Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей. Страница 49

— Я піду звідси, — прошепотіла крізь сльози. — Поранили мене під лісом. Перев’язали в селі… Янку, Янку, навіщо я прийшла сюди?

Клосс ніколи досі не відчував себе таким безпорадним. Минула вже поліційна година, ні до кого було йому звертатися. Всі залишилися там, під лісом. Скільки треба часу, щоб налагодити зв’язок? Скільки він може протримати тут Еву? Де взяти лікаря?

Цієї миті він почув голос на кухні. Потім важкі кроки, що наближалися до дверей.

— Обер-лейтенант Клосс у себе? — це був майор Роде.

Клосс почав панікувати. Подумав: це вже кінець. Зняв з запобіжника пістолет. І враз збагнув, що, коли навіть застрелить фон Роде й утече, змушений буде лишити тут Еву. В цей час почув Куртів голос.

— Пан обер-лейтенант у себе. У нього дівчина.

Клосс сховав пістолет в кишеню штанів. Притьмом, відриваючи ґудзики, скинув мундир. Курт був незамінний. Коли б не він…

— Дівчина, — промовив фон Роде, стоячи посеред кухні. — Буває. — Він витяг портсигар, запалив, а одну цигарку кинув на стіл.

— Спасибі, пане майор, — подякував Курт.

— Полька? — запитав фон Роде.

— Не знаю… — Клоссові здавалося, що він чує дихання Курта. Чекав. Він має ввійти на кухню зовсім спокійний. — Гарна, — додав ординарець.

— Рядові відповідають тільки на запитання. — Фон Роде показав на двері. — Постукайте.

Клосс відскочив від порога, потім рикнув:

— Хто там?

— Пан майор фон Роде, — відгукнувся Курт.

Клосс почекав ще якусь мить і вийшов з кімнати. Зачинив за собою двері.

— Хайль Гітлер, пане майор. Пробачте, я не був готовий.

— Бачу, — сухо відповів фон Роде. — Зауважу, що ви вибрали не дуже зручний для любовних розваг час.

— Курте, відкоркуй коньяк… Ми ж не ченці, пане майор. У цій проклятій країні…

Роде уважно дивився на Клосса.

— Я не люблю, коли мої офіцери говорять таким тоном. Я не питиму.

— Пане майор, — і далі напускав на себе веселість Клосс, — я пропоную приємний вечір. Належить же нам взяти щось від життя, кат би його взяв!

— Не впізнаю вас, обер-лейтенанте. — Роде говорив стиха, але в його голосі чулася погроза. — Ви ще матимете свій приємний вечір.

Клосс одразу змінив тон.

— Що трапилося? — запитав він.

— Зараз же відішліть цю дівчину..

— Дайте мені годинку на це.

Роде дивився на двері. Хотів ввійти, але не наважувався.

— Полька? — запитав він.

Клосс завагався. Ошуканство могло надто дорого коштувати. В цьому містечку було всього кілька німкень.

— Так, — невдовзі відповів він.

— Полька, — повторив фон Роде. — Обережно з польками, пане обер-лейтенант. І надалі запам’ятайте: я не люблю ні вульгарності, ні сентиментальності.

Вони лишилися в кухні наодинці. Курт виструнчився і, як здалося Клоссові, чекав. Щоб дати пояснення? Чи подякувати? Клосс поклав йому руку на плече. Ні на що вже не було часу. Він мусив прийняти якесь рішення. Була тільки одна можливість — місцева лікарня.

— Не впускай сюди нікого, — наказав Клосс. — Під жодним приводом не впускай. Я скоро повернуся.

Мундир він застібав уже на сходах.

Лікарня в Божентові містилася за кілька кварталів. Це був довгий одноповерховий будинок, оточений кривим муром. До війни хворих возили найчастіше до Кельн або до Радома, ніхто не клопотався про лікарню в Божентові і ніхто б не повірив, що в цьому будиночку можна поставити ліжка для шістдесяти хворих. Ліжка стояли в коридорах, було розібрано два лікарські кабінети, а завідувач лікарні й водночас єдиний лікар порядкував у невеличкій кімнаті чергового. Доктор Ян Ковальський, так його звичайно називали, закінчив медичний факультет у тридцять восьмому році, й сюди, до Божентова, його було прислано на практику. Сподівався, що працюватиме під керівництвом досвідчених лікарів, а тим часом працював один-однісінький відтоді, як лікаря Фаєрса відвезли до гетто в Кєльцах. Він ставив діагнози, виконував прості медичні процедури й цілими ночами висиджував над книжками, шукаючи відповіді на питання, про які в книжках не згадувалося, бо ж ніхто не передбачав, що молодий стажист може упродовж двох років керувати лікарнею.

