Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 38

Андрій Лаптєв більш нічого не сказав. Він не хотів, щоб його хтось обвинуватив у комуністичній пропаганді. Хай ця байка сама говорить за себе.

Надвечір того ж дня за проханням Сатіапала було скликано сходку всього населення Навабганджа. Люди спочатку йшли неохоче; мусульмани та індуси юрмилися окремо, недоброзичливо позирали одне на одного. Але всі уникали погроз та лайок; причіпка для сварки минулась, бо Кушум почувала себе значно краще; та й те, що Сатіапал не побоявся приїхати сам до тих, хто нещодавно проклинав його, відіграло свою роль. Взаємне недовір’я поступово зникало.

Сатіапала вислухали уважно і навіть охоче. Він говорив влучно і пристрасно, посилався на Аллаха і на Брахму, доводячи, що нема гіршого лиха, аніж братовбивство, нагадував, що він сам ніколи не розрізняв індійців за релігійними ознаками і давав землю не тільки індусам, а й мусульманам. То була правда, і натовп відгукнувся схвальним гудінням. А наприкінці промови, коли вдалося повністю оволодіти увагою народу, Сатіапал підняв принесену з собою скриньку, розкрив її і витяг жменю яскравочервоних кристалів.

— Дивіться, люди! Кожен з цих кристаликів коштує більш як сто рупій. Сюди я вклав усі кошти, які я дістав у спадщину, і став ледве не жебраком. Це я робив для вас. Кожна сім’я одержить від мене отакий кристалик. Знайте, що відтепер жодному з вас не загрожує голод! Я навчу вас перетворювати на їжу бур’ян і траву, кору й дерево. Цю їжу залюбки їстимуть тварини. А в разі голоду…

Сатіапал урвав мову і тривожно подивився на індійців. Ті мовчки задкували од нього, немов почули щось дуже страшне. Очі, загіпнотизовані червоним мерехтінням кристалів, блищали гарячково. Губи ворушилися, — чи то не спроможні вимовити, чи то силкуючись затримати вигук подиву. Голод!.. Хто здатний кинути виклик голодові у Індії?.. Тільки бог або… або… божевільний!

— Куди ви, люди?.. — гірко посміхнувся Сатіапал. — Я сповна розуму і відповідаю за свої слова… Може, коли-небудь ви з побожністю будете поминати моє ім’я. Але мені це байдуже. Я зараз прошу вас зробити спробу. Коли в когось від нової їжі загине худобина, я сплачу її вартість. Я згодний куштувати м’ясо з кожної забитої тварини, аби ви переконалися, що воно не отруйне…

Сатіапал в цю мить був гідний жалю. Він, певне, сподівався на повний тріумф, тому й запросив з собою на сходку професора Калиннікова, не з’ясовуючи, навіщо саме. Але чуда не вийшло. Чудотворець був змушений благати людей взяти те, що справді заслуговувало на схиляння, незалежно від того, ким і коли воно створене.

Калинніков не знав мови, але зрозумів майже все. йому стало шкода, просто по-людському шкода Сатіапала

— Бери! — шепнув професор Хакімові, який стояв поруч. — Бери, не помилишся!

Той позирнув на Калиннікова з острахом і одсунувся назад.

— Та бери ж! — сердито прошепотів Калинніков. — Наказую!

І ось Хакім почав повільно просуватися крізь натовп. Люди оглядалися на нього так, наче він ішов на страту. А очі Сатіапала враз спалахнули вдячністю. Він збіг з невисокого помосту, на якому стояв, і простягнув індійцеві три червоних кристалики:

— Щасти тобі, друже! Живи, багатій, і… — йому урвало подих, і він одвернувся.

— Бери! — штовхнув Калинніков другого індійця, вже незнайомого. Той, бачачи, що Хакім не спопелів на місці, не провалився крізь землю, пішов уже охочіше і одержав також три кристалики. А потім, як завжди буває, кожному з натовпу здалось, що на його долю подарунка не дістанеться, невистачить. Люди почали повільно просуватися до Сатіапала, одержували по кристалику і боязко крутили в руках.

— Схоже на зуб акули… — промовив хтось тихо.

— Зуб акули?.. — радо підхопив Сатіапал. Він вже оговтався і знову став колишнім самовпевненим раджею, який говорить для історії. — Ні, друже! Назвіть їх краще “зубами дракона”. Того дракона, який вижене геть чужинців і допоможе звільнитися нашій прекрасній Індії!

