Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 29

— То я перепрошую, але то я не зовсім розумію…

— Скажіть, але стенографічно, що ви хотіли сказати про кобилятинські папахи й шапки. Тільки коротко і талановито…

— То я думаю в усьому, але то ви мені вибачте за відвертість… Ви знаєте, вам цього ніхто не скаже, а я скажу… Бо, власне, тільки я вам правду кажу в очі, хоч усі вони вважають не себе, а мене блюдолизом номер один…

— Ви номер два, — заспокоїв його Ковбик. — Але, будь ласка, ще коротше… А ні, то краще напишіть, а найважливіше підкресліть. Червоним фломастером…

— Так от, я й кажу. Але то ви не перебивайте, бо я уже наближаюсь до головного…

— Я вам вдячний хоч за таке повідомлення, — Стратон Стратонович затамував дихання, бо й справді щиро хотів розгадати кобилятинську пошесть на папахи.

— То в усьому винні ви… Точніше — Париж. Це, Стратоне Стратоновичу, Париж так вплинув на Кобилятин-Турбінний…

— Який Париж? — крутнувся двічі навколо своєї осі Стратон Стратонович.

— Французький Париж. А який же іще… Іншого Парижа, як і Кобилятина-Турбінного, нема. Якби не Париж… Правильніше сказати, якби не ваша поїздка до Франції, то сьогодні б ніхто в Кобилятині не носив би тих, усіма давно забутих… Звичайно, окрім армії і відставних полковників та генералів… Це ж не секрет… принаймні у Кобилятині всі знають, що ви їздили в Париж на конференцію соціологів… І от саме після Парижа… То ви не посміхайтесь… Саме після Парижа ви зняли шапку, а одягли папаху…

— Після якого Парижа?! — вибухнув Стратон Стратонович і ще раз так різко крутнувся на каблуках, що з-під обчасів пішов дим і в кабінеті запахло натуральною гумою. — Хіба ж я її зняв? У мене її зняли! От і одягнув папаху…

— То все правильно… Ви то все правильно кажете. Так можу сказати і я… А кобилятинці… Вони того, що у вас шапку зняли, не знають… Вони думають, що тепер така мода в Парижі… А на кого рівнятися? На європейців! А хто в нас сьогодні європеєць? Ви, Стратоне Стратоновичу!

— Ну, знаєте….

— А Париж, як відомо, диктує всі моди… А Кобилятин, як ви знаєте, ні від кого ні в чому не хоче відставати. Навіть від Парижа… Тому, то ви не гнівайтесь, Стратоне Стратоновичу, але, як об'єктивно розібратися, то в усьому винні таки ви. Я так уже з товаришами говорив. Правильніше, радився. Так усі зійшлися на думці, що то таки справді ви… І ніхто інший… Сьогодні в Кобилятині ви таки законодавець мод… Правильніше, основоположник папахи в Кобилятині-Турбінному… Я певний, що незабаром, і Київ, і…— Ховрашкевич на хвильку затнувся: очевидно, згадував ще якесь місто.

— Ну, приміром, Вапнярка, — не спускаючи з нього критичного погляду, підказав Стратон Стратонович.

— А чого б і ні? Вапнярка — то теж місто… То вузлова, можна сказати, станція. Ви тільки не гнівайтесь, але… То я вам скажу…

— Ну, Михалку, тут уже ви на мене не гнівайтесь. Ви таки й справді майстер лизнути. Не лизнути навіть, а швидше поцілувати…

— То я не розумію, — спалахнув, як гасова лампа без палива, і одразу ж погас Ховрашкевич. — У чому ж моє лизання?

— Вам ще потрібне моє пояснення! Це ж треба додуматись — назвати мене основоположником папах! Це ви що — вважаєте за образу? А законодавець мод?! Теж образа? Ви мені краще скажіть, який дурень насунув ондатрову шапку на голову отого нещасного? Боюсь я, що хтось завтра на нього натягне ще й папаху, то мені доведеться, як Панчішці, взагалі голомозим ходити…

До кабінету без стуку вскочив Кнюх. Обличчя в нього цвіло, як у Ховрашкевича після чергового винаходу.

— Що там ще у вас? — незадоволено гримнув Ковбик.

— Дозвольте доповісти…

— Тільки коротко, Кириле Гавриловичу, — трохи пом'якшав Стратон Стратонович.

— Я придумав кілька гасел. Таким чином…

— Це вже після обіду, — махнув рукою Стратон Стратонович, сумніваючись, що Кнюх міг щось путнє вигадати.

