Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей. Страница 47

— Мені вже час іти, — підхопився Зайонц.

— Нікуди ти не підеш, — сказав Клосс. — Пий! — А коли той похитав заперечливо головою, силою влив йому горілку в горло. Потім ще одну чарку і ще. Стежив, щоб той, обтріпуючись від огиди, випив.

— Пане Бруннер! — вигукнув Зайонц. — Я вже справді не можу!

— Пий! — гаркнув Клосс, підсовуючи йому склянку.

— Пий! — зареготав Бруннер.

Клосс нахилився і одним ривком витяг телефонний шнур з розетки. Зайонц підійшов до Бруннера.

— Мені треба до Гайбеля, проведіть мене. Цей Клосс… — він раптом замовк, бо Клосс став навпроти нього з пляшкою.

— Що цей Клосс? — запитав він. Притулив пляшку до рота Зайонца. Зайонц поперхнувся, розпачливим жестом відштовхнув пляшку.

— Він!.. — крикнув, але не закінчив. Клосс вдарив його кулаком у підборіддя. Ще два стрімкі удари, і Зайонц упав додолу.

— Ця свиня, — пояснив Клосс, — вимастила мені мундир. Не шанує німецького мундира.

Але Бруннер не слухав Заточуючись, він простував у ванну.

— Що ви йому зробили? — спитала пані Кобас. — Що з вами сталося, пане обер-лейтенант, ви були завжди такі спокійні?

“Знову мушу ризикнути”, — розпачливо подумав Клосс і сказав по-польському:

— Через три будинки звідси крамничка. Підіть туди негайно, постукайте тричі в вікно і віддайте цю записку.

Пані Кобас від подиву заніміла.

Він вирвав з блокнота аркушик і написав: “Все переноситься на квартиру цієї пані. Вона вас проведе. Обеззброїте обох німецьких офіцерів і зачекаєте на водія. Чоловіка в цивільному треба ліквідувати — це агент гестапо, його кличка — Вольф”.

Він підписав записку літерою “Я” й подав пані Кобас.

— Якщо ви комусь заїкнетесь… — почав Клосс і замовк, помітивши, що вона все зрозуміла.

Майже випхнув її за двері. Потім налив собі склянку коньяку, мало не повну. Чекав.

На щастя, недовго.

Епілог цієї історії розігрався кількома місяцями пізніше в іншому місті. Клосс мав зустрітися з якимось чоловіком на прізвище Стефанський, і коли він ввійшов до умовленого помешкання, назустріч йому з-за столу підвівся Філіп.

Вони довго мовчки стискали один одному руки. Клосс розповів йому про події того вечора, від яких залежала доля їх усіх. їм поталанило. Все вдалося. Бруннерові довелося на другий день вислухати чимало гірких слів від свого шефа, але той нарешті змилосердився і послав куди треба рапорт, що дантиста Філіп’яка вбито під час спроби втекти. Клосс розповів також, як хоробро поводився штурмфюрер Бруннер, що голіруч кинувся па озброєних до зубів нападників. “Тільки поспіх і страх, що німці зчинять тривогу, врятували їм життя”, — сказав Бруннер на допиті.

Найбільше нажився на цьому Гайбель. Всі найцінніші речі з будинку пані Кобас, яку він вважав спільницею бандитів, перейшли спершу в депозит гестапо, а пізніше були переслані на приватну адресу Гайбелевої дружини в Магдебург.

— На жаль, — закінчив свою розповідь Клосс, — я не знаю, що з нею сталося. Ми багато чим їй вдячні. Коли б вона не віднесла тієї записки… Краще й не думати про це.

— Її забрав тоді Бартек у ліс. Але вона була там недовго. Ми дали їй нові документи й перекинули до Варшави. За наші гроші відкрила ларьок на Карцеляку. Офіційно вважається, що вона торгує ношеним одягом, а нелегально скуповує для нас зброю в італійців та німців Знову добре заробила. Ця жінка — геній у ґешефті.

Ніч у лікарні

Найнестерпніші ті години, коли вже нічого не можна вдіяти, лишається тільки чекати, крадькома позирати на стрілки годинника, що посуваються надто поволі. Операція, згідно з планом, скінчиться найпізніше о шістнадцятій. Це значить, о вісімнадцятій Ева має вернутися в місто. Ну, скажімо, ще година в запасі. О дев’ятнадцятій можна піти на Бенедиктинську. До того ж страшенно невдало вибрано явочну квартиру. Похмура кам’яничка, в якій нема жодної майстерні, не мешкає жоден німець. Добре, що хоч вхід з двору. А коли хтось побачить його на сходах? Що може робити німецький офіцер у кам’яничці на Бенедиктинській? Зодягти цивільне вбрання? Ще небезпечніше. Треба одразу ж після операції змінити явочну квартиру. Та ще й Ева необережна. Це він винен — адже в дівчини малий досвід.

