Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій. Страница 12

Війна агонізувала і вбивала людей далі, як і раніше, не вибираючи: хто солдат, а хто — дитина.

Юло до найдрібніших деталей вивчив усе, пов’язане з тими днями. Фашисти сконцентрували на Сирве 12 тисяч солдатів, 500 кулеметів, 300 гармат ї мінометів, 11 реактивних установок, 12 танків. Вони збиралися захищатись аж до зими. Вони вважали свій бастіон неприступним. Два з половиною кілометри між селами Унгру й Пагілла — лінія фронту на Сирве.

Юло знайшов у зведеннях тих днів таку цифру: тільки 19 жовтня 1944 року на фашистські позиції щохвилини летіло 1600 снарядів і мін. І ці артпідготовки тривали по сорок хвилин.

Потім наші знову й знову кидалися в атаку. “Вони йшли по спаленій землі, де валялися тільки шмаття одягу, дивно покручена зброя і жалюгідні шматки колючого дроту біля випадково вцілілих стовпів. Спалена земля ще відстрілювалася, ще гинули наші. І серед полонених у багатьох були ознаки божевілля”.

Конвойовані сирвесді вже брели дорогами Німеччини. А тут неймовірно високо знову зростала ціна за перемогу.

За неї треба було ще заплатити тисячами й тисячами життів.

Фашисти знали, що пощади їм не буде. Вже коли лінію оборони прорвали і вони, відстрілюючись, одходили далі й далі, швидко перемірюючи гірку кам’янисту землю півострова, опинилися аж на березі моря. Потім одстрілювалися вже звідти, стоячи по груди в воді. Всіх їх там і перебили. Потім, кажуть самовидці, в берег довго вдаряли криваві хвилі. А на хвилях гойдалися трупи.

І, мабуть, така неприродна, незвична, аж моторошна тиша стояла в небі, в морі, і на землі.

І зараз на Техумарді тиша. Звична тиша. Спокійна тиша теплої осені.

Ми з Юло старші за кожного похованого тут. Вони загинули в дев’ятнадцять, двадцять, тридцять, тридцять п’ять… Ми живемо, а їх немає. І ніколи не буде.

З моря, звідти, де висаджувався десант, де закипала вода 1 здригалося небо, налітає вологий вітер і остуджує думки.

Ще довго стоїмо мовчки. Недоречно говорити, і слів ніяких немає.

Цього дня ми будемо ще на кількох воєнних кладовищах.

Щораз виходитимемо з них, оточених невисокими кам’яними загорожами — десь по пояс людині, — і Юло щораз бережно замикатиме металеві дверцята, — через які всі заходять на кладовища.

Замикатиме на цих клаптиках землі, вкритих солдатськими могилами, тишу вічного трауру.

Їдемо від Техумарді. Траса рівна, як лід, розсікає рідкі переліски. Ялівець, берізки, вільшина, горобина. З траси обабіч витікають старі, зарослі мохом і травою дороги. Біля кожної з них на білому кам’яному стовпі — покажчик. Яскраві білі літери на синьому фоні. Фарби ніде не вицвілі й не облуплені. Це — назви сіл: Карусте, Соодевахе…

Їх дев’ять, цих сіл.

Вони існують тільки в своїх назвах.

Цих сіл на Сирве від осені 1944-го немає.

Могили їхніх жителів розкидані по Німеччині.

Оглядаюся на пам’ятник. Меч помсти стримить вістрям у небо і грізно блищить на сонці.

Його добре видно з будь-якої точки Сааремаа і Сирве, з усіх околишніх островів, з моря і з неба.

Його тепер добре буде видно і мені з моєї пам’яті.

В мою свідомість увійшло слово “Техумарді” — гостре, як ніж, як біль, пронизливе, мов тривожний скрик чайки.

Я дивлюся в лице свого друга. Аскетичне лице людини, що виглядає значно старшою за свої сорок п’ять. Од страждань і думок не молодшають. Стражданнями і думками людина переганяє свій біологічний час.

Мовчазним поглядом обводить він сирвеські ландшафти.

Як багато на світі залежить од випадковості. Чи потрапив би я сюди, якби не прочитав його роман? Адже все почалося саме з нього.

Вже вдома я знову перечитаю “Ялівець вистоїть і в посуху” й зустріну там такі слова, на які чомусь не звернув уваги спочатку: “Чи повинен я під впливом злої долі сирвесців і тепер, через три десятиліття, пам’ятати тільки про страждання і смерть? Я запитав себе: чи потрібно це мертвим? Ні, непотрібно. Мертві вже нічого не усвідомлюють і не відчувають, ні в чому вони не мають потреби. Вони мертві. Тільки в мені, живому, переплелися, змішалися під впливом минулого страх, співчуття, повага, скорбота й гордість, і мертві беруть участь у народженні цього почуття. Тільки так ми пов’язані з тими, хто пішов од нас. Може, звідси, починається почуття нації — непояснене, непередбачене, але й незнищенне”.

Сааремаа — для нього щось набагато більше, ніж просто “мала батьківщина”.

Сааремаа — це пам’ять його крові.

Юло мовчить і мовчить з посутенілим обличчям.

Машина швидко несеться вперед, мов літак по злітному полю. Ліворуч унизу починається море й пливе в далекий обрій. Якусь веселу мелодію насвистує наш водій — молодий хлопець зі спокійними, розумними очима.

Він народився через десять років після перемоги. Він — це вже інше покоління. Покоління, дистанційоване від війни. Він готовно зрозуміє Юло розумом, але з серцем — складніше.

І він у тому жодною мірою не винен.

А машина мчить і мчить, мовби ми прагнемо наздогнати той час.

Юло веде мене на цивільні кладовища. Показує могили тих, хто повернувся спекотного літа 1945-го з Німеччини і помер тут, на своїй землі.

Чомусь довго не можу відійти від однієї могили. На ній написано ім’я, яке я звідкись знаю: Лійна Хююдме.

— Це її щоденник наводжу я у книжці, — тихо каже Юло.

Коли він через три десятиліття ходив по Сирве, шукав тих небагатьох, хто ще лишався живим і розпитував їх про ті дні, хтось йому сказав, що ця дівчина з села Месса вела в Німеччині щоденник.

Він ніколи не бачив Лійни Хююдме. Йому показали тільки її могилу. Але старенька мати (тепер вона похована поряд з донькою) після довгих вагань оддала Юло зошит, списаний хімічним олівцем. На першій сторінці його було записано німецький переклад кількох слів, якими сказано майже все про дні табірного життя: “нічого не вдієш”, “тяжко”, “мертвий”, “мало”, “погано”… Справді, в тому житті людина могла обійтися тільки цими словами. Всі інші — то вже конкретизація вираженого в них. Можливо, забуто ще одне слово: “хвороба”. Бо разом з голодом, страхом і наругою там їх переслідували хвороби, їхніх маленьких дітей косили скарлатина і дифтерит. Могилки маленьких сирвесців у Європі, певно, давно вже зрівнялися з землею. А тут, далеко від дітей, поховано їхніх батьків.

Війна розкидається життями, як вітер порошинами. Війна має свій спрощений варіант укорочених людських доль.

Між могилами й на могилах — пожухлий верес, висохлий деревій — рідкі невибагливі трави на бідному піщаному грунті, посеред незмінного тут плитняку. І подекуди з-за надгробків виглядає сумний низькорослий плющ.

Могили акуратні й доглянуті. Відчувається, що до кожної хтось приходить і наводить тут лад дбайливими руками.

Десь я чув таку фразу: про культуру народу може сказати його ставлення до могил на рідній землі.

А як же з тими могилами, що лишилися в чужих землях? Народ навіть не може доглянути їх.

Ці могили навічно пов’язали сирвесців з усією великою Європою. Від такого скорочуються відстані на землі, світ стає тіснішим. Він стає мов комунальна квартира, в якій мешканці знають один про одного все і в якій ніяке горе і ніяку радість не можна приховати від стороннього ока.

Горе сирвесців — у Європи на очах.

Якби тільки вона не витрачала стільки сил, щоб його забути.

Звичайно, дуже важко пам’ятати так багато: Хатинь і Саласпілс, Кортеліси і Піски, Бухенвальд і Майданек…

Але пам’ятати треба. В ім’я мертвих і живих. В ім’я того, що було й що буде.

До цього нас закликають могили. То тільки здається, що вони мовчать. Ні, вони озиваються до живих, до тих, хто є і хто буде: пам’ятайте про життя!

Йдемо по звечорілому Кінгісеппу. Вже опускається на ніч у море сонце і напливає волога темінь. Старі бруковані вулички, старі будинки, криті червоною черепицею (її завозять на острів з материка). І здається, що саме ці вулички, будинки, дахи акумулюють дивовижну тишу. Ту тишу, яка буває тільки у вечірніх полях.

Неквапливі в рухах і стримані в жестах та словах остров’яни не люблять галасу і необов’язкових слів. Тих слів, які ми часто кажемо просто так, для годиться. Слово вони вимовляють лише тоді, коли в ньому справді виникає необхідність, коли без нього ніяк не обійтися. Для них слово — це майже свято. Вони виховані морем. А море визнає не слова — вчинки.