Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій. Страница 63

Трофиновський знову згадав про вірші і тут раптом почув поквапливі кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповільнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману ніхто не з’являвся, тільки оддалік ледь темнів розмитий силует.

Несподівано Трофиновський забув, чому він тут, а не поспішає додому. В його пам’яті раз по раз лунали рядки: “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть…” “Десь я читав ці вірші, — подумалось Трофиновському. — Мабуть, у журналі. А як там далі?.. “І він іде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту…”.Та що це зі мною? Це ж мої вірші! Я їх почав складати для міліцейської газети. Ну, що ж, цілком пристойні вірші. Ось тільки перший рядок не дуже… Чому — “мов луки”? Схил, правда… Тут краще: “Зі схилом напівзігнуті дороги…”

Він поглянув на годинника: “Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довіршувався!” І він звернув у провулок, не помічаючи того, хто його переслідує. Це була людина з напіввідкритою валізкою в руках, з якої висувався розтруб апарата…

XV

“О, люди, люди, як трудно вам зрозуміти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподівань і надій!” Вам би тільки мріяти, а я здійснюю і ризикую. Але замість подяки — нерозуміння і злість. Хіба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надією і шаною не зводив би з мене і мого апарата очей? Де захоплені вигуки: “Слава, слава, слава найвидатнішому з нас!”

Чую інше, зовсім інше… Порушую закон? Чому? Профілактичне лікування не заборонено. Оцей слідчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тільки зробив так, щоб він хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слідчий не вийшов би на мій слід. Отже, цей був ненормальним, як і всі щасливчики. Бач. як рано став “з особливо важливих”, та ще й піїт напіввизнаний! Ясна річ — необхідне профілактичне лікування, відтворення норми. Зрештою всі мають бути здорові, нормальні. Всі мають бути рівні — абсолютно рівні перед природою і суспільством. Тоді суспільство стане найбільш тривким, а всі члени його — більш ніж будь-коли задоволені життям, зокрема і він сам. Втямить це — подякує мені. Вождем має бути тільки той, хто уособлює Норму”.

XVI

— Павле Юхимовичу, пост номер один доповідає: за минулу добу ніяких подій.

— Звідки ви дзвоните?

— Тут, на розі, автомат.

“Ага, це ж на моє прохання міліція поставила пости біля квартири балерини і сестри канатохідця! Як я міг забути? І навіщо ці пости? Злочинець вже ніколи не поткнеться туди. Що це зі мною діється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лінія пошуку. Необхідно інше — обстежити коло знайомих канатохідця, балерини, художника, виявити спільних знайомих. Злочинця треба шукати серед них.

Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку — вже зібралися співробітники групи, з якою він зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям і маленькими, притиснутими до голови вухами; біля столу сиділи старшина Мовчан, з синіми, мов волошки, очима і оманливою зовнішністю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький — енергійний, чіпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський відчув: всі чекають, що він скаже.

— Пости номер один і номер два треба зняти, — мовив Трофиновський. — Вони більше не потрібні.

Він помітив, як знизав плечима молодший лейтенант, і спитав:

— У вас є заперечення?

— Рано знімати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кінця перевірили вашу версію.

А в ній щось було.

— З’явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпілих. Ось ви, до речі, перевірте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан відвідає цирк…

Всі здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:

— Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури…

Синицин відкинувся на спинку стільця:

— Що це ви сьогодні так офіційно до нас? Проштрафилися?

— Вибачте, товариші…

Тепер уже він не міг не помітити здивування присутніх. “Що це зі мною діється? — подумав Трофиновський. — От і мама вчора казала…”

— Завдання всім зрозуміле? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, наказав: — Виконуйте!

XVII

Папка зі справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Раніше Трофиновського насторожило б таке везіння. Але зараз він лише стиха радів, силкуючись не виказати своєї радості перед начальством. Адже на складеній ним схемі кінці деяких ліній майже зразу перетиналися.

По-перше, виявилось, що шляхи канатохідця Віктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради “феї квітів”, як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технікуму електроніки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надія. У той час Віктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, він зможе наблизитись до своєї обраниці. Спочатку він пробував стати поетом, потім — музикантом. Перебрав усі можливості і вже занепав духом, дійшовши висновку, що ніяким хистом не наділений.

Поміж численних Наталиних залицяльників самі собою виникали своєрідні турніри, де кожен претендент демонстрував свої знання і вміння: кидаючи скоса погляди на “фею”, “вражали” один одного ерудицією в різних галузях мистецтва, літератури і науки, змагалися в дотепності. Якось, коли вони всією галасливою компанією прямували в парк, молодий артист цирку вирішив приголомшити “фею”. Він пройшовся по перилах підвісного мосту, викликавши захват Наталі. Артист переможно глянув на пригнічених суперників: “Що, браточки, повісили носи? Це вам не цитати та хохми!”

Тоді до мосту попрямував Віктор Марчук. Всі так і охнули, а він спокійно і впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Ніхто з глядачів не знав, що ще в п’ятому класі вчитель фізкультури був дуже здивований вмінням Віктора Марчука бігати по колоді.

І ось Віктору вже здається, що в сірих, з золотистими блискітками Наталчиних очах промайнуло захоплення…

На жаль, серед “вдячних глядачів” знаходився й міліцейський патруль. Зірвиголови були затримані і побували у відділенні міліції. Загальна вдача-невдача зблизила Віктора Марчука з циркачем, і той порадив йому “вступити до нашої школи”. Він же познайомив його з викладачем акробатики, який пообіцяв Марчукові блискуче майбутнє.

Проте не перемоги на арені, не призи на міжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмішка Наталі Борисенко надихала Віктора. Та тут павутинка надії підвела. Розмови про високе служіння на ниві мистецтва і успіхи на канаті не допомогли достукатися до серця “феї”.

Серед залицяльників Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юній балерині всілякі ознаки уваги. Не раз він викрадав її з компанії на виставки та вернісажі, викликаючи у Віктора напади ревнощів. Вони були суперниками десь з півроку, поки не стали спільниками в бійці зі ще одним шукачем “руки й серця юної діви” — Романом Яцюком. Ця пригода зафіксована протоколом затримання за номером сто вісімдесят сім. У ньому було сказано, що “студенту Яцюку Р. В. нанесено легкі тілесні пошкодження Степурою С. М. та Марчуком В. А.”.

Поки трійця завзятих закоханих відбувала вісім діб за хуліганство, “на авансцені” з’явився нічим не видатний, не відзначений ні на конкурсах, ні в міліцейських протоколах випускник будівельного інституту, який і став чоловіком Наталки Борисенко.

Трофиновський подумав, що недаремно він об’єднав розрізнені справи в одну. Тепер дивувався і радів своїй інтуїції.

З’ясувалося, наприклад, що інженер Роман Яцюк працює начальником зміни на заводі “Медприлад”. У відділі кадрів і в парткомі його характеризували як талановитого інженера-винахідника, а от від розмов про людські якості Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членів партбюро висловив свою думку так: “Яцюк — людина надзвичайно образлива й мстива. Він вижив з роботи інженера Шпарова тільки за те, що той несхвально відгукнувся про його винахід. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись”.