Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 64
— То не просто буфетниця, то моя майбутня мама, — похвалився Сідалковський.
— Як це ваша мама, о? — перепитав Мамуня.
— По жінчиній лінії, Октавіане! По жінчиній, яка ще не стала моєю дружиною і, гадаю, не стане.
Мамуня, очевидно, нічого не зрозумів або ж навпаки — щось уже знав, бо запитав: — А це ваше добровільне бажання, о, чи?..
— Добровільно-примусове, Октавіане! Спочатку все йде добровільно. От тільки кінчається інколи примусово…
— Жаль вас…
— У вас не душа, Мамуня, а еолова арфа! Але нічого, ми ще поборемося за демократію, як казав Кнюх. Прикро лише, що такого великого артиста, як я, втрачає безсмертний «Фіндіпош». Але не падайте духом, Октавіане-Август! Якщо хочете ще краще жити, то ліпше служіть Ваалу, а не Ковбику і викиньте до біса свій фотоапарат. Це носіть шапку за пазухою!
— Я спробую, Євграфе Маркевичу! О!
— Спробуйте. Я теж уже спробував. Хотів кинути якір, та перед цим, здається, налетів на підводний риф…
Заглянувши в приймальню, він поклав перед Віорікою заяву, поцілував її у вушко і прошепотів:
— Передайте Стратону Стратоновичу. Гадаю, моя заява полегшить його голову, перевантажену думками й планами…
І ось Сідалковський перед мадам Карапєт. Мить, коли, як йому здавалось, усе ставилося на карту. Він приніс пляшку сухого шампанського і цукерок «Весна», які колись так любила матуся Карапєт…
— Не забув мого влєченія, Сідалковський, ти хлопець то що треба! Погано тільки, що з моєю Ією так учинив, а тепер у кущі… Що ти на мене так дивишся, ніби мені вже сорок лєт?..
— Мері, ви хотіли сказати — п'ятдесят? — ляпнув Сідалковський і розсердився на себе: все ніби йшло гаразд — і на тобі! А все оті кляті фрази…
— Хіба разві у мене такий неважний вид? — ошелешено пролепетала мадам Карапєт.
— Я мав на увазі не вашу зовнішність, Мері, а ваш паспорт, — почав рятувати становище Сідалковський.
— Ти мені кинь, Сідалковський! Я знаю, чого ти прийшов! Ти хочеш, щоб І я забрала заяву із суду! Чи не так? Я тебе знаю наскрізь, хоч ти у мене й менше місяця жив… Хто-хто, а я у вашому братові розбираюсь… Ваш брат, як кот шолудивий, напакостить, напакостить, а тоді в пісок… Здєсь пісок не вийде, і вообще. Нема мені з тобою про що балакать. Двох дочок з ума звів…
— Будемо чесні, Мері, не двох, а одну!
— А тобі однієї мало? Мало, да?
— Але ж повинна, Мері, бути якась компенсація!
— Яка компенсація? — це слово мадам Карапєт, працюючи в торгівлі, очевидно, добре знала, бо вимовила його легко, без перекручень.
— Аліменти Тамарі я плачу за чужого дядю… То нехай цього разу чужий дядя поплатить за мене…
— А вот цього, — підвелась Карапєт з табуретки і під самий ніс ткнула Сідалковському дулю, — ти не желаєш?! Прохвост! Вертихвіст, юпочнік і вообще! Катісь на все чотири сторони! Нам дєнєг твоїх не нада. Нам нужно, щоб у сина був папаша! Хай навіть такий паршивець, як ти, але щоб ребйоночок знав — у нього папаша був, но умер…
— Але я ще живий, Мері…
— Ти для нього помреш на другий день після суда і слєдствія… Зрозумів? І вон отсюдова, пока я не взяла коцюбу і не списала твою противну пику коцюбой. Бо я можу. Тут усі знають, що я сумашедшая, і мені за це ніякого ні суда, ні слєдствія не буде! Зрозумів? У мене й довідка є.
— Тільки без міжнародних ускладнень, Мері! — застеріг він.
— Ніяка я тобі не Мері! Пішов к чорту! Мері… Була колись Мері, а тепер Євдокія Капітонівна. Совість у тебе є?!
— Совість? Моя службова совість завжди зі мною!
— Хам, хам і ще раз хам! Тьху на тебе — і мотай отсєдова!
