Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 35

Найгірше, що вся ця історія пов’язана з Майєю… Люба, хороша, вона зовсім розчавлена лихом…

Кілька хвилин тому Андрій забіг повідомити її, що йде рятувати хвору. Дівчина не почула його кроків; вона плакала, сховавши голову в подушку.

Гострий біль пронизав серце Андрієві. Хотілося притиснути до грудей кохану, осушити її сльози поцілунком, втішити. Але він тільки постояв на порозі, та й пішов. А тепер у нього перед очима стоять вузенькі дівочі плечі, які скорботно здригаються в беззвучному риданні.

Здавалося б, слабкодухість та безпорадність ніколи не викличуть схиляння та поваги. А от чомусь саме у хвилини розгубленості й розпачу Майя стала Андрієві ще ближчою, ще дорожчою.

— Сагібе, не треба йти далі… — почувся голос старого Ойяма, і Лаптєв отямився.

Біля халупи мусульманина відбувалося щось схоже на мітинг. Кілька десятків людей вимахували руками, галасували, перебиваючи одне одного. Слів не було чути, — все зливалося в суцільне гудіння, погрозливе, як голос розбурханого рою.

— Чого треба цим людям?

— Не знаю, сагібе… — тоскно відповів старий. — Може, Кушум померла?

— Ходімте швидше.

До садиби старого Ойяма лишалося кроків із сто, коли на ґанок будинку вибіг товстий безбородий чолов’яга. Він щось вигукнув, махнув рукою, і весь натовп миттю обернувся в бік дороги. Запала тиша.

Лаптєв мимохіть прискорив ходу. Як завжди, він ішов назустріч небезпеці навально, не намагаючись відтягти неприємної хвилини. А в оцьому наближенні одинака до юрби й справді приємного було мало. Зловісна мовчанка людей, які щойно галасували та розмахували руками, скидалася на безмовність порохового склепу, до якого бікфордовим шнуром біжить вогник. Хто міг би поручитися, що екзальтований натовп не кинеться на чужинця-лікаря? Неграмотним, затурканим людям, певне, здається, що вони протистоять лихові, і ця переконаність надає їм одностайності, здатності за першим знаком вчинити злочин в ім’я уявної справедливості. Такому фанатизмові можна протипоставити лише віру в свою правоту, — правоту лікаря і радянської людини.

Коли вже йти — то напролом. Андрій вибрав очима одного з мусульман, який зиркав на нього найлютіше, і пішов прямо на нього. То був гідний противник, молодий, високий, широкоплечий, з кулаками, як молоти.

Величезна енергія м’язів велетня, збуджена мозком, вирувала, шукаючи виходу; налиті кров’ю очі вп’ялися в чужинця. А той ішов на нього спокійно, немов не помічаючи небезпеки, і, зупинившись за крок, сказав:

— Дайте пройти.

Юнак не поворухнувся. Тоді Лаптєв глузливо похитав головою:

— Дурню, забери геть кулаки. Ти можеш мене забити ненароком, а на мене чекає хвора.

Велетень не розумів російської мови. Він шукав в інтонаціях голосу противника погроз, лайки чи ще чогось, що дало б привід для наступу, але російський лікар тільки усміхався з співчутливою вищістю, як посміхаються дорослі до пустунів-хлоп’ят. І велетень чомусь відчув себе отаким пустуном, що наколобродив і ладний загладити свою провину. Він навіть поворухнувся, щоб поступитися, але ззаду, з ґанку, долетіла писклява команда, а слідом за нею зчинився страшенний гармидер.

Коли б не втручання мулли, все обійшлося б, мабуть, гаразд. Люди були приголомшені несподіваним поворотом подій, вражені рішучістю росіянина, який не побоявся піти один проти всіх. В ту мить, коли найсильніший з них визнав себе переможеним, юрба втратила перевагу вищості над мужнім одинаком. Тепер його ніхто не зачепив би й пальцем. Зате гнів людей упав на Ойяма.

Юнак-мусульманин схопив старого за комір і підняв високо у повітря. Ойям щось кричав, але його лемент тонув у загальному галасі.

— Стійте! — вигукнув англійською мовою Андрій. Його ніхто не почув. І тоді він, як колись у дитинстві, заклав чотири пальці в рот і свиснув так, що аж у вухах залящало. — Стійте, кажу вам! Ну?

Люди оберталися на зухвалий посвист, замовкав гармидер, опускалися кулаки.

— Чого вам треба від старого?.. Пустіть його!.. — Лаптєв підійшов до велетня і поклав йому руку на плече. — Скажи, коли б це помирала твоя дружина, чи не зробив би ти все, щоб її врятувати?

