Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич. Страница 17

— Послухай, старий, — м’яко озвався до нього Джо, — тобі треба відпочити і підлікуватися. І все тоді буде гаразд.

— Ні, ні, я здоровий, — відсахнувся Майкл. — Я зовсім-зовсім здоровий. Хто вам дозволив сюди заходити? Це моя вілла!

— Ні, ти помиляєшся. Це вілла фірми “Оптика”, і тебе за невихід на роботу буде звільнено. А потім тебе виселять з вілли. Просто викинуть — і все. Ти замислювався над цим?

— А мені… а мені все одно. Без Дженні я не буду жити.

— Майкле, твоя дружина Лінда вже в Усипальниці парку Вічного Спокою. Ти хоч знаєш про це?

— Лінда? Яка Лінда? — видно було, що Майкл напружено думає. — А-а… Лінда… Хіба вона померла? Дивно… — Але він навіть не здивувався, бо далі мовив байдуже: — Що ж… Ніхто не вічний у цьому світі. І Лінда також… Може, це й на краще.

— Але ж померла твоя дружина, Майкле. Твоя Лінда.

— Я не знаю ніякої Лінди! — Майкл дивився на детектива, але, певно, його не бачив. — У мене, крім Дженні, більше нікого немає. І не було.

— Палиш, старий? — Кларнес простягнув Джексону сигарету, яку той жадібно схопив тремтячими руками.

Джо відвернувся.

Кларнес клацнув запальничкою і дав Майклу припалити.

Майкл кілька разів затягнувся, почав позіхати і терти очі. Захитався.

— Так захотілося спати… спа-ати… — позіхнув він і опустився на килим. — Давно я не спав… давно…

І миттєво захропів, блаженно всміхаючись уві сні. Кларнес нахилився, взяв з його рук сигарету, загасив її.

— Хай полежить, — кивнув на Майкла. — Через п’ятнадцять хвилин за ним прибуде санітарна служба. Я впросив фірму поки що не звільняти цього бідолаху. Можливо, вдасться його вилікувати.

Джо скептично стис губи.

XVII

— Що скажете, професоре? — чомусь сердито запитав Кларнес ван Гоффа, котрий усе ще вражено кліпав вицвілими віями.

— Я не знаходжу слів! — Професор розвів руками. — Це просто чудо! Я знав покійну Дженні, я дуже добре її знав і тому можу засвідчити: вона постає як жива. Я ледве не кинувся до неї. Грандіозно! У мене просто не вистачає слів!

— Ви думаєте, що її чоловік Едгар Стівенс… — почав було Кларнес, та професор його швидко перебив:

— Я не думаю, я упевнений, що Едгар Стівенс зробив незвичайне відкриття в голографії. На жаль, я не спеціаліст у цій галузі, а тому висловлюю лише загальне своє враження. Едгар Стівенс винайшов засіб, надзвичайно ефективний, який проектує в простір зображення. Повторюю: прямо в простір. Без спецекрана. А це — винахід. Це крок уперед, нове слово в голографії, коли хочете знати. Дженні ж він, очевидно, встиг зняти на плівку ще до її загибелі.

— Так, — підтвердив Джо. — Мені вдалося з’ясувати, що над голографічним зображенням Дженні він працював ще за її життя. Зняв навіть цілий аматорський фільм про неї. Але де той фільм зараз — невідомо. Тоді ж Едгар в основному й завершив свою працю з голографії і для першого демонстрування підготував плівку, на якій було знято його дружину. Та результатів свого винаходу Едгар не встиг опублікувати. Несподівана загибель дружини вибила його з колії. — Джо помовчав. — У цьому старовинному, майже музейному годиннику Едгар і вмонтував автоматичний пристрій для проектування голографічного зображення. Там же є плівка, на якій знято відповідним способом Дженні. Механізм проекції зв’язаний з боєм годинника, і о дванадцятій ночі, з останнім ударом годинника, вмикає голографічний апарат. Пристрій діє автоматично, через п’ятнадцять хвилин вимикає апарат. До наступної півночі.

— Так, це значне досягнення в голографії, — підхопив ван Гофф. — Нічого подібного в цій галузі ще не було. Ні, це чудо!

— Можна тільки уявити, що відчував Едгар, коли щоночі приходив у хол, щоб подивитися на Дженні, — із сумом мовив Джо. — На живу свою Дженні… В ті найтяжчі для нього дні Едгару було не до винаходу, а потім його самого закрутило у вирі… Так він і не опублікував результатів своєї праці.

