Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей. Страница 36

На столі, недалеко від телефону, лежала кобура з пістолетом. Досить було ворухнути рукою — і відразу б усе залишилося поза ним: і Ільза, й Лотгар, і зайва, безглузда надія. Однак Рупперт не міг на це зважитися.

“Не тут, — подумав він. — Зроблю це, але не тут”.

Капітан затягнув пасок, пересунув кобуру на живіт і вийшов надвір. Відчинив дверцята автомашини, завів мотор. Він не знав, куди поїде, і бажав би не знати, чому саме… І хотів би, щоб смерть прийшла сама…

У цей час Ганна саме приглядалася до номера кам’яниці. Так, це саме вона визначена Клоссом — з прохідним двором. Обидва чоловіки в капелюхах і плащах, уже майже не ховаючись, йшли слідом за нею, не спускаючи її з ока, уперто. Ганна вже мало над чим розмірковувала, вже не вистачало їй сили щось обдумувати. Просто виконувала те, що наказав їй Янек. Дівчина не знала, чи є якась можливість врятуватися, не обдумувала шансів свого визволення, не згадувала навіть про тих, які за якусь хвилину ризикуватимуть власним життям, щоб врятувати її. Їй хотілось відпочити, тільки відпочити. Ось вона ввійшла в порожнє подвір’я. У темному під’їзді вже стояв Ромек. Вій штовхнув її далі, а потім події почали розгортатися в блискавичному темпі.

Коли один із тих двох, що йшли по п’ятах за Ганною, з’явився біля під’їзду, Ромек кинувся на нього. Здушений крик — гестапівець упав на брук, а Ганна і другий хлопець з диверсійної групи, Войтек, зникли в глибині двору. Наблизились вже до брами другого виходу. Біля тротуару стояла коляска рикші. Войтек стрибнув у сідло, але, поки Ганна встигла сісти, на вулиці з’явився мотоцикліст. Він різко загальмував. З глибини подвір’я почулася автоматна черга.

— Тікай! — крикнув Войтек. Він упав на брук, вихопив з-під плаща автомат, вистрелив у мотоцикліста. За якусь мить перехожі зникли, вулиця спорожніла. Почувся скрегіт гальм — зупинилась гестапівська автомашина. Прошивали повітря автоматні кулі.

Ганна бігла безлюдним тротуаром. Тепер вона думала про хлопців з диверсійної групи, думала, чи встигнуть вони відійти. Ні, вона не має права залишити їх самих. Затримана цією думкою, зупинилася, не знаючи, що якби була пробігла ще кілька кроків, то за рогом будинку побачила б схованого в автомобілі Клосса. Але Ганна вже не побіжить, не встигне відбігти, бо саме в цей час на безлюдній, обстрілюваній автоматним вогнем вулиці, ко-виляючи від одного тротуару до другого, з’явилася автомашина Рупперта.

Рупперт помітив Ганну і різко загальмував. Відчинивши дверцята, він втягнув дівчину в машину. Ганна не опиралася: вона зовсім обезсиліла. Подумала ще; знову завезуть на Алею Шуха, хоч відпочине. Ляже на бетонній підлозі і спатиме. Ганна бачила зовсім близько біля себе обличчя Рупперта, що схилився над рулем. Швидкість їзди притиснула її до спинки сидіння, та раптом капітан загальмував, і її кинуло вперед. Дівчина прийшла до пам’яті — вони були недалеко від Вісли. Рупперт відчинив дверцята.

— Тікай! — крикнув їй.

І Ганна знову залишилась сама Спочатку вона бігла вулицею Сольця, а потім зупинилася в якомусь під’їзді. Люди байдуже обминали її. Ніхто не дивився на неї.

Дівчина не могла, звісно, знати, що автомашина Рупперта саме виїжджала на міст Понятовського. Десь приблизно на середині — різкий поворот руля. Машина розламала бар’єр мосту й полетіла вниз. І тільки через кілька хвилин до цього місця під’їхали автомашини гестапо.

Провал

Він набрав повні груди повітря й заспівав хрипким голосом:

Прийди, поцілуй, як за давніх літ,

І дам я троянду — найкращий квіт!

