Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій. Страница 49

П’ятнадцять літ ця бібліотека і лабораторія були моїм світом, за межами якого для мене нічого не існувало. Я їв, спав тільки тому, що мені нагадувала про це мати. Вона єдина, хто всі ці роки був поряд… І ось одного разу я зрозумів, що вже стою на порозі відкриття, яке затьмарить усе, зроблене до мене кращими умами людства. Ніщо не зрівняється з ним і в майбутньому. Ви не фахівець, і я не стану забивати вам голову деталями. Ви все одно нічого не зрозуміли б. Скажу лише, що я нічого не брав на віру. Я комбінував, співставляв неспівставне: медицину і астрономію, фізику і чорну магію, ботаніку й алхімію, історію й зоологію. Я мимохіть робив відкриття, які принесли б славу будь-кому, та я забував їх, відкидав, ішов далі — до головної мети. Я розмовляв з людьми, які за сьогоднішніми сміхотворними мірками прожили дуже довго — сто й більше років. Я ставив їм тисячі запитапь: що вони їли, пили, скільки спали, чим займалися, що любили, про що думали, хто були їхні батьки, діди? Я хотів знати про цих “патріархів” більше, ніж самі вони знали про себе. Нарешті настав день, коли я міг сказати: безсмертя не поза людиною, а в ній самій, у тому, що і як відбувається в тих найдрібніших клітинах, з яких складається все живе. Промінь пошуків звузився, але й тоді переді мною залишалося безліч запитань без відповідей… Бачу, що ви втомилися, напевне, вас цікавить зараз тільки одне — чого я врешті досяг? Буду відвертим: цієї ж хвилини, отут, я ще не можу дати вам безсмертя. Проте я знаю, як це зробити! Залишилося пройти всього кілька кроків, і, на жаль, я не можу їх здолати без вас, точніше — без вашого банкового рахунку. Мені потрібна електрика, потрібні мікроскопи, креслення, які я сам розробив, мені потрібні потужні насоси для створення вакууму і ще багато, багато чого, в чому ви не розбираєтесь. Натомість я дарую вам час, який зупиниться для вас, я дарую вам вічне життя, і не просто вічне життя — вічну молодість!

Ерні раптово вмовк, і ти відчув, як він втомився, знесилився, згас. Довгих п’ять, а може, й десять хвилин ви сиділи в повній тиші, не зронивши й слова.

Нарешті він звівся, якось байдуже поглянув на тебе й сказав хрипко:

— А тепер прошу до лабораторії…

…День уже закінчувався, коли ти повертався додому. Сонце світило в спину, і довга німотна тінь твоя, повторюючи всі твої рухи, стелилася попереду.

Отже, до ранку ти мусив прийняти рішення: Ерні відмовився чекати довше — тільки до ранку. Він вважав, що й так робив тобі велику послугу. Цей маленький жалюгідний чоловічок несподівано ставав диктатором, безпомилково відчувши, що перемога вже на його боці. Ну що ж, він мав право ставити умови…

Ти раптом зупинився і огледівся, немов хотів упевнитися: все, що діється навкруги, — не сон, не примарилося тобі.

Стало моторошно. Захотілося тієї ж миті, негайно опинитися серед живих людей, на вечірніх привітних вулицях, чути голоси, бачити усмішки й самому говорити й усміхатися так, як усі, відчуваючи себе одним із багатьох.

Коли ти опинився біля свого дому, вже зовсім стемніло.

У всіх вікнах світилося, й ледве ти збіг на ґанок, як двері навстіж розчинилися, й твоя Крісті — мила, смішна, наївна Крісті — кинулася, ридаючи, до тебе.

…А потім була неспішна вечеря при свічках, сумні очі Крістіни, які, здавалося, вже тоді бачили те, чого ти ще не помічав. Раптом ти спіймав себе на думці, що дивишся на дружину, на свічку, на накритий важкою гаптованою скатертиною стіл, немов прощаєшся, вирушаючи кудись далеко, звідки тобі вже не повернутися, й ти знаєш про це, але йдеш, відчуваючи якийсь хворобливий захват перед невідомим, захват перед майбутнім, сприймаючи водночас і приреченість теперішнього.

Вранці ти прокинувся пізно — Крістіни поруч не було. Ти почекав трохи свою дружину, потім встав і пішов до ванної. Коли, поголений і збадьорений холодним душем, ти повернувся, всі вікна в сад були розчинені навстіж, кімнатою гуляв вітер, а на столі стояв величезний букет рум’янку.

— Крісті! — покликав ти, але ніхто не відгукнувся.

Вона сиділа у вітальні й чекала на тебе.

— Ти дуже неспокійно спав, тому я не хотіла тебе будити вранці, — сумно, немов перед прощанням, вимовила вона. — Тобі наснилося щось погане?

Вона дивилася на тебе печально.

— Котра година? — Ти здивовано поглянув на величезного годинника в кутку.

— Мабуть, близько одинадцятої. Я зупинила його. Він так гучно б’є. Я боялася, він збудить тебе й ти підеш… Але ж ти нікуди не збираєшся, правда?

— Звичайно ж, Крісті! — збрехав ти. — Хіба що невеличка справа в місті. На мене чекають о дванадцятій.

