Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 36

Немилосердно перекручуючи російські слова, китаєць урочисто з’ясовує Лаптєву старовинну методику лікування уколами та припіканнями, вказує на бронзовому муляжі тіла людини, де треба шукати “життєві точки”, пояснює, як та коли колоти, щоб вилікувати хворого від тієї чи іншої хвороби.

Розповідь старого китайця дуже скидається на байку для малих діточок; після цілоденного походу Андрієві нестерпно хочеться спати, але елементарна ввічливість змушує його слухати з підкресленою увагою. І пам’ять дещо схоплює, — мимохіть, просто так, як запам’ятовуються обличчя й цифри, звуки й відчуття. А потім лікар-китаєць допомагає Лаптєву в госпіталі і творить справжні чудеса своїми уколами: нез’ясовні, безглузді з точки зору сучасної медицини дії рятують життя тим, які були приречені на смерть…

Думки блискавичні. Всі ці спогади перебігли в мозку Андрія Лаптєва за якусь мить і наштовхнули на рішення: треба негайно зробити помираючій уколи. Можливості наукової медицини вичерпані, то чи не допоможуть емпіричні методи народної медицини Китаю?

Андрій кинувся до хворої. За приписом старого лікаря-китайця, в разі шоку треба колоти срібною голкою. Такої, безумовно, немає. Хай буде звичайна, стерильна, од шприца. Але куди ж колоти?

Лаптєв на мить заплющив очі, і перед ним постав бронзовий муляж з численними отворами. Лікар-китаєць розповідав, що той, хто складає іспит на звання лікаря, мусить безпомилково проткнути голкою кожен з замазаних смолою отворів у муляжі, щоб звідти бризнула червона рідина, яка імітує кров… Боронь боже схибити хоч на міліметр!

Мабуть, з точки зору китайських народних лікарів Андрій Лаптєв у ці секунди творив щось неймовірне, неприпустиме. І голка була не такою, як приписувалось, і “життєві точки” на бронзовому муляжі не збіглися б з тими плямами, які лишала голка шприца на тілі хворої, і рухам доцента бракувало впевненості. Однак за своїм наслідком ці дії давали те, що потрібно: металева голка подразнювала нервові вузли, викликала зрушення в організмі, на який медикаменти вже не діяли.

Лаптєв штрикав і штрикав голкою, а над ним, роззявивши рота, стояв брат хворої. Він позирав на лікаря з повагою і острахом: незрозумілі дії росіянина, його заклопотаний вигляд, рясний піт на чолі давали надію сподіватися на неможливе, а водночас примушували замислюватися, чи не збожеволів він часом?

Хвора на уколи не реагувала. Навіть кров не хотіла виходити з шкіри, що стала цупкою й сухою. Сподівання не справджувалися.

Начеб слід було вже й кинути марну справу. Але Лаптєв усе ще чіплявся за єдиний шанс врятувати життя людини. І ось він почав помічати, що в стані хворої сталося якесь ще нечітко виражене зрушення.

Легесенькими півтінями на обличчя почали напливати фарби. Ледь помітно здригнувся проткнутий голкою м’яз. Хрипкий стогін зірвався з уст жінки.

Стогін!.. Цей вияв болю й страждання був зараз схожий на перший зойк немовляти: життя вступало в свої права, — з його болями й радощами, відчуттями й пориваннями.

Андрій випростався, витер піт і веселими задерикуватими очима позирнув на брата хворої:

— Ну?

Той знітився, не знаючи, чи радіти, чи пробачитись. Доля Кушум лишалася для нього ще неясною; він тільки бачив, що росіянин дуже задоволений.

— Як тебе звуть, друже? — Хакім, пане лікарю.

— Будеш мене вбивати?

Хакім промовчав, а Лаптєв знову схилився над хворою. Радіти рано; відбито тільки першу атаку смерті, а скільки ще буде таких наступів?!

— Сагібе, то був мулла і якийсь незнайомий.

— Незнайомий?.. — Андрій підвів голову і замислився. — Слухай, Хакіме, чи ти не можеш дізнатися, хто він такий?.. Стривай, не зараз… І — ще одно. Якщо ти не хочеш, щоб загинула твоя сестра — пильнуй! Не підпускай нікого до хати, не бери води з колодязя, плодів з городу. Все це носитимеш з нашого табору, зрозумів?

— Зрозумів, сагібе. То… англієць?

— Мені здається, так… — обережно відповів Лаптєв.