Цього незрячого гармоніста і його шістнадцятилітнього поводиря знали і мешканці міста, і приїжджі селяни, які крадькома продавали на головній вулиці картоплю й брюкву, а часом витягали, звичайно, знайомим і тим, хто викликав довір’я, сховану в соломі або гороховинні четвертину теляти, грудку масла чи дюжину яєць. Знали їх і поліцаї, що походжали заклавши руки за спину, пильним поглядом окидаючи перехожих, ладні в будь-яку мить вихопити з напіввідкритої кобури пістолет. Знали їх також жінки, які торгували булками, звісно з-під поли, бо їсти їх дозволялося лише німцям. Нелегальний продаж пшеничного хліба карався смертю або, в кращому разі, концтабором, так само, як і торгівля м’ясом, яке, незважаючи на небезпеку, привозили юрми спекулянтів до виснажених картковою системою міст. Знали їх усі, але ніхто не звертав на них уваги, бо незрячий і його поводир своїм виглядом цілком пасували до цього міста, так само, як і до пори — ранньої весни сорок третього року. Чимало було тоді таких, як цей сліпий, — напівжебраків, напівмузикантів, вбраних, як і він, у вилинялу військову куртку та безформний головний убір, що колись, мабуть, називався польовою конфедераткою. Живий символ переможеної армії — так мали думати солдати вермахту, які вряди-годи простягали сліпому кілька грошів

Невидющий гармоніст саме скінчив грати. Він притупував ногами, поклавши акордеон на сходи, бив себе по стегнах задубілими від холоду руками, ніби квапив малого, що збирав кинуті жалісливими людьми папірці з загорнутими в них дрібними монетами.

Хлопець задер голову, але ніхто вже не збирався кидати ані гроша. Отож він узяв акордеон, подав старому ціпок і, підтримуючи його попідруч, повів до темної брами.

Кілька селянських підвід торохтіло по бруківці головної вулиці, спітнілий рикша в гарусній шапці напружено натискав на педалі своєї незвичайної машини, а унтер-офіцери вермахту, що сиділи в ній, зручно розкинувшись, аж надривалися зо сміху, показуючи один одному на розгублену жінку з великим кошем, з якого, хоч він і накритий хусткою, видно було окрайки булок. Жінка бігла наосліп, розштовхуючи перехожих, вибила ціпок у сліпого солдата, який вилаявся їй услід. Але його прокльон міг почути лише вайлуватий поліцай, котрий, важко дихаю чи, гнався за нею, нічогісінько не бачачи перед собою, крім цієї жінки, що наважилася торгувати серед білого дня, не давши належного йому, усталеного звичаями, хабара.

— Що трапилося? — запитав сліпий.

— Він її не схопив, — відповів хлопець і враз аж запищав на радощах.

— Що трапилося? — знову буркнув старий.

— Ой, леле! — вигукнув хлопець. — Налетів на німця, ось тут йому, здається, й перепаде.

— Ходімо.

Поводир не поспішаючи поплентався за сліпим. Вони звернули в бічну вулицю. Поминули кільканадцять брам, не заходячи до жодної, ніби на сьогодні заробили вдосталь. Зупинилися лише перед маленькою крамничкою, де продавали все й нічого — липучки на мух, невідомо кому потрібні в цю пору року, мотузки й квашені огірки.

— Все гаразд? — спитав сліпий і тільки тоді, коли хлопець, уважно розгледівшись довкола, притакнув, переступив поріг і — ніби йому раптом повернувся зір — упевнено рушив через порожнє приміщення, відхилив ситцеві портьєри, за якими, почувши його кроки, підхопився кучерявий чоловік, що досі переглядав газету “Новий Кур’єр Варшавський”, презирливо прозвану в народі “курвар”.

— От, нарешті, — обізвався той до сліпого. — Давай!

Старий висипав на стіл пригорщ загорнутих у папірці монет. Чоловік розгортав по черзі ті папірці, переглядав їх і кидав на підлогу. Його зацікавив лише один із останніх. Він підніс папірець до мерехтливого вогника карбідової лампи, потім сунув у полум’я й спалив. Повернув господареві всі монети, які були йому ні до чого.

— Кепський у тебе сьогодні виторг, — сказав він. І за мить додав: — Гукни хлопця. З’їсте трохи капусняку, а після обіду підете туди ще раз.

У кабінеті оберштурмбанфюрера Гайбеля було аж темно від цигаркового диму. На стільцях і в кріслах, зібраних з усього поверху, сиділи розкинувшись начальники служби безпеки міст і містечок цілої округи.

— Панове, — почав шеф гестапо і змовк, бо у відчинених дверях з’явився ще один із запрошених. Він роздивлявся, ніби шукаючи вільного місця. Гайбель вказав йому на крісло біля себе.