, — Арміндо поклав мозолясту долоню на плече інженерові. — Настане час, коли людьми не володітиме жага наживи і зла, коли зникне потреба виробляти в собі мімезію. Світ змінюється на краще. І кому, як не нам, допомогти йому в цьому.

Френк мовчки кивнув головою…

Попрощавшись з індіанцями, товариші сіли в гелікоптер. Полотняні мішечки із смарагдами інженер поклав у ящик під сидінням. Тим часом Арміндо запускав двигун. Колись він був першокласним льотчиком, і давні навики тепер стали в пригоді.

Намагаючись перекричати шум мотора, пілот гукнув Френкові під самісіньким вухом:

— Беру курс на захід! Сядемо в Магельяні. Миль десять од кордону з Болівією. На нас чекатиме провідник.

Машина повільно піднялась у повітря. Резервація Ель-Грасо лишилася далеко внизу. Сан-Лоренцо якийсь час яріло жовтою плямою на зеленому тлі сельви, але незабаром зникло й воно.