Велика місія цивілізаторів - Дмитрук Андрей Всеволодович. Страница 6

Там, на другому командному пункті, стоїть кулемет…

А що, коли це якісь дикуни, туземці, вороже плем'я? Але ні, на людину не схоже. У дикунів кігтів нема. І людина нездатна на таке утробне бурчання, яке чути зараз з-за дверей.

Наполегливий звір.

…Не шкрябає. Причаївся чи пішов? Звірі бояться вогню, але Ден його не має. Лише потужна електролампа на стелі. Що, коли різко відчинити двері! Яскраве світло може наполохати страховисько.

А може й не наполохати.

Жахлива ніч тривала. До світанку було ще дуже далеко. Спати… Поспати трошки. Не можна. Воно висадить двері, і Ден прокинеться від дотику гострих зубів.

Тихо. Може, пішло? Ден, тремтячи, ступив до дверей. Відкинути стіл. Не оборона, а напад! Ден не признався собі в тому, що його штовхнули на цей крок відчай і бажання якнайшвидше все скінчити, а зовсім не мужність. Він відкинув стола.

У двері щось билося, мов потворний нічний метелик, дико дряпаючи дошки.

— Досить, любий! — прошепотів Ден і повернув ключ у замку. Рвучко відчинив двері і відскочив до екрана телемагнітофона. За дверима — чорний провал, смуга яскраво освітленої землі з неясними слідами, вогники світлячків, різкі аромати джунглів, шум гігантських гілок. Було душно. Десь гуркотіли машини експериментальної станції. На межі світла й тіні щось заворушилось.

Ден повільно прицілився у примарний контур. Шість пострілів один за одним пролунали в джунглях. Ліс відповів серією глухих перекатів. Кулі били в стовбури дерев. Ден стріляв у пітьму, висунувшись з-за косяка дверей.

Відповіддю була довга автоматна черга, що роздробила екран телемагнітофона, лишила глибокі подряпини на стіні й відколола тріску біля Денової руки.

— Допомога? — вигукнув він. — Стріляйте лівіше, лівіше!

Ден трохи зачекав, потім знову вистрелив у те, що ворушилось. Сухо застрочив автомат, і лампа на стелі розлетілася, обсипавши кімнату скляним пилом. Ден опинився в такому густому, непроникному мороці, що подумав: а чи не осліп він?

—Ідіоти! Куди стріляєте? — зарепетував він, потрясаючи кулаками. Але це, звісно, стріляла людина, і тому Ден упевнено вийшов із хатини.

— Хелло!

Нема відповіді. Хто ж стріляв? Ден навпомацки брів майданчиком геть від будиночка, не думаючи, куди йде.

Назустріч йому кинулось якесь створіння. Воно не збиралося вмирати. Ден мовчки, нахиливши голову, пішов на ворога. Він уже ні про що не думав, коли його боки обхопили величезні лапи, здираючи одяг і шкіру.

Бій був короткий. Ден гримнувся на землю, відчуваючи нестерпний біль і вагу великого звіра з твердою крокодилячою шкірою. Він конвульсивно смикнувся і більше вже нічого не відчував…

Стінкі Вейвард скрушно похитав головою і замовк. У буфеті були тільки він, Мартін і Френк Барч. Троє операторів експериментальної станції ігнорували порожні столики і вважали за краще стояти, спершись на голубий пластмасовий прилавок.

— Ну й що? — спитав бармен, витираючи склянку для коктейлю, замовленого Вейвардом.

Стінкі смикнув себе за вуса й вів далі почату розповідь:

— Той його, звичайно, зім'яв, і тепер Ден у госпіталі з переломом ребра. А все чому?

Тому, що Деніел фон Ріц, не послухавшись шефа, не перевірив перед чергуванням апаратуру і лишив увімкнутим шостий канал. Отож згаданий канал ловив його біоструми і передавав їх «Біг-Хейру» № 6, бо Ден цілу добу носить на вухах дужку перетворювача. Робот, як завжди, став двійником свого хазяїна. Ден лежав у гамаку — і він лежав біля будинку. Ден пішов барикадувати двері — і він почав шкрябати двері. Ден сам себе лякав із роботовою допомогою. Якби він не був боягузом, спав би собі в гамаку, і робот теж лежав би. Але коли наш друг фон Ріц почав бігати по кімнаті, лякатися, робот теж слухняно бігав навколо будинку. Що робив Ден руками, те він повторював ефекторами. Хазяїн хотів відчинити вікно — робот допомагав йому в цьому, а коли Ден торкався стіни, робот бив у неї.

