Велика місія цивілізаторів - Дмитрук Андрей Всеволодович. Страница 4

Ні, вранці все скінчилося. Пізніше мені вдалося дізнатися… Колись тут, де нині мій ліс, було величезне місто. Навіть тепер іще археологи знаходять серед сосон іржаві каркаси будинків, завалені тунелі. А в місті жили мільйони людей. Вони народжувалися, росли, плекали свою злість: їм не вистачало кисню, світла, простору. Вони гризли себе й інших, заздрили, створювали ілюзії… І працювали одноманітно, ординарно, всі як один, із покоління в покоління — спочатку мучилися, потім звикали, тупішали, рефлекторно виконували завчені операції. Старіли, вмирали… Тієї ночі я став одним із них…

— Ясно, — мовив Вишневський і підвівся з-за столу. — Ви не перший. І не найважчий. Справа в тому, що в Землі величезне минуле. Його відгомін найкраще чути в пустельних заповідниках. Лишаються не тільки іржаві каркаси — нічого не губиться в часі! Ви здорові, Іржі. Це просто невідомий науці вид інформації, так би мовити, довготермінова телепатія — записані незрозумілим кодом почуття й думки наших предків.

Він дістав із шухляди невелику тримірну фотокартку, подав мені. Я покрутив її в руках. Голова чоловіка середніх літ. Жили на його шиї напружились, немов буксирні троси, волосся наїжилось над зморщеним лобом, зуби закусили нижню губу, наче він стримував крик болю… Очі були світлі, шалені й водночас благальні.

— Це один із моїх пацієнтів. У нього вілла на території колишньої Польщі.

— Чого ж це він так?

— Ви добре знаєте історію, Іржі?

— Думаю, що непогано.

Валентин підкинув зображення на долоні.

— Років чотириста тому недалеко звідти було місто. І називалося воно Аушвіц, або Освенцім…

ХРЕСТОНОСЕЦЬ

Чому робота отак прозвали, пояснити неважко. Здалеку, в сутінках великого інститутського залу його сіро-срібляста сяюча постать справді нагадувала могутнього рицаря в латах. Аспірант Сорокін перший кинув влучне прізвисько, і незабаром робота ніхто інакше й не називав як «Хрестоносець», але, звісно, лише між собою. СЕЕП-38 — офіціальна назва автомата — здавалася довгою, сухою і немилозвучною. Саморегулюючий електронно-ефекторний пристрій, варіант тридцять восьмий — і вимовити нелегко.

Робот скидався на людину не більше, ніж статуя скульптора-модерніста. Опора—баня для компресорної установки — нагадувала напівсферичний п'єдестал. На ній прилаштували високий зрізаний конус, у якому за броньованими стінками розмістилось три мільярди мікроскопічних «нейронів» найтоншої конструкції, вузли керування ефекторними механізмами і… Але якщо описувати всю надзвичайно складну будову «Хрестоносця», то на це піде багато паперу. Досить сказати, що згаданий автомат призначався для міжпланетних експедицій, мав величезну пам'ять, сталеву логіку, рухався на «повітряній подушці» швидше від гоночного автомобіля (за розрахунками), й його єдине зелене фотоелементне «око» на обертовому кільці дивилося з вершини конуса пихато й глибокодумно.

Роботову маківку вінчала невелика параболічна антена. Саме вона й нагадувала в темряві шолом тевтонця. А роботова місія була наймирніша. Він мав займатися на визначеній ділянці чужого світу лише науково-дослідною роботою: збирати дані про клімат, рельєф та інше, систематизувати їх, робити первинний аналіз і передавати людям. Робот був обмеженіший і тверезіший від людини, звісно ж, логічніший і міг би правити за найповнішу в світі енциклопедію. Він знав понад тридцять тисяч слів і, поки йому ще не дозволяли працювати, читав різноманітну літературу.

Співробітники давали йому і підручники для шкіл та вузів, і монографії з кібернетики, і науково-технічні журнали, і, для досліду, детективні та фантастичні книжки. Фантастики робот не любив. Він відводив своє око від книжки, розгорнутої на пюпітрі перед ним, і монотонно рубав, як із порожньої бочки:

— Прошу прибрати. Пізнавального інтересу не становить. Описані події неможливі з точки зору… — і кількома аргументами розбивав фантастичні «теорії» будь-яких авторів — Уеллса, Гофмана чи братів Грімм.

