Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій. Страница 65
XX
Телефонний дзвінок застав Трофиновського в кабінеті. В трубці почувся хриплуватий голос старшини Мовчана:
— Об’єкт, схожий з фотороботом, тільки-но зайшов до балерини Борисенко. У нього в руках чорна валізка, розміром приблизно шістдесят на сорок…
“Нарешті! У Мовчана “приблизно” означає поправку не більш як два-три сантиметри. Напевне, валізка — це апарат”, — подумав слідчий і сказав у трубку:
— Зараз буду. Якщо об’єкт виходитиме, затримайте.
…В квартирі балерини мовчки сиділи хазяйка, невідомий чоловік і старшина Мовчан. Побачивши слідчого, старшина підвівся. Трофимовський, випередивши старшину, зразу ж підійшов до невідомого.
— Слідчий Трофиновський. Дозвольте ваші документи.
— Не думав, що в гостях будуть потрібні документи. А то неодмінно захопив би їх, — глузливо посміхнувся невідомий.
— Вибачте, це ваша валізка?
— Так, моя.
Трофиновський помітив, що невідомий поквапився відповісти. Що ж. Так краще. Це вже чимало.
— Що в ній, коли не секрет?
— Ніякої таємниці нема. Це апарат для визначення деяких біологічних параметрів.
— А точніше?
Затриманий глянув на слідчого з іронічною посмішкою.
— Для замірів біострумів, визначення біоритмів, якщо ви на цьому розумієтеся.
Відповіді були поспішливими, але за ними вчувалася недомовленість.
— Тільки для замірів і визначення?
На похмурому обличчі з дрібними рисами промайнули розгубленість і збентеження. Виразніше позначились зморшки на лобі.
— Ну, і для виправлення їх, якщо паталогічно порушувалася норма.
— Де ви працюєте?..
Затриманий повільно підняв руку і сухою долонею провів по лобі, ніби розгладжуючи зморшки.
— В інституті біоніки.
— А хто вас уповноважив обстежувати і лікувати людей?
Світлі очі, як і до того, дивилися з викликом.
— Я їх лише обстежую. Ось шкала характеристик.
— Навіщо в апараті генератор?
У відповідь — рвучкий рух підборіддя вгору, швидкий злий погляд з-під брів. Мовчання…
— Досліди на людях?
— Тільки для повернення норми, для їхньої ж користі…
— Відносно користі поговоримо окремо. Тож ви запитували, чому у вас вимагають документи…
— Вже збагнув, — махнув рукою невідомий. — На підставі бюрократизму і нерозуміння. Хіба ж вам можна щось довести. Добро завжди карається…
XXІ
— Іван Степанович Кидько? Так, працює у нас. Випускник факультету біофізики. Як мовиться, зірок з неба не знімає, але не обділений здібностями. Наполегливий. Готує дисертацію.
— Тема?
— Порівняльна характеристика деяких біоритмів в мозку людини і тварин.
— В якому стані його дисертація?
— Тема затверджена. Іван Степанович збирає матеріал.
— У який спосіб?
— Обстежує тварин і людей, складає графіки…
— Вам відомо що-небудь про його апарат НК-1?
— Він користувався апаратурою інституту. Але, пробачте, ви сказали — його апарат? Може, я недочув?
— Ні, все правильно. Він називає його нормалізатором.
— Вперше чую.
В голосі професора Богданова зникли нотки зверхності. На гладенькому, начебто старанно обточеному обличчі з’явилася підвищена увага.
— Я прошу вас докладніше розповісти про Івана Степановича.
— Е-е, бачите, його особиста справа…
— Я вже ознайомився з нею у відділі кадрів.
Професор зняв окуляри в модній квадратній оправі і старанно протер скельця.
— Ну, що я можу додати?.. Апарат — це зовсім інша справа. Вірите, я навіть уявити собі не міг, щоб він…
— Вибачте, ми згодом поговоримо про апарат і про те, чого ви не знали. А поки що прошу відповісти на мої питання. От ви сказали, що він “наполегливий, не без здібностей”. Як це проявлялося в повсякденній роботі?