Запала тиша. Хтось пошепки перепитав:

— Що сказав раджа? Що?

Алегорія лишилась нерозкритою. Ні Сатіапал не розумів народу, ні народ не зрозумів його.

Розділ XX

МІСТЕР КРОССМАН КЛАДЕ ЗУБИ НА ПОЛИЦЮ

Що ж мав на меті Джаганнатх Сатіапал, коли так гордовито кинув виклик англійському імперіалізмові, піднімаючи за зброю жменьку кривавочервоних кристалів?.. Може, цей препарат невідомо яким чином був здатний знищувати загарбників і захищати в бою свободолюбних? Чи, може, Сатіапал бачив перед собою довгі роки визвольної ВІЙНИ, зруйновані селища, витоптані поля, — ті часи, коли препарат академіка Федоровського посприяв би індійцям здобути перемогу над загарбниками?.. Справді, яке ж ще призначення міг мати суто мирний препарат, покликаний тільки підтримувати, стверджувати життя?

Е, задуми Сатіапала були величнішими й далекосяжнішими! Подеколи він аж сам лякався власних мрій.

На думку професора, препарат академіка Федоровського був здатний поставити шкереберть дипломатію й економіку, перекраяти духовну суть людства всієї планети, раз і назавжди усунути війни та насильство.

“Голод, тільки голод править світом! — торочив сам собі Сатіапал. — Це грубе, тваринне почуття примушує людину брехати й убивати, принижуватися і вмиватися потом. Досить знищити голод — і ніхто не захоче скорятися експлуататорам і колонізаторам. Капіталізм сконає тихо й непомітно, як муха восени… А історія на золотих скрижалях запише ім’я того, хто дав людству по-справжньому вільне життя”.

Може, Сатіапал і перебільшував. Може, і не враховував того, що за капіталістичних умов виготовлення “зубів дракона” теж стане бізнесом і трудівники плататимуть за ерзац-їжу своїм потом і здоров’ям. Але препарат Федоровського таки міг завдати декому великої прикрості. І англійська розвідка на це зважила.

Хтозна, звідки стало відомо про напрямок досліджень Сатіапала. Можливо, сам професор прохопився перед кимсь необережним словом або якийсь із агентів “Інтеллідженс Сервіс” винюхав щось від служників, які вряди-годи виїздили за межі маєтку в справах, але за Сатіапалом уже кілька років тому почали назирати систематично. Переглядалась його кореспонденція, фіксувалися нечисленні прийоми гостей, враховувалися закупки приладів та хімікатів. І коли напровесні 1946 року Сатіапал, за даними агентурної розвідки, розпочав секретні переговори з промисловцями про побудову невеликої хімічної фабрики для виготовлення невідомого препарату, на сцену був випущений Майкл Хінчінбрук із своїм помічником Чарлзом Бертоном.

Майкл Хінчінбрук, передостаннє коліщатко багатоступневої розвідувальної машини, знав про дослідження професора Сатіапала рівно стільки, скільки належить знати шпигунові, щоб виявити головне і не погнатися за другорядним. Та, зрештою, його мало й цікавило, що саме треба викрасти. Мов вірний пес, який за наказом хазяїна мчить підняти чи відняти першу-ліпшу річ, він сприйняв завдання охоче і відтоді докладав усіх зусиль, щоб досягнути мети.

Чарлі Бертон ледве не вислизнув з рук Майкла Хінчінбрука. Шпигунові довелося покликати на допомогу всю свою винахідливість, аби приборкати непокірного помічника. І це вдалося зробити. Бертон таки вийшов на побачення, перепрошував, викручувався і заприсягнувся виконувати всі накази.

Ні, Хінчінбрук тепер уже не дав би обдурити себе! Він вдавав, що повірив Чарлі, але за критерій щирості поставив дуже реальну умову: викрасти не тільки кристали, а й усі папери, що торкаються цього питання. Для виконання завдання Хінчінбрук обіцяв передати всі необхідні інструменти, коротко проінструктував Бертона і призначив час та місце наступного побачення.

Але зустріч не могла відбутись. Майкл Хінчінбрук одержав по радіо наказ негайно вирушити до Навабганджа.

Ох, коли б про це знав Чарлі Бертон! Не гаючи й хвилини, він накивав би п’ятами з маєтку Сатіапала. Та він навіть не догадувався і покірно виконував волю Хінчінбрука, шукаючи для когось те, що залюбки схопив би сам.