— До речі, де він зараз? І чому на віллі “Двох щасливців” живе інший? — запитав професор і кивнув на Майкла, який, скрутившись калачиком, спав на килимі.

— Де автор. цього винаходу, ми поки що не знаємо, але з’ясуємо, — відповів Кларнес. — Майкл з дружиною поселився на віллі вже після того, як зник Едгар Стівенс. Розшукати ж його досі не вдалося. Є підозра, що він або десь помер, переховуючись від Політичної служби, або, що ймовірніше, загинув.

— Гм… — Професор уважно розглядав годинник. — Гм… Сумна доля Лінди Джексон застерігає нас: не чіпати годинник. Едгар заблокував свій винахід, і будь-яка дилетантська спроба відчинити годинник закінчиться трагічно… — Випростався. — А взагалі, якщо уміло використати цей винахід, то можна стати… мільйонером. Винахід справді вартий таких грошей.

— Ну й ну?! — Кларнес вражено і водночас недовірливо дивився то на професора, то на годинник. — Невже ж таки й мільйон?

— А це вже залежить від того, хто як зуміє використати винахід, — відповів ван Гофф. — Але передусім потрібні спеціалісти. До речі, у мене є знайомий колега, професор Уортен, спеціаліст з голографії. Йому на поміч я знайду спеціаліста по деблокуванню. Якщо бажаєте, завтра ж переговорю з професором Уортеном і зателефоную про результат розмови. Вам же раджу це диво тримати поки що в секреті. Бо якщо про нього дізнаються спритніші за вас…

На порозі холу виросла людина в білому халаті.

— Санітарна служба, — коротко відрекомендувався прибулий. — Хто тут підлягає ізоляції від суспільства?

Кларнес мовчки показав на Майкла, який все ще безтямно всміхався уві сні.

— Забрати! — людина в білому зробила крок убік, і до холу зайшли два санітарні роботи з носилками.

Вони забрали сонного Майкла і винесли його з холу. За ними вийшов і чоловік у білому халаті.

Кларнес підійшов до годинника і постукав по ньому пальцями. Потім замислився й довго мовчав, тільки іноді гмикав і тер щоку.

— Треба лишити в холі охоронця, — порушив мовчанку Джо. — Мало що може статися вночі. А до приходу спеціалістів, гадаю, годинник і справді чіпати не варто.

— Охоронця? — Кларнес все ще не міг відвести погляду від годинника. — Що ж… можна й охоронця… Гаразд, — сказав він по хвилі. — Залишимо охоронця. Все ж таки ця річ коштує, якщо вірити професорові, аж цілий мільйон. Хоча б з поваги до мільйона треба поставити тут охоронця. Але хотів би я знати, де автор цього винаходу?

XVIII

Того вечора Джо (він цілий день просидів в архіві, вивчаючи справу про загибель Дженні Стівенс) повертався додому стомлений, як ніколи.

Залишивши в ангарі “Ластівку” (давно вже треба купити собі новий, модерніший птахоліт, та потрібної суми ніяк не викроїш), Джо рушив до своєї “неприступної фортеці, куди не долітають житейські бурі”.

На веранді світилося перше вікно од східців.

Як завжди, воно було відчинене, і, як завжди, біля вікна сидів бідолаха Гаррі Бен і читав. Чи вдавав, що читає…

“І що в нього за книжка? — подумав Джо, піднімаючись рипучими східцями на веранду. — Здається, він і сьогодні читає ту ж книжку, яку читав учора, позавчора і місяць тому”.

Джо удавано бадьоро привітався:

— Добрий вечір, Гаррі! Чи не правда, чудовий вечір? Що нового?

Гаррі не поспішаючи закрив книгу, перевернув її титульною сторінкою до підвіконня (“Чому він завжди ховає од мене заголовок книжки? — здивувався Джо. — Хіба то вже така таємниця?”) і глухо мовив кудись у простір, дивлячись мимо детектива:

— Було погано…

— А зараз?

— А зараз… зараз ще гірше. Хазяїн попередив: якщо не погашу заборгованість за житло, то він змушений буде виселити мене з допомогою поліції. У мене ще на два місяці вистачить заплатити, а що потім робити, то й не знаю.

“Очі у нього ще ясні, — відзначив Джо. — А ось колір обличчя нездоровий, в куточках вуст — гіркі зморшки. Під час бесіди роботодавці звернуть і на це увагу. Як і на його ранню сивину й передчасно зів’яле обличчя…”