Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 31

— Я не сержант, Іє…

— Я це вже чула.

— Давай розійдемось мирно…

— Який ти убогий. Де ж твої іскрометні дотепи, афоризми? Нікчема ти, Сідалковський. Порожня нікчема у красивій обгортці…

Сідалковський вийшов битий — як звичайнісінький валет козирною дамою. Він ще думав, що І я — це сусідня держава, яка має до нього якісь територіальні претензії, але не має для цього ніяких підстав і документів. Та Сідалковський помилявся. Він знав, що гра з жінками — це те ж саме, що гасити палицею вогонь на шаленому вітрі. Він опустився ескалатором у метро, сів у перший-ліпший поїзд, навіть не подивившись, куди той іде. Потрібно було нарешті відвідати Грака в міліції. Зося уже повернулась додому з малим Стратончиком і думала над тим, як же пестливо його називати, щоб ім'я не різало слух.

Сідалковський думав. Думав про те, що скромність завжди вставляє тебе в рамки, а нахабство ламає їх. Щасливіший той, для кого ті рамки не існують. Думав про Айстру і ловив себе на тому, що І я казала правду. Може, дещо перебільшувала, як і кожна жінка, надто ревнива. А ще ж, окрім цього, Айстра мала три недоліки: у неї не було квартири, батькової дачі і власного автомобіля, про що останнім часом мріяв Сідалковський.

Поїзд метро загуркотів, вирвавшись із темного тунелю на світлий простір. Унизу, поблискуючи сонячними блискітками, біг кудись до моря синій фарватер Дніпра, який скидав зі своїх могутніх плечей кригу і розсував її по берегах. Навпроти промайнула Матвіївська затока — улюблене місце літнього відпочинку Сідалковського. Він згадав те літо, коли вперше зустрівся тут з Айстрою; мабуть, одружився б тоді з нею, незважаючи ні на що. Це була чи не перша дівчина, яка після найближчого знайомства не розчарувала його, а навпаки.

Сідалковський довго жив нею і марив. Він і тепер так само думав. Якби не ота ганебна втеча Айстри з патлатим ресторанним музикою, якого хтось допустив на далекий і загадковий Шпіцберген, він віддав би їй залишки своїх почуттів і серця. Звичайно, якби вона ті залишки прийняла…

Згадувалися й інші дівчатка з Матвіївської затоки. Думалося: «Чому ці милі створіннячка, імітуючи потопаючих лебедів, влаштовують «водяні концерти» саме годі, коли добре зігрієшся на сонці, та ще й здіймають галас не біля цього, а біля протилежного берега, де більше кущів і менше народу?..» І він змушений був витягати цих милих потопельниць, котрі одностайно дотримувалися лише одного курсу й казали: «Тільки не туди. Допоможіть мені добратися до цього берега. Хай я трохи відпочину…»

— Але ж ваш одяг і босоніжки, — заперечував Сідалковський, — здається, на тому березі, що й мої окуляри…

— Так, але я зараз назад не допливу. Давайте трохи відпочинемо, а тоді вже…

— Ніколи не думав, що від нещастя до щастя один крок, — повторював Сідалковський улюблену фразу і ніс порятованих потопельниць туди, куди вони бажали…

Так тоді, здається, Айстра і сказала: «Саме в нещасті й пізнаються люди». І продемонструвала перед ним таку ходу з інтригою, що він зрозумів: такі рухи виробляються ранками перед трюмо міської квартири — перед ними так само встояти важко, як перед могутнім напливом хвиль, що раптово б'ють вам у груди і звалюють з ніг…

«Невже й це була імітація?» — запитав себе Сідалковський, пов'язуючи цей спогад зі щойно сказаними словами, Ії. Він навіть тоді не вірив, коли йому хтось сказав, здається, Грак, що ця дівчина з преміальних водить у ресторан любителів поласувати за чужий рахунок. Вона запрошувала і його, Сідалковського.

— Це нижче моєї гідності, ма шер, — посміхнувся він. — Ви що, найулюбленіша донечка підпільного мільйонера, яка продає про людське око гуталін і шнурки для черевиків?

— Я донька звичайного шевця, — відповіла, кокетуючи, вона.

— Ніколи б не сказав. Ось ця, — показав він на неохайно одягнену дівчину, що йшла у великих чоловічих черевиках на босу ногу й так спотворювала свою зовнішність, ніби брала участь у конкурсі «Хто полюбить мене таку?» — Їй це більше підходить. Але якщо це й справді так, то я вам повинен сказати, що ваш батько — великий майстер.

