Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 19

Того разу Сатіапал не прийшов на допомогу, навіть коли Андрій Лаптєв по-справжньому заплутався і, кусаючи губи, кілька хвилин стояв у роздумі над хворим. Може, це й було правильно: майстерності хірурга не вивчишся, відчуваючи над собою чуже око. Як невправний плавець, потрапивши в скруту, напружує свої сили до краю і переборює страх перед водою, так і лікар має зробити не одну операцію самотужки, несучи повну відповідальність за життя і здоров’я хворого.

— Ну, от і все, Майю, — просто сказав Лаптєв. — Що накажете робити далі?

Дівчина посміхнулась у відповідь:

— Наказувати повинні ви. Я — тільки студент.

— Справді? Я досі навіть не знаю, де ви вчитесь.

— Отут, — Майя обвела круг себе рукою. — Я жодного дня не вчилась у звичайній школі і дуже шкодую про це. Моїми єдиними вчителями були батько та мати. На їхнє щастя, я — старанна учениця, та й вони доклали всіх зусиль, щоб я набула найгрунтовніших знань. Але, пане Лаптєв, я таки шкодую, що не потрапила до звичайного коледжу. Я занадто рано стала старою, так?

Вона ніби міркувала вголос, може намагаючись знайти відповідь на питання, яке її турбувало.

— Певне, так! — погодився Лаптєв. — Мені було б дуже важко без друзів… і навіть без недругів… Справді, справді! — додав він, перехопивши здивований погляд дівчини. — Бездіяльна зброя іржавіє, м’язи нероби втрачають силу, а людина, яка виросла, мов квітка в теплій оранжереї, буває кволою і нежиттєздатною.

Він помітив, як Майя уважним поглядом обвела його широкі плечі і всю, може й незграбну, але повну сили постать. Йому був приємний цей погляд.

— Я сприймаю ваш комплімент, пане Лаптєв. Говорячи про кволих та нежиттєздатних, ви, мабуть, мали на увазі мене… Скажіть, а коли оранжерейну рослину пересадити на звичайний грунт, щоб її пекло сонцем, хльоскало дощами та вітром — чи дасть вона запашні життєздатні плоди?

— Дасть. Якщо, звичайно, не згине від різкої зміни умов.

Дівчина замислилась і тільки після довгої мовчанки сказала:

— На мене чекала саме така доля. Але перешкодила війна.

Розмова на цьому урвалась. Андрій Лаптєв не хотів розпитувати, а дівчина, мабуть, вважала, що й так розповіла надто багато.

Решту дня вони удвох працювали в лабораторії, провадячи експерименти на тваринах.

Після обідньої перерви Майя сказала Андрієві:

— Тато радить мені допомогти вам у вивченні якоїсь із мов Індії. Ви не заперечуєте?

— Чому ж? Навпаки, я буду вам тільки вдячний. Може, це стане мені в пригоді.

Він, справді, збирався засісти за вивчення “хінді”, і пропозиція Майї була саме вчасною. Однак Андрій насамперед подумав про те, що він тепер ще довше буватиме разом з дівчиною і ближче пізнає її.

— Ми можемо розпочати сьогодні ж увечері, — сказала Майя. — Коли хочете — зустрінемось в бібліотеці, або… заходьте до мене.

— Гаразд, — відповів Лаптєв.

Звісно, він пішов не до бібліотеки, йому хотілося побачити, як живе дочка вченого раджі.

Андрій не знав, — вірніше, забув, — що тут, незважаючи на певну демократичність поводження, все ще додержуються тих суворо визначених норм поведінки, що звуться “гарним тоном” і відокремлюють вищий клас від нижчого.

Годилося б доповісти лакеєві про прибуття і чекати у вітальні, аж доки господар чи господиня зволить вийти до гостя. Але в маєтку було так мало служників і гості з’являлися так рідко, що Лаптєв зайшов до покоїв дочки Сатіапала, не зустрівши нікого.

Це був довгий ряд кімнат, обставлених дбайливо і з смаком. Проходячи ними, Лаптєв мимохіть бачив їхню господарку з її нахилами та смаками.

Його не вражала ідеальна чистота й затишність покоїв; майже всі жінки відзначаються любов’ю до охайності. Більш дивною була багатогранність інтересів цієї дівчини. Андрій бачив фарби й палітри біля розпочатих і незакінчених полотен з може невправними, але сміливими щодо тональності і композиції етюдами. В слідуючій кімнаті було повно всіляких музичних інструментів, аж до арфи включно. Розкритий рояль з нотами на ньому свідчили, що ним користуються часто. А потім — вишивки, аплікації, кумедні саморобні ляльки з ганчір’я та паперу. Невелика лабораторія, стіл з приладами для креслення та розгорнутий підручник з хімії.