Цього вечора, як і в інші вечори, він був у лікарні. Сестра Клара саме подавала йому чай. їй було щонайменше двадцять років; вона мала великі очі, заплетену косу й приблизне уявлення про медицину.

— Напийтеся чаю та йдіть спочивати, — мовила вона. — Це вже друга ніч, ви так виб’єтеся з сил.

Ковальський мовчав.

— Я приготую бутербродів, — вела далі Клара. — Мама привезла вчора з села свинячу грудинку… Вам треба дбати про себе. Хтось неодмінно повинен дбати про вас.

— Як почуває себе той із трійки? — запитав Ковальський.

— Непритомний, — відповіла Клара. — Сьогодні, напевно, помре.

— Дай йому корамін.

— Ви ж казали, що це безнадійно.

— Дай, — повторив Ковальський.

Хтось без стуку відчинив двері. Клара побачила німецького офіцера.

— О боже! — прошепотіла вона.

Клосс (це був він) підійшов до лікаря, що поволі підводився з стільця.

— Ви лікар? — запитав по-польському.

— Я.

— Підете зі мною, — сказав Клосс і побачив, як страх змінив Кларине обличчя.

— Хочу вас попередити, — спокійно мовив Ковальський, — я тут — єдиний лікар.

— Знаю. — Клосс звернувся до Клари. — Вийдіть, — наказав він і, коли дівчина зникла за дверима, мовне: — Підете зі мною до хворої. Візьміть все, що необхідно для перев’язки.

— Я не маю права лікувати німців.

— Мерщій, не гаймо часу.

Лікар взяв валізку і рушив до дверей.

— Ви чудово розмовляєте по-польському, — похвалив Клосса.

Перш ніж встиг відчинити двері, на порозі з’явилася сестра Кристина. Вона була старша за Клару, більше схожа на лікарняну сестру. Чиста, охайна, із тих, що не впадають у вічі, з гладенько зачесаним волоссям і блідими, певно, мало коли фарбованими губами.

— Пане докторе, — звернулася вона, — привезли непритомного чоловіка. Якийсь селянин… — Помітивши Клосса, затнулась.

— Кажіть далі,— кинув Клосс.

— Я сказала, що він непритомний.

— Покладіть його тим часом у коридорі, — сказав Ковальський.

— А вільний ізолятор?

— Лишімо його для того з трійки. Зачекайте хвилину, — лікар звернувся до Клосса. — Я огляну його.

— Не довше, як п’ять хвилин, — відповів Клосс.

Хворий, напевно, не був селюком. Ковальський глянув на його пальто і піджак і завважив щось характерне, може навіть чуже, в тому кроєві, а потім ще раз схилився над хворим. Симптоми були типові. Майже як за підручником. Сіра шкіра, колапс.

— Шок, — констатував він, звертаючись до сестри Кристини. — Цей хворий у шоковому стані. Ось тут, на передпліччі, невеличка подряпина. Перев’яжіть.

Неподалік від них стояв сивуватий чоловік, бгаючи в руках шапку.

— Мені вже можна їхати, пане лікарю? — спитав він.

Ковальський тільки тепер помітив його.

— Їдьте. Де ви його знайшли?

— У полі, недалеко від лісової сторожки. Там був бій, потім німці пішли, а він лишився в канаві. Вони його не побачили.

— Ви комусь казали?

— Та що я, дурень? — Селянин раптом замовк, побачивши Клосса, що виходив з кімнати чергового. Весь знітився.

— Минуло п’ять хвилин, — мовив Клосс.

Доктор Ковальський взяв свою валізку і мовчки рушив до дверей.

Коли вони ввійшли в квартиру, де мешкав Клосс, Курт сидів на кухні і саме вечеряв, але яка гарантія, що він не заглядав до кімнати? А цей лікар? Чи можна довіряти випадковому лікареві? Він одразу здогадається: це рана від кулі. І що робити потім з Евою? Як перевезти її до лісу? Якщо Лис загинув, для налагодження зв’язку потрібно кілька днів. Клосс зиркнув на годинник. Фон Роде вже чекає. Фон Роде пунктуальний і небезпечний. Чи він про щось здогадується? Сказав: “Обережно з польками”. Що це мало означати? А втім, хай їм чорт… Найважливіше за все Ева.

— Дайте мені якийсь пасок, — попросив доктор Ковальський,