Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 40

А втім, чимало з присутніх на цій своєрідній нараді добре знають, що рудий миршавий чолов’яга в чалмі має до корана приблизно таке відношення, як погонич до віслюка. Англійцям заманулося допомагати індійським мусульманам; вони обіцяють навіть створити окрему мусульманську державу на території Індії. Що ж — перспектива приваблива! Можна позбутися неприємної конкуренції жерців-брахманів, захопити тепленькі місця в майбутній державі. До того ж, англійці не скупі і тим, хто визнає їхню політику, непогано платять… То чи не все одно, як воліє зватися оцей, що нап’яв чалму?.. Моулеві?.. То хай буде моулеві, даруй аллах йому тисячу років життя!

— …Так зрозуміло? — який раз перепитує мулла Ібрагім, і шановні гості хитають поважними бородами. — В Калькутті індуси вирізали половину всіх мусульманів і обіцяють знищити всіх. То хай же згинуть вони самі!

І бородані гудуть одностайно:

— Хай згинуть самі!

Гості розходяться. Лишається тільки Хінчінбрук, хазяїн хати — мулла Ібрагім, та мулла Навабганджа, товстий чолов’яга з обличчям скопця.

— Приніс? — запитує Хінчінбрук, відкинувши геть усяку дипломатію.

— Приніс, вельмишановний моулєві! — улесливо відповідає мулла Навабганджа, простягаючи щось загорнуте в брудну ганчірочку.

— Гаразд! — Хінчінбрук неквапливо розгортає пакуночок і, не торкаючись пальцями, вказує на червоний кристал. — Дивись, мулла! Ти бачиш — червоне!.. Що має червоний колір?

— Кров! — підказує Ібрагім нездогадливому товстунові.

— Так, кров! — урочисто стверджує Хінчінбрук. — Кров священної корови!.. І плювати б тобі на це, мулла: хай собі індуси втрачають можливість переселятися в іншу подобу після смерті. Але ти поглянь, що ото ще блищить усередині?.. Що отак блищить?

— Сало! — впевнено підказує Ібрагім.

— Сало… — перелякано шепче товстий мулла.

Він і справді ладен побачити в середині червоного кристала не тільки шматок сала, а й цілу свиню, — нечисту тварину, прокляту Аллахом.

— То чи розумієш ти тепер, мулла, на які штуки вдався підкуплений росіянами Сатіапал? — підступно провадить далі Хінчінбрук. — Диявольський намір: вчинити найбільше лихо і індусам, і мусульманам. Кожен, хто торкається цих кристаликів, споганить себе і своїх нащадків, назавжди втрачаючи ласку божу… І поміркуй, любий: кожен такий кристалик коштує сто рупій! Чи став би хто задарма роздавати своє багатство, коли б не мав якогось прихованого наміру?.. Ти, наприклад, подарував би комусь сто рупій?

Мулла перелякано хитає головою. Для нього останній аргумент — найдоказовіший.

— Ну, то ось що: коли ти не хочеш дарувати, так цю суму подарую тобі я! — Хінчінбрук простягає муллі кілька банкнотів. — Іди, раб божий, із словами аллаха на вустах! Пробуджуй в серцях правовірних ненависть до нечестивців, а особливо до Сатіапала. Він — диявол в людській подобі.

Товстий мулла виходить. І тоді Хінчінбрук ляскає по плечу хазяїна хати.

— Ну, містере Кроссман, гарний з мене моулеві?

Той регоче:

— Цілком!.. А тепер, як кажуть росіяни, “покладемо зуби дракона на полицю”. Хемфрі приїде тільки завтра.

Шпигун у подобі мулли лізе до полиці. Там, за товстелезним кораном, є схованка з речами, дуже далекими від богослов’я. Кроссман, — він же мулла Ібрагім, — ховає кристалик, витягає невелику радіостанцію і, позираючи на годинник, вмикає її. Він слухає далекі, нечутні іншим сигнали, і його чоло хмарнішає.

— Майкл, я дістав прочухана! Ми погналися не за тим, що слід. Треба знищити або відібрати всі до одного кристали. Потрібні тільки формули. Негайно їдь до маєтку, туди щойно поїхав Сатіапал з дочкою.

— Гаразд. Але зачекайте: кристали треба зібрати не пізніше як сьогодні. Може, викликати поліцію і провести загальний обшук? Мовляв, Сатіапал поширює чуму.