Романи «з шпигунами» робот читав дуже уважно. Очевидно, йому були близькі детективна логіка, розшуки злочинця шляхом висновку, хоча він і вважав описані в книжці методи наївними. Усіх захоплювала прямолінійність його суджень: робот не визнавав напівтонів, нюансів, абсолютно не розумів жартів, а якщо в книжці зустрічав іронію чи алегорію, сигналізував:

— Безглуздо. Не розумію.

Сорокін любив робота, невідступно, мов нянька, був біля нього і пояснював як міг. Йому допомагали всі.

Родіонов — головний конструктор СЕЕП-38 звичайно казав:

— За назвою і суть… Він діє своїм розумом, як його тезки — мечем: напролом, у лоб!

А ще робот плутав слова, які однаково звучать, але різні за значенням. Наприклад, він не міг розпізнати в тексті, де корінь дерева, а де алгебраїчний корінь. Родіонов ходив похмурий і розмірковував, як удосконалити машину.

Але всьому буває край, і незабаром інститут призначив день випробування робота на місцевості. Він мав обстежити невеликий приміський район, зібрати дані про тридцять два об'єкти, систематизувати їх і подати разом із докладною картою обстеженої місцевості. Площа району становила шістдесят квадратних кілометрів. Три-чотири шосейних дороги, залізнична колія, частина колгоспної плантації капусти, дубовий гай — найприємніше місце! — качиний ставок, пасіка, кілька окремих будинків, город і житло стрілочника, кілька вулиць на околиці робітничого селища, захаращений пустир і кладовище — ось що знаходилося в неправильному чотирикутнику обраного району.

День, призначений для випробування, обіцяв бути гарним. Сонце підбилося невисоко в чистому вересневому небі, і панелі будинку інституту стали прозорими.

— А шкода, — сказав Родіонов. — Не завадив би дощик чи сильний вітер.

Родіонов був невисокий, кремезний, дуже смуглявий, з густими смоляними бровами і таким же чубом. Він стояв біля «вікна» і розглядав через невидиму панель надто чисте небо. Внизу гуркотіло ранкове місто. Сорокін, сидячи біля радіопульта, відповів щось малозрозуміле, а потім попрохав:

— Не поламай його, Грицю. Знаємо тебе: ганятимеш бідолаху через паркани й рови, поки не розвалиться…

— На інших планетах шосе нема і ремонтних станцій теж, — відрізав Родіонов.

Аспірант зітхнув і почав запалювати цигарку. У нього було тонке, худеньке обличчя, що завжди мало ображений вираз, карі очі й трикутний вихор над чолом, який надавав Сорокіну комічного вигляду. У робота, хоч і не ввімкнутого, було якесь вичікувальне обличчя, ніби йому кортіло швидше зійти з постаменту. Чому створювалось таке враження — важко сказати. Мабуть, це було відображенням особистих переживань Родіонова й Сорокіна.

— А де… — почав Родіонов, та раптом двері відчинилися й до залу поспішно ввійшло п'ятеро чи шестеро чоловіків. Один із них, після того як прозвучали взаємні вітання, підскочив до конструкторів, схопив Родіонова за руку.

— Ось і ми, Грицю! Зараз уже поїдемо.

— Про вовка помовка!.. — промурмотів інженер. — Я, Павле, щойно хотів спитати, де ти.

Спустилися ліфтом. У дворі вже чекали дві автомашини — газик із брезентовим верхом і геліобатарейна півторатонка яєчного кольору.

Робота втягли в кузов півторатонки, поставили в робоче положення — опорною банею вниз, антеною догори. Родіонов, уже залізаючи в газик, запропонував:

— Увімкніть його. Подивимось, як він думатиме під час трясіння, на ходу…

Водій геліомобіля, він же кандидат наук Ванцер, у шкірянці й чоботях, поліз через борт кузова, повернув одну з ручок; на спинному щитку СЕЕП-38 і сказав акустичний індекс вмикання. Кругле роботове око засвітилося зеленим пляшковим блиском, параболоїд почав рухатися. Це мало дещо чудернацький вигляд. Прозаїчна жовта півторатонка з тупим носом, а на ній — сталева конусовидна башта, над якою ходить по колу ґратчаста антена.