Зизим оком позирнув на нього велетень, але таки випустив старого. Потім сказав злісно:

— Це моя сестра, сагібе!.. Якщо вона загине, слідом за нею піде й Ойям!

— Вона житиме! — твердо сказав Андрій. — Я її врятую.

— А якщо не врятуєте?.. — тихо, погрозливо запитав велетень.

— Ну, тоді… я відповідатиму за її смерть замість старого Ойяма. Згода?

Лаптєв простягнув правицю, але мусульманин її не взяв, а тільки мовчки хитнув головою і попростував до халупи.

Розчепіривши руки і загородивши собою двері, щось зарепетував товстий мулла. Велетень легеньким рухом одсунув його вбік і пропустив Лаптєва в сіни.

— Зачекайте трохи, сагібе…

Він пішов до кімнати; заговорив швидко й гнівно, відповідаючи на плач та вигуки якоїсь жінки, а потім гукнув:

— Заходьте, сагібе!

Ледве стримуючи нервовий дрож, Лаптєв підбіг до хворої. Жива!

Дівчатко аж пашіло жаром. Спраглі чорні губи її розкрилися, груди дихали так, ніби в кімнаті невистачало повітря, серце колотилося з останніх сил — метушливо й слабко. Кепсько, навіть дуже кепсько.

Доцент ввів хворій пеніцилін і схилився над нею, тривожно вдивляючись в риси її обличчя. Треба пильнувати та пильнувати: майже кожні ліки — отрута, яка часом здатна вбити не тільки збудників хвороби, а й хворого.

Здавалося, наче йдеться до цього. З обличчя хворої почали збігати фарби, конвульсивно затремтіли м’язи, розкрилися й закотилися невидющі очі.

— Камфору!.. — пошепки скомандував сам собі доцент.

Камфора не допомагала. Марними були й інші звичайні засоби: знесилений організм не витримував різкого струсу нервової системи; наближався кінець.

Майже в розпачі Андрій поклав шприц і відійшов до вікна, аби не бачити ненависного погляду брата помираючої. Ні, Лаптєва не лякали погрози мусульманина. Далеко страшнішими були докори власного сумління, визнання безсилля перед смертю. Людина помирає, а він, лікар, нічим не може зарадити.

За вікном швидко сутеніло. Запливало кров’ю небо, віщуючи вітер. Курною дорогою неквапно чапав буйвол, ліниво одмахуючись хвостом від комах. Заверещали цикади. Десь брязнуло щось металеве.

Зір Андрія чіплявся за не варті уваги дрібниці, вухо ловило звуки, які вже стали звичними, і все це тільки для того, щоб відвернути увагу від дуже важкого, дуже неприємного.

Буйвол звернув праворуч, смикнув на ходу листя з куща і зупинився біля халупи, яка, коли судити з її розмірів, належала якомусь багатієві.

З халупи вийшли двоє. Одного Андрій впізнав одразу: то був товстий мулла. Другий дуже нагадував коюсь знайомого, але пам’ять не могла встановити, кого саме.

Відстань проковтнула дрібні деталі облич. Андрій тільки бачив, що мулла запобігливо метушиться навколо низенького худорлявого чоловіка в чалмі, а той поважно відповідає, супроводжуючи слова скупими жестами. Ось він обернувся обличчям до халупи старого Ойяма і характерним жестом показав, як роблять укол.

— Хінчінбрук! — прошепотів Андрій.

Це була тільки гадка, неймовірне, безпідставне припущення, але саме неймовірність такого збігу зміцнила певність Лаптєва в тому, що перед ним стоїть той, хто одного разу вже трапився на шляху.

— Послухайте, любий, що ото за людина?

Брат хворої зрушив з місця і повільно підійшов до вікна. Мусульманин дивився не туди, куди вказував Лаптєв, а на нього самого, і цей погляд не віщував добра: Кушум помирає, а російський лікар, мов кумця-плетуха, позирає, що діється на вулиці.

— Скажіть, а то не англієць часом?

Худорлявий повторив свій рух. Укол, потім різкий помах руки, яка наче перекреслила і викинула геть чиєсь життя. Так принаймні здалося Лаптєву, і він уже з цілковитою певністю повторив:

— Майкл Хінчінбрук!

Дивна властивість людської пам’яті! Вона інколи підсуває найневідповідніші спогади тільки тому, що яскраво проступила якась неістотна деталь і нагадала минуле. Ось і зараз: Лаптєв, дивлячись на того, хто скидався на англійського шпигуна, пригадав зовсім не маєток Сатіапала, а звільнене від японських окупантів містечко в Маньчжурії восени минулого року, напівзруйновану фанзу і старого лікаря-китайця.