— Так, — не вловивши підтексту, простодушно мовила Айстра. — Мій батько — кращий швець в усьому об'єднанні фірми «Взуття».

Випурхнувши на мить з рук Сідалковського, Айстра відчула, що її знову морозить, незважаючи на тридцятиградусну спеку і гарячий пісок, по якому не можна було ходити босоніж. Сідалковський, відчуваючи до неї водночас жалість і любов, думав, що саме з нею міг би припинити своє парубоцьке існування, якби… Оте саме «якби» й трапилося після її несподіваного від'їзду…

Але перед цим ще була одна ніч. Вона опустилась на землю точно за графіком, розписаним у календарі «Нива», розсипала по небесному склепінню зірки й безцеремонно виштовхнула з хмар місяця. Місяць тоді був якийсь старий, немічний, дивився з своєї висоти на закоханих байдуже, зажурено та все норовив сховатися за білі пухнасті кучугури хмар. І все світив, світив, нікого не зігріваючи, тільки декому псуючи настрій. Закохані ховалися од нього у тінь кущів. Місяць не лампочка, його світла не вимкнеш і не розіб'єш з рогатки. А він, як величезний світильник на кілька мільйонів ват, освітлював усе навкруги, щедро поливав землю блакиттю й сріблом, ніби отримував за це подяки від самого господа-бога…

Сідалковський сидів з Айстрою на зеленій жеківській лаві, яка тепер здавалася йому голубою, як і чарівні сережки у вушках «Школярочки», і нашіптував такі ніжні й солодко-медаві слова, що навіть вітерець, випадково пролітаючи повз них, прислухався, присів на кущик жасмину та й задрімав. Місяць, втомившись від довгої й пильної уваги до закоханих, пішов і собі на спочинок, умостившись на пухнастій, як дві перини разом, хмарі. Пахло лавандою, цвітом акації, а найбільше любистком. Щось заперечливо шепотіла культторгівська Айстра і ще міцніше тулилася до широких і затишних грудей Сідалковського. Вона про щось просила, але протилежне тому, про що шепотів їй Сідалковський.

Він був глухий і п'яний від трунку липового цвіту, різкого запаху прим'ятої рути та ще чогось такого знайомого і водночас невловного, а тому загадкового…

«Людей пізнають у біді», — подумав Сідалковський і знову згадав Грака. Виявляється, Євграф навіть скучив за ним, і зараз, саме в цю хвилину, йому дуже не вистачає отого трохи нахабного, трохи самовпевненого, а трохи шаленого відмінника-ветеринара, який на світ дивиться ще простіше й прозаїчніше.

Він підвів голову — і раптом зустрівся поглядом з дівчиною, яка скидалася чимось на дикторку республіканського телебачення. «Десь я її вже зустрічав», — подумав Сідалковський. А дівчина, ніби вгадуючи його думки, запобігливо посміхнулась. «Тільки її мені зараз бракувало. По-моєму, й так уже перебор… І чому воно так: як нікого — то нікого, а якщо одразу три, то до них ще стільки ж проситься…»

Вони обоє вийшли з метро на Хрещатику. — Оксана, — подаючи йому м'яку й пахучу руку, лагідно мовила дівчина.

В її очах, як у рядках любовної лірики без підтексту, Сідалковський прочитав щирість і боязнь втратити його, ще не знайшовши. Гарне ім'я Оксана якоюсь тугою влилося в його спустошене містом, цивілізацією і джигунськими пригодами серце. Згадалася рідна Вапнярка, тривожні, як юність, гудки паровозів, зелені левади за рікою і тихий зажурений ліс на далекому темно-синьому обрії… Оксана оте його довге, екскурсійне мовчання у дитинство розцінила по-своєму і, потягнувшись до його вуха, по-змовницьки прошепотіла: «Для вас Сусанна!»

І знову запахло кавою, гірким присмаком в роті, наче після шампанського, кагору та портвейну таврійського, змішаних в одному коктейлі. А ще накуреною кімнатою і розкиданими на підлозі недопалками «Золотого руна». Оте «Сусанна» Сідалковського наче вдарило струмом. «Ще одна аристократка із Вапнярки. До міста не добігло, а з села не втекло», — процитував він Стратона Стратоновича. Налився гнівом і неприязню. Холодно зміряв її з ніг до голови. Та так, що на її розцяцькованих губах раптом пробився іній. Він зимно сказав: