Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир. Страница 28

— Що будемо діяти, друже? — запитав я.

— Не знаю, мосьє, — відказав мавр розгублено.

— Вам, мешканцеві пустелі, слід би й знати.

— Я житель Нуакшота, — заперечив він. — Хоча в юні роки, коли доводилося переховуватися від колоніальної жандармерії, пустеля була для нас надійним притулком.

Несподівано зродилося сонце. Воно нагадувало велику жовту диню на курному баштані. Та в міру того, як ми спускалися з бархана, диск сонця дедалі розчинявся в куряві й давав про себе знати тільки духотою. Ми, орієнтуючись за компасом, від’їхали п’ять кілометрів на північ, а тоді повернули на північний захід. Але навколо не стрічалося жодного знайомого орієнтиру. Пасма рудого пилу, де густіше, а де рідше, надійно маскували все довкола.

— Омаре, — озвався я, — хіба араби не виробили якихось порад для мандрівників, що потрапляють у подібні ситуації?

— Є така порада, — відказав мавр. — їхати в якомусь одному напрямку.

“У Сахарі вітер лягає і встає разом із сонцем”, — каже арабське прислів’я. Що вище підбивалося сонце, то дужчав вітер. Та то вже був звичайний собі вітер. Тривоги він не викликав ні в мене, ні в Омара. Але ж ми не знали, куди їхати. До того ж рудий пил став неначе природною складовою повітря, проникав крізь запинала й, здавалося, вже розносився кров’ю по всьому організмові.

Почало припікати. Я впіймав себе на тому, що весь час думаю про воду. То на пам’ять приходили щасливі дні, коли рибалив із сином, то я згадував страшенну зливу в нашому місті, по якій невдовзі помер мій батько, то мені ввижалися контури артезіанської колонки, яких чимало вже є по Сахарі. Часом ми проїздили такі місця, де я відчував тиск води під двохсотметровою товщею порід. Це відчуття не здавалося мені дивним.

Ми випивали по п’ятдесят грамів води щогодини. Цього ледь-ледь вистачало, щоб не зомліти…

Остання чарка дісталась Омарові. Він підніс білу чашечку до запечених вуст і тримав її цілу вічність, ніби то був останній ковток життя. Тоді, пригубивши, передав мені.

— Омаре, це ваша порція, — несміливо заперечив я.

— Допивайте, не давайте їй випаровуватись… — прошепотів він.

Їхали ми ще хвилин сорок. І раптом я помітив, що руки мої перестають мені коритися. Машина почала робити зигзаги. Я ще встиг натиснути на гальма й знепритомнів. Але тільки на мить. Навіть Омар не зрозумів, що сталося.

— Стоп! — раптом прохрипів Омар. — Зупиніть машину.

Він вискочив майже на ходу.

— Сліди! Мосьє Алі, тут хтось проїхав!

Дорогу нам перетинали сліди шин, ледь присипані піском. Та мені досить було одного короткого погляду, щоб впізнати відбитки протекторів нашої “тойоти”. Спостерігши мою реакцію, Омар теж збагнув у чім річ. Надія, що на мить осяйнула його обличчя, змінилася відчаєм. Він сів у машину й, схиливши голову на панель, обхопив її руками. А мені чогось прийшли на пам’ять слова пісні, яку на початку нашої подорожі співав Омар. В ній ішлося про Велику Пальмову Дорогу, що перетинає всю Маврітанію і обабіч якої в пустелі зеленіють оази. А прокладуть ту дорогу він (той, хто співає) і його сини.

Скільки ми сиділи, прибиті безнадією, важко сказати. Кожна мить здавалася вічністю. Недарма араби кажуть: “Муки спраги — частина мук пекла”. У мене вже почалися світлові галюцинації: в заплющених очах щомиті мінялися кольори в незвичайних поєднаннях і в такому різкому контрасті, що ці уявні кольорові відчуття були справжніми тортурами. Водночас із безладних споминів і думок вибудовувалося щось схоже на залізничпу колію, де кожна шпала — то якась важлива подія мого життя, а рейки — прожиті роки. Траплялося, “шпал” часто бракувало, вони мінялися місцями, завдаючи мені великої муки. Нарешті всі події, що будь-коли сталися зі мною— від першої і до останньої, вишикувалися в послідовний ряд. Тієї ж миті дивне світло осяяло минувшину. Воно швидко побігло по рейках моєї долі від самого її початку, роблячи спомини такими яскравими, ніби я щойно їх пережив. Воно ставало дедалі потужнішим, і вже останньої миті легко вислизнуло за межі моєї пам’яті, освітивши події, які були для мене ще невідомими…

…Ткач замовк. Поки він розповідав, змінилася вахта. Тепер від свердловини долинало рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим лясканням. Вівсяне поле в променях призахідного сонця відливало жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо, нарешті сів.

— Не подумайте тільки, — озвався він, уникаючи дивитися в мій бік, — що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівпритомному стані, в якому я тоді перебував, часточка моєї свідомості сприймала те видиво, як галюцинації, не більше. Хоча галюцинації ті “монтувалися” не з уривків, як це трапляється при звичайному маренні, а із завершених картин. Фрагментами ж у тому калейдоскопі споминів були тільки знання. З тих знань і народжувалося пояснення дивного стану моєї свідомості: міріади часточок кварцу, гірського кришталю, кальциту та інших мінералів, стикаючись між собою і залізним кузовом “тойоти”, генерують п’єзоелектричне поле, яке діє на рідкий кристал мозку. Змушує його вузли коливатися з невластивою для них частотою. А жарота й надзвичайна сухість повітря цьому сприяють.

Зараз уже не можу з певністю сказати, чи пояснення того дивного стану народилося під час марення, а чи докотилося, як і вся інформація про наші подальші поневіряння, з майбутнього…

Тим. часом Омар, який так важко пережив, хамсин, спрагу переносив краще, ніж я. Власне, це його постріл, вивів мене із забуття. Коли я розплющив очі, почувши звук того пострілу, перше, що побачив, — море світла. Пісок перлисто іскрився в скісному промінні. Вдалині по всьому фронту відсувалася руда стіна куряви. Омар зі “шмайсером” у руках намагався піймати на мушку варана. Але вертка тварина щораз зникала, ніби пірнала в піщані хвилі. Все це я сприймав, як кадри з фільму, котрий уже колись бачив. “Зараз мавр зробить ще один постріл, — подумалося мені, — але не влучить”. Так воно й сталося. Коли ж Омар здійняв руки до неба, волаючи про милість, я побачив, що вони в нього неприродно темні. Такою ж темно-коричневою стала й моя шкіра.

А кожна клітина тіла благала: “Пити! Пити! Пити!”

Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.

— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською мовою.

— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.

Мені й в голову не прийшло здивуватися. Очевидно, Омар зрозумів мене не через мову, а в якийсь інший спосіб.

Мавр почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що й мені тисне в грудях. Потому почав зріти протест.

Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало і двигун глух. Пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск автомобіля боляче різонув очі. Ледь стало сили, щоб підняти кришку капота… І тут я оторопів від несподіванки: прозорий бачок для води, щоб промивати лобове скло, на чверть був заповнений чистою водою! Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові м’який дотик долоні моєї вчительки. Але Омар нічого не помітив, мене закривала кришка капота. М’яка рука все ще лежала на моїй голові. Я її відчував і тоді, коли ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав у тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, відтак чашка мавра виявилася трохи повнішою.

Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатися здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я “прокрутив” уже вдруге.

Я сказав Омарові:

— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.

В очах мавра не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок завівся. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб натиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.