Нарешті Ден висунувся й почав стріляти. Робот негайно відповів хазяїнові автоматною чергою. Тоді очманілий Ден кинувся назустріч машині і схопив її руками. Вірний «Біг-Хейр» стиснув Дена ефекторами і зламав йому ребро. Якби від удару об землю на голові фон Ріца не розбився перетворювач, ми б зараз його ховали… Ось так, джентльмени!..

— Бідний хлопець! — пробасив Мартін, і троє операторів узялись за свої соломинки.

КОРОЛЬ ТВІСТА

— Ви Юджін О'Смайлі, двадцяти дев'яти років, ірландець, родом із Уотерфорда, за професією автомеханік?

— Саме так, ваша честь.

— Ви звинувачуєтесь у хуліганській поведінці на вулиці після опівночі і в образі дією констебля Гріна. Чи визнаєте обвинувачення справедливим?

— Визнаю, сер… (Зітхання).

— Викликаю потерпілого. Констебль Саймон Грін!

…І треба ж було Юджінові зустріти товариша по училищу Бека! О, Бек був механіком першого класу не тільки за посвідченням! Йому страшенно поталанило в житті… Юджін пив на гроші Бека і за його успіх, і за свою гірку долю безробітного з вищою технічною освітою. Потім друг кудись подівся, і лишилися порожня вулиця, ліхтарі, вікна, ліхтарики, фари, калюжі… Величезне, холодне, мов собачий ніс, скло вітрини. Здається, Юджін на скалки розбив його — шматки сипалися навколо, дзвеніли, мов різдвяні дзвони. Ну так, розбив і дав у зуби боббі, що саме нагодився. Хай не світить у вічі своїм «дайманом».

Двадцять фунтів штрафу або місяць виправно-трудових робіт. Не важко догадатись, яке з двох лих довелося вибрати Юджінові…

Бродячого механіка посадили в машину й повезли на південну околицю Дубліна. У темряві погойдувалися розпухлі з похмілля обличчя арештантів. Пахло паленою гумою і дешевими цигарками. Охоронник, що сидів біля заднього борту, ліниво лаяв своїх підопічних. Грузовик зі скрипом в'їхав на завалений усяким сміттям пустир. Арештованих висадили. Минули гірський хребет будівельного мотлоху; вітер шпурляв в обличчя рештки паперових мішків. За пустирем стояв чудовий будинок — веселий, сонячно-жовтий паралелепіпед, схожий на скляний ящик, наповнений медом. Неймовірна чистота ліній вразила Юджіна: він ніколи не бачив нічого подібного.

— Ну, ви, лобуряки! Будете прибирати цей будівельний майданчик, а потім прокладати доріжки й саджати дерева — і не дай боже пошкодити новий корпус! Вважатимуть за державний злочин… А сьогодні — щоб мені на вечір цього металобрухту аж ген до тих ярів не було. І землю розрівняти. Шкварте!

Шериф махнув рукавичкою і пішов до автомашини, обережно ступаючи начищеними черевиками. Юджін примружився йому вслід і рішуче взявся за половинку величезної чавунної труби. З другого кінця став товстий парубійко з бородавкою на щоці. О'Смайлі відчув, що ноша йому не під силу, але охоронник уже гукнув: «Пішов!»— і довелося йти.

Долоні пекло, руки тягнуло донизу, ноги заносило з боку на бік. Через хвилину Юджін здер шкіру на долонях, зойкнув і випустив свій кінець. Напарник люто вилаявся. Підбіг охоронник і пхнув Юджіна в бік.

— Скажи, будь ласка, інтелігент. Нікчема!

О'Смайлі лежав на сухій глині, і кров, що текла з його руки, змішувалася з жовтим пилом.

— Може, вам лікаря покликати? Стомитися зволили, ваше ексцеленціє? — знущався поліцай.

Юджінові, як у далекому дитинстві, хотілося опинитися в зеленому прохолодному гаю, лежати на траві й плакати, а потім заснути під шум листя…

— Підведись, собако! Ну! Я довго буду тут з тобою?..

— Не руште його. В нього важкий нервовий шок. Я вимагатиму його дострокового звільнення. Та поможіть же йому підвестися!

Говорить худорлявий чоловік у сірому плащі й білому шарфі, сивий, з мохнатими білими бровами. Сильний чоловік. Поліцаї піднімають обережно Юджіна. Незнайомий у плащі бере його під руку й веде доріжкою.