— Е-е, знаєте, у нього бували зриви, невдачі. Не склалися стосунки з колективом, з керівництвом, — Богданов метнув на слідчого допитливий погляд, — зі мною, зокрема… Тому боюся бути необ’єктивним…
— А ви не бійтеся.
— Ну що ж, у нього є певні здібності. Не такі великі, як йому хотілося б мати. І… багато хто із співробітників вважає його, м’яко кажучи, недостатньо обдарованим…
— Недостатньо для чого?
— Для наукової діяльності. Мабуть, йому було б краще працювати на виробництві.
Він більш здатний для виконання стереотипних операцій. Нема широти мислення, бракує уяви — всього того, що прийнято називати творчою жилкою. Від цього і зриви, зокрема, з дисертацією. Один раз він уже захищався і…
Професор нервово почесав лоб.
— І…
— …провалився. Опоненти відзначали примітивність методики, неглибоку розробку, навіть недостатність експериментальних даних. Іван Степанович критику не визнав, озлобився, звичайно. Але не відступив, а взявся вдруге готуватися до захисту, хоча критика майже не залишила йому надій на успіх. Тому й кажу: наполегливий він.
— Не знаєте, він відвідує колишню сім’ю?
— Рідко. Його колишня дружина працює у нас, в іншому відділі. Хочете поговорити з нею?
— Потім. А друзі в нього були?
— Близьких друзів, здається, нема. Кидько — відлюдкуватий. А втім, був один… не те, щоб близький… Скоріше, не друг, а захисник. Але й з ним Іван Степанович посварився.
— Чому?
— Йому здалося, що той недостатньо підтримував його на захисті. Взагалі він некомунікабельний, нетовариський, а головне — ображений на весь світ.
— Як ви гадаєте, для його образи є хоч підстава?
— Мабуть. Адже у нас його багато хто вважає просте нездарою. А це не так. Як я вже згадував, у нього є певні здібності. Наприклад, він розуміється на техніці, непоганий експериментатор, якщо працює під керівництвом когось іншого. Але його біда в тому, що він дуже переоцінює свої можливості. Докотився до того, що себе вирішив вважати за норму, а більш здібних — ненормальними, хворими. Якось по секрету поділився зі мною своїм “відкриттям”, що талант — це начебто хвороба. Збирав дані про пухлини головного мозку, які мовби сприяють появі геніїв. Гірш за все, що він підганяє розрізнені факти для наукового обгрунтування і узагальнення цих висновків. Доводить, що у такого-то, пухлина у лівій півкулі давила на підкірку, примушуючи її працювати інтенсивніше, стимулюючи уяву; у іншого — активізувала пам’ять…
— Фальсифікація?
— Не так просто. Бачите, збіжність завжди знайдеться, а деякі безвідповідальні вчені, особливо, якщо вони нетерплячі і недосвідчені, підхоплюють сенсації…
Вони розмовляли ще довго. На прощання професор подарував Трофиновському свою книгу про мозок як керуючу систему…
XXIІ
До допиту Трофиновський готувався довго і старанно, уважно проштудіював книги, взяті у професора Богданова, вивчив підготовлений спеціалістами опис апарата Кидька. Вчені дійшли спільного висновку, що в НК-1 генератор електромагнітного поля з’єднаний складними прямими і зворотними зв’язками з датчиками і мікрокомп’ютером керуючої системи, апарат є цінним винаходом і може являти собою інтерес в галузі біології та медицини. У Трофиновського виникла одна невідчепна думка-запитання, яка не полишала його в спокої. Вона непокоїла слідчого всі дні, а прояснити її міг тільки затриманий на квартирі у балерини. З цим питанням Трофиновський звертався і до криміналістів, і до психіатрів, і до біофізиків, проте вони не могли однозначно на нього відповісти.
— Виходить, недооцінили ми Кидька? — спитав Трофиновський у Богданова, коли вони зустрілися знову.
— Виходить, — згодився професор. — Але коли б він, захищаючи дисертацію, показав комісії апарат або лише його схему, до нього поставилися б інакше. Проте треба сказати, апарат цей не його особистий винахід. Іван Степанович тільки з’єднав вузли, розроблені в різних відділах нашого інституту. Щоправда, зробив це вміло.
— А може, талановито? — спитав слідчий, зазираючи в очі професору.
— Можна сказати й так, — погодився Богданов.