Люто спалахнули очі в Хакіма, стиснулися могутні кулаки. Він вийшов з халупи і повернувся аж за годину.

— Його ніхто не знає, сагібе. Кажуть, що то — моулеві, вчений-богослов. Він уже поїхав.

Андрій нічого не сказав. Хакім потупцював і вийшов геть.

Цілу ніч він кружляв навколо халупи, придивляючись до мерехтливих нічних тіней та прислухаючись до шерехів у лісі. І всю ніч його серце краяв стогін сестри, який долітав з халупи старого Ойяма.

Розділ XIX

ДРАКОН ПОКАЗУЄ ЗУБИ

— Ні, ні, я вас не пущу. Зважте самі: фанатична юрба, підбурена провокаторами, може накинутися на вас і розтерзати. Постраждаєте не тільки ви. Ваша смерть спричиниться до страшної різанини. Ви чули сьогоднішнє повідомлення?.. В Калькутті почалися взаємні погроми між мусульманами й індусами; гинуть сотні людей… Невже ви хочете загинути самі й потягти за собою ще багатьох?

— А якщо загине він?.. — тихо запитала Майя.

— Андрій?.. Ні, не загине! — гордо відповів Калинніков. — Це така людина, що…

— А коли хвора помре?

— Ну, то… — Калинніков потер чоло і роздратовано поморщився. — Навіщо такі похмурі прогнози?

— Пане професоре, я вважаю себе за лікаря, і мене вчили дивитися правді в вічі.

— Міс Майю, облишмо цю розмову. Слово честі, це ні до чого! Запевняю вас, все закінчиться гаразд.

— То дайте мені машину, я поїду додому. У мого батька є ліки проти сепсису, які діють краще за пеніцилін.

— Боронь боже! Вас можуть перехопити. До того ж, вільної машини немає.

Майя докірливо похитала головою:

— А ваш “вілліс”? його відремонтовано тільки вчора, а ви без нього обходились цілком вільно.

— Не можна, Майю. Ні.

— Пробачте.

Дівчина гордо піднесла голову і вийшла з намету. Калинніков зітхнув і сів до столу.

Побоювання дівчини були небезпідставними. Хто знає, що станеться, коли хвора й справді помре?.. В Індії назрівають великі й гіркі події, і невідомо, чим вони скінчаться.

Кожному, хто хоч сяк-так міг мислити, було ясно, кому потрібна релігійна ворожнеча серед індійців. Англійці добре засвоїли принцип “поділяй і володарюй”. Нині, після закінчення другої світової війни, коли Азія випростує плечі, скидаючи колонізаторів, індійці готуються дати чоботом під зад тим, хто ссав кров з країни протягом сторіч. Імперіалісти хочуть розбити могутній потік народного гніву на два, зіштовхнути їх одне з одним і втихомирити, бодай ціною загибелі сотень тисяч людей… Андрієві й справді може бути скрутно. Але чим йому допомогти?

Вже кілька разів Калинніков поривався на допомогу тому, кого полюбив за непримиренну відвертість, за гідну похвали впертість та наполегливість, однак усвідомлював, що це ні до чого, і знову сідав за стіл, щоб позирати щохвилини на годинник та чекати зведень із “спостережного пункту”.

Немов на війні, один із санітарів з біноклем в руках сидів на дереві і доповідав про все, що діялось на подвір’ї старого Ойяма. Був момент, коли в таборі зчинили тривогу і вже хапались за зброю. Калинніков присоромив надто войовничих медиків. Тепер становище начебто покращало: натовп розійшовся, гармидеру не чути. І тільки Андрій Лаптєв лишився віч-на-віч із смертю. Що ж то він робить зараз?..

Роздум Калиннікова урвало неголосне гурчання автомобільного мотора, а слідом за тим переляканий голос чергового:

— Товаришу професоре!.. Товаришу професоре!

Калинніков вибіг з намету:

— Що сталося?

— Украли!.. “Вілліс” украли!.. Я стою, коли це…

— Заспокойтесь. Ніхто його не крав. То міс Майя з мого дозволу поїхала додому. Вона просто забула вас попередити.

Калинніков глянув услід машині. Вона, підстрибуючи на вибоях, з шаленою швидкістю мчала дорогою до греблі. В сутінках проміння фар то черкало по землі, то дерлося вгору, аж до хмар.

— Розіб’ється бісова дівчина! — захоплено сказав професор. На мить йому на серці стало тепло й гарно, немов зустрівся він знову із своїми юними роками та й привітав їх, як любих друзів.