Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 17

Сатіапал поліз до внутрішньої кишені парусинової куртки і витяг щось загорнуте в марлю.

— Це вам знайоме?

Лаптєв з щирим подивом знизав плечима.

— А це? — Сатіапал повільно розгорнув марлю. В ній було чотири великих ромбічних октаедри з якогось густо забарвленого червоного та синього прозорого матеріалу.

— Оце і є ті “зуби дракона”? — запитав Лаптєв. — Ви необачні, пане Сатіапал! Я досі не тільки не бачив цих кристалів, а навіть не знав про їхнє існування.

Професор рвучко загорнув кристали і знову поклав їх до кишені.

— Гаразд, — промовив він похмуро, — То знайте, — якщо ви не знаєте, звісно: цей згорток знайдено тут, у вашій кімнаті, в кутку за канапою, на якій ви сидите.

— Он як! — глузливо відповів Лаптєв. — Шкодую, що я про цю схованку не довідався раніше.

Він помовчав, роздумуючи над тим неприємним становищем, в яке потрапив. Якщо все було так, як розповів Сатіапал, підозра досить обгрунтована.

Андрій не почував за собою жодної провини. Отже, йдеться про провокацію. Але з якою метою?.. Чиїх це рук справа?

— От що, пане професоре! — рішуче сказав Лаптєв. — Поглянемо на речі реально. Оскільки мені відомо, в судовій практиці насамперед цікавляться питанням: “кому вигідно”. Кому вигідно вкрасти оці “зуби дракона”?.. Мені?.. Можливо. Але я не знав навіть про ваше існування, доки ви мене не викликали. Чи немає ще когось, хто був би зацікавлений викрасти вашу таємницю?.. І — ще одне: кому вигідно було б зіпхнути крадіжку на мене, якщо… якщо… Даруйте, але я використаю ваш же метод безпідставного підозрювання: якщо ви не втнули цей жарт самі. А втім, я не бачу підстав для цього.

Сатіапал довго не відповідав, а потім запитав зовсім недоречно:

— Скажіть, пане Лаптєв, ви одружені?

— Ні, — сухо відповів Андрій. — Вас цікавлять й інші анкетні дані?.. Батьків теж не маю — розстріляні англо-американськими інтервентами в дев’ятнадцятому році.

— Ну, гаразд, — уже спокійніше сказав Сатіапал. — Прошу пробачити мені. Виїздити вам не треба. Я навіть прошу про це. Хочу також попросити вас не говорити нікому ані слова про нашу розмову. А зараз — зазирнемо до мого експериментального корпусу.

Доцент Лаптєв вважав, що вони підуть в напрямку операційного залу, — в тому кутку палацу були лабораторії, які Сатіапал милостиво надав у розпорядження свого гостя. Однак професор звернув у протилежний бік і повів Лаптєва вже знайомим йому коридором, в якому Андрій заблукав після першої операції.

В кінці коридора пологі щаблі вели до підвалу. Власне, то був теж коридор, ідучи яким Сатіапал і Лаптєв незабаром опинилися в досить широкому й довгому приміщенні. Воно освітлювалося електрикою, бо крізь невелике віконце високо вгорі пробивалося дуже мало світла. За одну з стінок лабораторії правив ряд заґратованих кліток для піддослідних тварин; ліворуч та праворуч були засклені ізолятори та, якщо судити з обстановки, кабінети працівників.

В лабораторії було двоє людей — Майя і високий худорлявий індієць, — певне, лаборант.

Дівчина тихо привіталась і хотіла вийти.

— Зачекай, Майю, — спинив її Сатіапал. — Ти працюватимеш разом з паном Лаптєвим. Перш за все познайом його з Альфонсом.

Дівчина хитнула головою і підійшла до крайньої клітки.

З гойдалки на підлогу плигнула велика мавпа — шимпанзе, як одразу ж визначив доцент. Однак в жодному музеї, в жодному каталозі академій цілого світу не знайшлося б іншого такого ж представника далеких родичів людини. Мавп називають чотирирукими, бо їхні нижні кінцівки можуть виконувати ті ж функції, що і верхні. Додержуючись цього принципу, побачену Лаптєвим мавпу слід було б віднести до шестируких: значно нижче звичайних рук в неї було ще дві кінцівки, і від цього мавпа скидалася на незграбного волохатого павука.

Однак бридка зовнішність не зумовлювала собою й таку ж поведінку тварини. Шимпанзе, радий з виявленої уваги, просунув свої численні руки крізь грати і зовсім по-людському гладив Майю по світлому волоссю, торсав її за халат, залазив до кишень.