— В жодному разі! Цьому ніхто не повірить. Треба зробити так, щоб індійці зневірилися в цих кристалах, зненавиділи їх… Гм, кров корови і сало свині!.. Це таки добре… Стривай, а що, коли б…

Певне, резидентові спала на думку чудова ідея, бо він задоволено погладжує бороду. Хінчінбрукові теж хочеться висловити свої міркування з приводу нового завдання, але його про це не запитують, а він, як людина дисциплінована, вміє мовчати коли слід.

— Їдьте, Майкл! Без формул не повертайтесь.

— Буде зроблено! — діловито відповідає Хінчінбрук.

Резидент проводжає шпигуна аж ген за околицю, де під наглядом вірного служника в кущах стоїть баский кінь.

Хінчінбрук сідає на коня і неквапно чапає по напівзруйнованій дорозі. А благочестивий мулла Ібрагім поважно йде додому, щоб правити вечірній намаз.

Розділ XXI

КРОВ КОРОВИ І САЛО СВИНІ

Спускається на Бенгалію тихий вересневий вечір. Сонце вже сіло, а у високому небі й досі сяють-виграють перлисторожеві хмарки, ніжно й м’яко опромінюючи землю. Ані шелесне, ні зашумить. Ще десь далеко той прохолодний вітерець, який прилетить сюди смерком, вижене з-за обрію і загойдає на синіх хвилях човник-місяць, скуйовдить кучері деревам і зашепоче всім молодим, що настала пора кохання.

Хороша в Індії весна, коли над землею пливуть пахощі бруньок манго, а в кущах заливається пташка невеличка, любий папійяр, та, мабуть, ще краща рясна квітками, щедра плодами, суха й тепла осінь. Недарма ж саме восени, наприкінці вересня — на початку жовтня, справляється одне з найбільших свят індусів — Каліпуджа, на честь богині кохання Калі.

Земле моя, — далека, незнана країно! Чи не тому за час кохання обрано в тобі прохолодну осінь, що ти незнайома з лютими морозами і ніколи не чуєш переможного дзюркоту березневих струмків, які риють брудну кригу північної зими?.. Квіти й квіти, — і взимку, і напровесні! Це, мабуть, насправді мило. Але де ж та осіння хвища, яку проклинаєш і яку любиш; де ті хуртовини, що кидають в обличчя пекучими крижаними голками, примушують не стояти на місці, а йти вперед, — де все те, що загартовує волю людини, робить прагнення сильнішими, а почуття яскравішими?.. Далебі, вічне літо, як і життя без боротьби, може й приємне, але швидко набридає.

Засумував Андрій Лаптєв у Індії, не проживши у ній і півроку. Здавалося б, чого йому, одинакові? Ні дружини, ні дитини; друзів за роки війни порозкидало по білому світі, чому ж його тягне з країни вічного літа туди, де зараз мрячить дощ?

То було складне почуття, зовсім не схоже на інстинктивне прагнення лелеки чи ластівки будь-що повернутися до рідного краю з вирію. В цьому почутті поєднувалось і особисте, і громадське: гіркота незвичайного кохання, свідомість безсилля змінити власну долю та долю народу країни, до якої потрапив.

Поруч з Майєю Андрієві останнім часом було легко. Не мудрствуючи лукаво, він упивався чистим повітрям закутків мальовничих джунглів і потай порівнював свою кохану з самою Індією, — щирою й мудрою, ніжною й наївною.

Та ось Майя поїхала, — якось несподівано, раптово, — і наче забрала з собою все світле. Розвіялися ілюзії; реальність поставала з усією виразністю, і вже зовсім іншим, сумнішим і невідраднішим, поставав перед Андрієм образ поневоленої англійцями Індії.

Лаптєву доводилось працювати багато, напружено. Щодня він робив по кілька складних операцій. В звичайній обстановці не думалося про складні проблеми. Але досить було тільки вийти за межі табору, як перед очима з’являлися наочні ілюстрації до підручника політекономії, — картинки, на які не можна було дивитись байдуже.

Ось битою дорогою повз Навабгандж плентаються двоє — жінка й дитина. Це не люди, а рухомі скелети: навіть найнездарніший студент-медик міг би відшукати кожну кісточку на їхніх нужденних тілах.

Скільки років цій жінці?.. Сімдесят?.. Тридцять?.. Невідомо, її брудне сиве волосся спадає масними патлами на гострі маслакуваті плечі. Ноги ледве пересуваються. Тьмяні очі дивляться тупо, і в них назавжди застряв голодний зойк… А дитинча дибає на тоненьких кривих ніжках, ледве волочачи потворне черево рахітика, і мовчки простягає рученятко: “Дайте! Дайте хоч будь-що!”