Андрій зупинявся перед кожними дверима, ввічливо стукав і, не діставши відповіді, йшов далі, йому вже почало здаватися, що він помилився і потрапив зовсім не туди, куди слід.

Та ось у відповідь на його стук почулося здивоване:

— Заходьте!

Андрій одчинив двері і насамперед побачив Майю. Вона, стоячи проти дзеркала, розчісувала хвилясті пасма золотого волосся.

Мабуть, дівчина аж ніяк не сподівалась побачити Лаптєва. Ще менше чекав цього великий світлокоричньовий пес. Доки його хазяйка встигла оволодіти собою, він з гарчанням кинувся на незнайомого.

Однак Майя встигла перехопити пса.

— Зачекайте, пане Андрію!.. Самум, лягай!

Собака не корився. Він аж цапки ставав, харчав, захлинаючись, і Майя ледве стримувала його.

Звичайно, найпростіше було б вийти й зачинити за собою двері. Але Андрієві в груди хлюпнуло гарячою хвилею. Він відчув у собі той запал, ту несамовиту впертість і почуття певності у своїх силах, з якою колись ходив на ведмедя з рогатиною в руках та ножем при боці.

— Лягай! — Андрій простягнув уперед вказівний палець і впевнено пішов на пса. — Лягай!

Собака ще дужче розлютився: як може чужинець не-тільки не тікати, а ще й наказувати! Чи він не чує застережного гарчання?! Чи він не бачить жовтих ікол, які можуть вп’ястися йому в горло?!

— Лягай! — тихіше, але ще впевненіше сказав Андрій, і його наказ злився з різким вигуком Майї: — Лягай, Самум!

І пес, не припиняючи гарчання, повільно ліг. Він люто зиркав на Лаптєва, ладний одразу ж схопитися, і тоді його вже не можна було б спинити.

— Лежи!.. — Андрій підійшов зовсім близько і зупинився, дивлячись просто в суворі карі очі тварини.

Собака зустрів його погляд, не моргаючи і не одвертаючи голови. Самум уже почав заспокоюватися, наче розуміючи, що опір зайвий і його самовідданий захист хазяйки цього разу непотрібний.

Але такого нейтралітету для Андрія Лаптєва було замало. Він зробив ще півкроку вперед ї раптом різко скомандував:

— Встань!

Собака скочив, немов підкинутий сильною рукою. Він, мабуть, ніяк не сподівався на таку команду, ллє виконав її автоматично, за звичкою тварини, в якої виробився відповідний рефлекс.

Самум вишкірив зуби; він все ще опирався чужому впливові, та це вже було початком підкорення тварини людині.

— Майю, прошу, відійдіть он туди, до вікна.

Дівчина подивилась на Андрія з тривогою, але він рухом голови запевнив її, що все гаразд.

— Самум, лишайся!

Пес провів хазяйку поглядом, потім знову обернувся до Лаптєва. Андрій неквапним рухом простягнув руку, взяв пса за ошийник і сказав:

— Самум, ходімо! — він підвів тварину до Майї і наказав: — Лягай тут!

Собака ліг, одвернувся й поклав голову на лапи. Здавалося, він засоромився власної покори.

Тільки тепер Майя дала волю збудженим нерпам:

— Як ви наважились?! Та чи знаєте ви, що Самум нікому не дозволяє доторкнутися до себе?! Він нещодавно ледве не загриз мого служника тільки за те, що той наважився замахнутися на нього мітлою! Я сама його подеколи боюсь.

— А я не боюсь! — з зухвалістю підлітка сказав Андрій і покликав: — Самум!

Собака знехотя підвів голову.

— Самум, до мене!

Дуже повільно, підібгавши хвоста, пес підійшов ближче.

— Сядь!

Андрій взяв голову тварини в руки. Самум легенько загарчав.

— Ну, досить сваритися! — з добродушною посмішкою сказав Лаптєв. — Ти — гарний пес, але ти все-таки тварина. А я — людина. Розумієш — людина!

Він сів навпочіпки і дивився собаці в очі, притягуючи його голову все ближче до себе. І Самум скорився. Він зітхнув, — зовсім як людина, — заплющив повіки і схилився Андрієві на коліна.

— Який ви сильний! — тихо, з якимось острахом сказала дівчина.