Майя почухала йому за вухом, і шимпанзе, заплющивши повіки, задоволено пробуркотів щось на своїй мавпячій мові.

— Дуже добре! — відгукнувся Лаптєв, звертаючись до Сатіапала. — Отже, вам вдалося приживити відрізані кінцівки?

Сатіапал ствердив це припущення мовчазним рухом голови, а Майя, позирнувши на батька і, певне, діставши ствердну відповідь на якесь запитання, сказала:

— Альфонс уже давно втратив право називатися цим іменем, його власні кінцівки і майже всі внутрішні органи живуть окремо від тіла. Серце йому вшили тигряче. Легені — дикого кабана. Нирки й печінку йому позичила рись. А руки… руки віддали його одноплемінники… Він витерпів стільки операцій, що заслуговує на пам’ятник за життя!

— На це заслуговує насамперед той, хто зробив йому ці операції! — схвильовано сказав Лаптєв. — Ало, пане Сатіапал, дозвольте висловити водночас моє обурення, мій глибокий жаль, що ваші досягнення ще не стали здобутком світової науки.

— А чи хотіли б ви, пане доцент, дати хворому замість цілющих ліків смертоносну отруту? Я ще експериментую. Тигряче серце я вшив оцій бідолашній тварині зовсім не для того, щоб пожартувати над природою. Мені потрібно було опанувати техніку приживлення настільки, щоб можна було приживляти скаліченій людині кін цівки й органи, не боячись отруєння всього організму продуктами розпаду чужого білка. Як бачите, дослід пройшов досить вдало. Однак треба працювати ще дуже й дуже багато, аж доки методи стануть бездоганними.

— Але чому ви не сповістите всіх про перші результати? Чому не покличете на допомогу видатних вчених різних країн?

Сатіапал зареготав у відповідь:

— Щоб так звані “видатні вчені” скористалися з мого повідомлення, огорнули його таємницею і здирали б з хворих по сім шкур за операцію?! Красненько дякую! Методика Сатіапала, лікувальні препарати Сатіапала побачать світ божий в довершеному вигляді. Вас я не боюсь — ви мені не конкурент і, треба сподіватись, не женетесь за грошима. Я дещо завинив Росії і давно шукач нагоди частково сплатити борг. Ось тому я й показую вам те, про що не знає ще жоден з європейців… Майю, прошу, показуй панові доцентові далі.

Решта експонатів, гідних місця в паноптикумі найхимерніших утворів природи, вже не вражали доцента Лаптєва. Важливим було тільки те, що Сатіапалові вдалося знайти метод приживляти чужорідні для організму білкові утвори. Перші спроби переливання крові, які провадилися багатьма лікарями в кінці дев’ятнадцятого сторіччя, дуже часто кінчалися смертю піддослідного, бо чужий білок, розкладаючись, обертався на смертоносну отруту. Радянський академік Філатов, правда, розробив метод приживлення роговиці, взятої з ока трупа, однак при цьому чужий білок, як правило, руйнувався, розсмоктувався і служив тільки стимулятором для внутрішніх сил хворого. Професор Сатіапал пішов у цьому напрямку значно далі, його успіх, справді, поклав початок новій ері в медицині.

Демонстровані експонати могли б вразити хіба невігласа, людину, яка за зовнішнім виглядом речей не розуміє їхньої суті. Важко тільки навчитися приживляти відрізану руку, наприклад. А потім, при більшій чи меншій вправності хірурга, її можна пришити куди завгодно, хоч і до литки.

— Досить, Майю, — м’яко сказав Лаптєв. — Мені вже зрозуміло все, і подальший огляд не додасть мені захоплення та пошани до вашого батька. Ви маєте повне право пишатися з нього. Людство поставить його ім’я поруч з іменем найвидатніших хірургів планети.

— Справді? — Майя позирнула на нього з глибокою вдячністю. — Я теж так думаю. А ви ж бачили далеко не все, не все!

Вона ніби засоромилась свого запалу й замовкла.

Молоді люди стояли удвох в далекому закутку лабораторії.

Яскрава лампа кидала примхливі бліки на обличчя білявої дівчини. Тіні лише підкреслювали м’якість і ніжність рис її обличчя, а в глибоких оксамитовочорних очах перебігали золоті іскорки.

І знову вона була не такою, як попереднього разу. Вона стала зрозумілішою, ближчою Андрієві, йому здалося, що оці теплі щирі очі він знає давно-давно.