Клосс глянув на годинник. Наближалася чотирнадцята. Ще п’ять годин. Майор фон Роде з цікавістю подивився на Клосса.

— Ви не слухаєте, обер-лейтенанте? — мовив він.

— Чому ж, слухаю, пане майоре. Ви говорили про фон Крука.

— Так, казав. — Тепер Роде глянув на годинник, — Він, напевне, виїхав уже з Кєльц. Я зустрінуся з ним сьогодні ввечері. А вас прошу ще перевірити особисті справи обслуговуючого персоналу полігона.

— Слухаю, — сказав Клосс. Полегшено зітхнувши, вийшов з кабінету.

Повернувся до себе, витяг з шухляди особисті справи, але й далі снувалася одна й та сама думка: чи все передбачено? Операція була підготовлена досить поквапливо. Вчора вранці Клосс довідався, що Крук виїде з Кєльц сьогодні о другій годині дня. Отже, на підготовку лишилося менше доби. Крука треба схопити по дорозі, перш ніж він з’явиться на полігоні, то єдина можливість, пізніше це зробити дуже важко. Тільки фон Крук знав усі подробиці секретної броні Х-8, тільки фон Крук знав, коли почнуться випробування. Певна річ, знав про це й фон Роде, але витягти щось із нього так само важко, як викрасти Крука з полігона, що вдень і вночі перебуває під охороною двох батальйонів СС Отже, вони мали пристати тільки на одне рішення, що напрошувалося само по собі. Дорога від Кельн, до Божентова на вісімнадцятому кілометрі тяглася вздовж лісу й повертала до їхньої сторожки Тут треба було зупинити автомобіль, взяти Крука й допровадити його до сторожки живцем. Це мали зробити десятеро чоловік з загону Лиса та Ева. Чому він наказав Еві взяти участь у цій операції? Навіщо це він зробив? Треба було, щоб хтось негайно повідомив про виконання завдання. Сьогодні вранці, перш ніж з’явитися в штабі, він пішов на Бенедиктинську. Лис уже чекав на нього. Молодий хлопець з світлою великою чуприною й круглим дитячим обличчям — один з тих, що стирчать у лісі майже від самісінького початку.

— Впораємося, — сказав він. — Не таке доводилося робити.

Клосс знову глянув на годинник. Наближалася п’ятнадцята. Подумав, що саме зараз починається операція. Знову подумав, що найпізніше о дев’ятнадцятій Ева повинна вернутися на Бенедиктинську. Лишається чотири години. Треба сходити в казино, пообідати, побазікати з лейтенантом Вольфом про успіхи німців на Дону. “Наближаються до Сталінграда, — міркував Клосс. — Доки це триватиме? Доки це ще може тривати?”

Було п’ять хвилин на шістнадцяту. Над лісом висіли низькі білі хмари, але стояв ще прекрасний вересневий полудень, шосе в’юнилося поміж горбами і золотавими від сонця пасмами полів. Хлопці лежали за кільканадцять метрів від шосе на горбику, порослому густими кущами. Тільки Лис і Борсук, літній мужчина, якого називали Дідком, вийшли на дорогу в мундирах жандармерії й німецьких касках. Ева глянула в бінокль. З Кєльц наближалася маленька чорна цятка. Була ще далеко. Ева підвелася й махнула рукою. Це повинен бути він. А якщо буде два автомобілі? Якщо Крукові дали більшу, ніж вони гадали, охорону з СС? Вона уважно спостерігала за сусіднім узгір’ям. Нарешті! Гілка дикої груші відхилилася проти вітру. Це пост із боку Кєльц давав сигнал про початок операції. Він означав, що все гаразд, що проїхав автомобіль з фон Круком і що автомобіль один. Борсук і Лис поправили ремені й вийшли на дорогу. Хлопець, котрий лежав обіч Еви, клацнув затвором автомата. Притулив приклад до плеча. Ще хвилина, дві…

Військовий автомобіль раптово загальмував. Троє есесівців з охорони, що сиділи позаду, тримали напоготові автомати…

— Was ist den loss? [25] — закричав один з них на жандармів, що стояли біля капота автомобіля.