— Тоді дозвольте вас запитати, — вихопилося у Кнюха. — Ви уже, мабуть, полковник, Стратоне Стратоновичу?

Ковбик зневажливо зміряв його з ніг до голови, але помітивши, що Кнюх питає цілком серйозно, подумав: «Це мене тільки в окрузі недооцінюють».

— Сідайте, — показав він Кнюхові на стілець. — Там, в окрузі, видно, гадають, що мені полковницьку папаху ще рано…

— А я думав. Повістка ж. Таким чином…

— Хіба тільки ви думали? Я теж думав і гадав: поїду візьму вже ту папаху. Навіть у воєнторг заїжджав. Не сумнівався ж ні хвилини. Та й продавщиця прийняла мене за генерала. З командуючим округу стільки разів на рибі були… А це виклик у військкомат. Приїжджаю сьогодні. Ну, думаю, спасибі командуючому, не забув. А там сидить якийсь тиловий лейтенантик. Без військової виправки, окуляри на носі. Стопроцентний бюрократ, якби не погони. І до мене: «По какому вопросу, папаша?» І хто його в армію взяв? Я йому повісточку в руки. Воно глянуло, так, одним оком. Окуляри зняло й каже: «Понятно. Вы когда-то, папаша, в кавалерии служили. А теперь таких родов войск больше нет. Вас переводят в пехоту». Словом, зсадило з коня за якихось три хвилини. Потім, правда, побачило, як я, старий кавалерист, сприйняв цю новину, і вирішило, мабуть, заспокоїти мене! «А вы, — каже, — папашо, не волнуйтесь. У нас теперича пехота механизированная. На танкетке будете ездить. Словно генерал». Я плюнув, бельгійським черевиком розтер і вийшов. Йду коридором і чую, як ноги, даю чесне слово, самі по собі отак обручем вигинаються. Враження таке, ніби щойно з коня зліз. Алюр три хрести! Йду і, повірте, відчуваю, що на черевиках шпори кавалерійські дзвенять. Іскри по бруківці військкоматівського плацу летять. Оглянувся — так і є. Металеві набойки від обчасів повідскакували й іскру дають…

— А як папаха, Стратоне Стратоновичу? — уточнив Кнюх.

— А що папаха? Папаха — тепер теж дефіцит. На весь воєнторгівський магазин одна. І то у вітрині…

РОЗДІЛ XI,

Ресторан на Набережній Славутича рекламно підморгнув Сідалковському вивіскою. До нього ж, обпершись на прилавок, інтригуюче посміхалася буфетниця Іриса, а в тайм-аутах між посмішками теж підморгувала, що було красномовніше за будь-які слова і афористичні вирази. Серце Сідалковського, як перестиглий кавун, розламувалося від тих посмішок, і він відчував, що одна половина його серця падає у бік Айстри, а друга тягнеться до буфетниці Іриси, на яку він накинув оком ще минулого літа. Вона тоді продавала на Набережній Славутича газовану воду і завжди стояла спиною до сонця в такій міні-спідничці, ніби хотіла, щоб засмагли не тільки стегна, а заодно й спина.

Він дивився на неї, чекаючи Ію, і вже з виразу обличчя можна було легко вгадати, що його душа готова вступити в бурхливу реакцію (варто тільки в неї, як у колбу з сірчаною кислотою, долити хоч півсклянки звичайнісінької води з Дніпра), яка при позитивній формулі може вилитися у глибоке кохання, до того ж із першої зустрічі. «Кохання, як свідчить практика, — думав Сідалковський, — це молодий хміль, після якого починається не стільки біль головний, як сердечний».

Але торік, як тут, так і там, він не мав доступу до прилавків: «Школярка» завжди була оточена натовпом, який не розходився навіть тоді, коли товари безцеремонно скидали у невеличкий фургон «Москвича» невизначеного кольору, а біля буфетниці Іриси, ніби оберігаючи її ренесансні форми, що найбільше подобалися Сідалковському, постійно чергував чоловік, підраховуючи виручку. Час від часу він виносив з буфету важкі, начинені, як бомба вибухівкою, господарські сумки, а через кілька хвилин знову з'являвся, як бомбовоз за новою порцією набоїв, що в Сідалковського асоціювалося зі словом «напоїв». Сідав на високий, добряче відполірований і трохи вгнутий від довгих сидінь диск і не спускав очей з буфетниці Іриси, а скоріш за все — з тих відвідувачів чоловічої статі, що заходили сюди по кілька разів, ніби вічно щось тут, на прилавку, забували.