— Невже не можна культурніше, Євдокіє Капітонівно? Ви ж—вихована на «хула-хуп» жінка, — задкував Сідалковський. — При людях завжди кажіть не хам, а син Ноя. Це для таких високоосвічених людей, як я, звучить однаково образливо…
— Високоосвічений! Знаю твою високоосвіченість… — Матуся Карапєт хряпнула дверима, а тоді ще й виглянула з вікна, яке трималося на чесному слові, гукнула на прощання: — Ей, кавалер! Слиш, кавалер? Візьми свої задрипані конфєти, і больше щоб я твого духу в домі не чула!
Це чи не найбільше дошкулило Сідалковському. Бо він саме проходив повз дві паралельно поставлені лавочки, на яких приліпились, як кури на сонці, старенькі бабці. Проводжаючи Євграфа очима, вони прокоментували:
— Чим ця Карапєт бере їх? Такий красавець, а й його погнала. От женщина!
РОЗДІЛ XXIV,
Октавіан Мамуня нарешті побачив і своє прізвище в наказі по «Фіндіпошу»: його нагороджували заохочувальною премією. Ця перша у його житті премія настільки схвилювала Мамуню, переповнила його душу почуттям вдячності, що він одразу, замість того, щоб бігти в бухгалтерію, кинувся до Стратона Стратоновича.
— Нема за що! — щиро сказав Ковбик, навіть не глянувши на Октавіана. — Візьміть собі на фотопапір…
Молодший науковий співробітник несподівано виріс у власних очах і сам собі здався поверхом вище горища «Фіндіпошу». Його погляди, його думки — все спрямовувалося на нове фіндіпошівське гасло, яке віднині прикрашатиме фасад філіалу: «Шапку — на недосяжну висоту!»
Це гасло належало йому, Октавіану Мамуні. Хоча, якщо чесно, він краєм вуха після того, як у Стратона Стратоновича зняли з голови французьку шапку, почув цю фразу від Сідалковського. Тоді вона звучала з іронією. Тепер — всерйоз. Сідалковський про свою фразу, очевидно, забув або просто не хотів повторюватися. Того дня, коли Стратон Стратонович оголосив закритий конкурс на краще фіндіпошівське гасло, Октавіан, наперед знаючи, що він як молодий спеціаліст ніякої премії не отримає (принаймні досі у «Фіндіпоші» такого не траплялося), взяв і про всяк випадок написав ці слова. Щоправда, в Сідалковського вони теж були, але дещо в іншій редакції: «Кожну шапку — на належну висоту!»
Стратон Стратонович уже присудив був премію Сідалковському, викресливши всього одне слово «кожну», а тоді подумав-подумав і повідомив жюрі конкурсу, що найкраще гасло у Мамуні, і власноручно виправив, написавши замість слова «шапка» — «соціологія»: «Соціологію — на недосяжну висоту!»
Але про цю стратонівську правку Мамуня ще не знав. Фіндіпошівське жюрі у складі Панчішки, Хлівнюка, Понюхна і Ховрашкєвича одразу погодилося з думкою Стратона Стратоновича і одностайно проголосувало «за».
Побачивши щасливого Октавіана, Панчішка негайно сповістив:
— Мамуня сміється.
А Сідалковський, поплескуючи по плечу лауреата, сказав:
— Усе правильно: премії не заслуговують, а вислуговують, Октавіане. А я до цього все дивився на вас і думав: «Мамуня — це аристократ духу!» Виявляється, помилився. Ви не аристократ духу. Ви аристократ «Щонакажете»! Пишеться разом і з великої літери.
Мамуня, так нічого й не зрозумівши, спокійно попрямував до фіндіпошівського касира Адама Кухлика, який усе ще чекав, коли Карло Іванович Бубон піде на пенсію, а він стане головним бухгалтером «Фіндіпошу».
Адам стояв біля відкритого сейфа і відпускав преміальні з таким виразом, що можна було подумати, ніби він єдиний спадкоємець багатого дядечка, котрий заповів йому все багатство, а Кухлик оце тепер змушений ще й ділитися тим скарбом зі своїми численними родичами…
Октавіан наблизився до сейфа з тихою радістю на обличчі, але, наткнувшись на повний зловтіхи погляд Адама, відчув, що йому хочеться плакати.
— А грошей у касі нема! — повідомив Кухлик. — Тобто для тебе майже нема…
Мамуня зблід і хотів був кинутися до Бубона, але Адам зупинив його.