Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир. Страница 29

“Тойота” знову застрибала по барханах. Проїхавши зо два кілометри, ми уткнулися в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на кордоні з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.

Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву потикатися не варто. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася з південного заходу на північний схід скільки сягало око.

Тим часом сили, що з’явилися були по тих кількох ковтках води, швидко танули. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав “колись бачену” картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Нарешті почувся постріл. Велика піщанка, майнувши довгим хвостом, безслідно щезла. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Мамула, не міг влучити в ту паскудну тварину!” — подумав я, силкуючись вийти з машини.

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

У цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Це було останнє, що я почув, падаючи на пісок і втрачаючи свідомість.

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамариксу. Не зразу я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі й, здавалося, росли в піску. “Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають із землі, як дерева?”

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося — свідомість? життя? Мабуть, і те, й те. Згодом я зрозумів, що то була вода. А далі я помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які виявилися ногами верблюда. “Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть із землі, як дерева. Може, я теж росту із землі?” Від такої думки мені стало шкода себе. Адже якщо це так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Хоч не відчував на щоках сліз і не чув того плачу… Навколо панувала німа тиша, в яку, проте, поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він видався дуже великим. Далі я побачив над собою закутану в біле голову.

Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду, солону на смак, немов кров. Час від часу він кудись відходив, і тоді я безгучно волав:

— Пити!

— Потроху треба. Потроху… — казав він співчутливо. — Зразу багато не можна.

В міру того як до мене поверталася свідомість, я починав “впізнавати” свого рятівника. І впізнавав я його зі спогадів… майбутнього. Бо ніколи раніше цього чоловіка я не зустрічав. Проте я знав, що його звуть Мухаметом, що в нього четверо дітей. І знав, з якого він стійбища і що там, біля його намету, ростуть дві фінікові пальми. Я також знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося без лиха.

…Шиття поверталося до мого тіла. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу підвести голову, й це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я вже знав, що зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, але коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, що відповісти, коли він поцікавиться, звідки мені те відомо.

Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку з аптечки, якою ми колись дозували воду і яка лежала біля мене, вимащена в крові. Картина поволі стала прояснятися, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив до того смак крові в роті.

Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам муляв горб, на якому ми лежали, немов дві переметні суми, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого “прожектора”, який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні “спогади” з майбутнього. То я відчував смак верблюжого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром п’янітимемо від “содової” і великих марокканських помарапчів… Під хитавицю на спині верблюда й прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: “Кров виявилася густою, немов паклава. [2] Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…” А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше бачив лише на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. “Біля тих храмів, мосьє, я бачив і ваші артезіанські колодязі”, — скаже Омар.

Ткач підвівся, легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.

— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільними дрібними зморшками й складками. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але ще довго потому я відчував незручність на тілі. Багато днів не полиніала мене й спрага. Бувало тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як рука знову тягнеться до нього… Отакою буває пустеля, колего, — скінчив він свою розповідь.

— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас зберігся? І ви можете сказати, що з нами буде найближчим часом?

Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:

— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, відтак підженемо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…

Роберт Короткий

ПОДАРУНОК БЕЗОДНІ

Сонце сідало за багряний горизонт — отож ніч буде безвітра. З вибалків сірими пасмами виповзав туман і зливався з димом від згаслих кострищ. Стомлені чайки, ледве ворушачи крильми, линули до берега. Усе довкола виповнювала така лагідна мирна тиша, аж здалося Петрові на мить, що все оте: і набіг татарви на рідний хутір, і зникнення Марійки, його молодої дружиноньки, й тривале невідступне переслідування орди їхнім загоном, що складався з десятка таких же, як і він, знедолених татарським набігом одчайдухів, — все оте — лихий сон… Ой, леле, якби ж то так… Тяжко зітхнув. Обережно відпустив гілку куща, під яким причаївся був, вивчаючи берег. Прислухався до розмови своїх побратимів.

— Але чого вони, проклятущі, досі не відпливли? — хрипко запитав отаман.

— Та вітер же з моря дме, і проти ночі, мабуть, не хочеться їм зніматися. Вранці потягне з берега — відпливуть, — процідив крізь зуби дід.

Помовчали.

— Чуєш, старий, — знову озвавсь отаман, — а той твій грек одноокий, бува, не збрехав?

— Та чого б він мав брехати! То такий чоловік, що за гроші батька рідного продасть, а ми йому добре заплатили. Сьогодні він був з крамом на ярмарку й на власні очі бачив, як татари пригнали на торги гурт жінок. Швидко прицінилися й збули нещасних якомусь молодому турчинові з отієї-таки фелюги, — дід кивнув головою в бік затоки, в якій, неподалік виходу у відкрите море, причаївся середніх розмірів вітрильник— турецька фелюга.

Саме за нею оце зараз пильно стежив Петро.