— Я знала, що ти залишиш мене.

— Вибач, але мені не можна запізнюватись. Більше вона ні про що не запитала, і ти, як міг спокійно й упевнено, попрямував до кабінету.

Годинник на камінній полиці показував чверть на дванадцяту. Ерні міг чекати ще сорок п’ять хвилин. Ти відкрив сейф, узяв чекову книжку, маленький револьвер, поклав усе те в кишеню й повернувся до вітальні. Крістіна так само непорушно сиділа за столом. Коли вона подивилася на тебе, в очах у неї стояли сльози. Та треба було поспішати. Ти підійшов і поцілував їй волосся. Вона схопила твою руку, немов намагаючись втримати, але одразу ж випустила.

Біля хвіртки ти, як завжди, озирнувся.

Твоя дружина стояла на ґанку. Здавалося, вона хотіла підняти руку й помахати тобі, але не в змозі була цього зробити… Й тепер, після стількох років, згадуючи її, бачиш Крістіну не в університетській бібліотеці, де ви зустрілися вперше, не на березі озера, де сталося незабаром те, що повинно було статись і чого ви обоє так хотіли, не у весільному екіпажі, щасливу й щемливо жадану, а на ґанку вашої нової оселі, коли вона вже знала, що втратила тебе назавжди…

…Коні бігли риссю, й карету розгойдувало й підкидало на вибоїнах. Ти вчепився в бильце й широко розставив ноги, впираючись ними в підлогу. Скоро ви підкотили до парку, і ти подумав, що вчора ввечері ця дорога була довшою.

І парк, і будинок сьогодні видалися нараз простими й звичайними, ти раптом помітив, що обидва вони вмирають. Половина лип всохла від старості, ставок затягнуло баговинням, а будинок стояв весь у тріщинах, із забитими вікнами першого поверху. Невже тут повинно було звершитися або й вершилося вже те, про що тобі вчора розповідали?

На мить ти завагався перед дверима, шукаючи очима шнурок від дзвінка, але, так і не знайшовши його, натис на бронзову ручку.

Опинившись у порожній, захаращеній вітальні, ти розгубився — ніхто не чекав на тебе, не зустрічав. Ти постояв кілька хвилин, розглядаючи потемнілі дубові сволоки низької стелі, стіни, обшиті дерев’яними панелями, кам’яну підлогу, давно не метену й не миту, поїдені міллю й мишами килими, й поволі попрямував до широких дерев’яних сходів, що вели нагору.

Спочатку ти хотів гукнути господарів, точніше, господаря, та щось втримало тебе. Напружившись і чомусь скрадаючись, ти почав підніматися стертими, бозна-коли фарбованими сходами. Опинившись на другому поверсі, ти зупинився, не знаючи, куди йти далі. Праворуч і ліворуч тягся вузький темний коридор, кінців якого в сутінках не було видно. Ти повагався трохи, усе ще сподіваючись, що тебе зустрінуть, але довкола була та ж просякнута пилом тиша. І тоді ти вирішив чомусь піти праворуч.

У напівтемряві всі двері були однаковими. Ти навшпиньках підходив до кожних, прислухався й обережно прочиняв. І зупинявся на порозі, не наважуючись увійти: тобі здавалося, ледве ти ступиш крок уперед, двері за спиною з гуркотом зачиняться й хтось, хто стежить за тобою весь цей час, голосно й радісно зарегоче в коридорі, нарешті впіймавши тебе.

Кілька разів коридор завертав, і біля кожного повороту тобі хотілося повернути назад, та якась сила вела й вела тебе далі, ти йшов, знову завмираючи перед кожними дверима. Ти вже збився з ліку й не знав, скільки було їх. Інколи тобі здавалося, що кружляєш на місці, що заблукав і вже ніколи не виберешся звідси, від такої думки тебе кидало в жар. Врешті твої нерви не витримали, й ти вирішив таки вертатися, але коридори, якими ти тепер проходив, були зовсім незнайомі тобі, як і кімнати, до яких ти зазирав. Ти вже не міг сказати, скільки часу блукаєш у цьому лабіринті. Кілька разів рвучко обернувшись, ти встигав помітити чиюсь тінь, що миттю зникала. І тоді ти вклякав і вкривався холодним липким потом. Ти не витримав, дістав револьвер і затис його в руці перед собою, не впевнений однак, чи вистрелиш, коли буде потреба. Ти вже не думав, навіщо прийшов сюди, й бажав тільки одного — швидше вирватися з цієї пастки. Шурхіт і голоси тепер вчувалися тобі за кожними дверима. Ти вже йшов не скрадливо, а майже біг. Тупіт твоїх кроків, відлунюючи від стін і стелі, гнався за тобою страшним тупотінням юрби, яка переслідувала тебе. В якусь мить ти відчув, що твоє волосся ворушиться, і, не тямлячи себе від жаху, закричав… Зненацька ближчі до тебе двостулкові двері розчинилися, й ти побачив перед собою Ерні. Він глузливо всміхався, та зараз це не мало для тебе зовсім ніякого значення. Ти кинувся до нього як до рятівника. Він відступив, пропустивши тебе до бібліотеки, і зусиллям причинив за собою важкі двері.