Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій. Страница 56

Я швидко зняв пояс і кинув його в порожню бочку, що стояла поряд, показавши на неї очима. Шпигуни були ще далеко, ніхто нічого не помітив, а я схрестив руки на грудях і звернув погляд до океану, якого мені вже ніколи не бачити. Ніколи. Сідало сонце, і його проміння віддзеркалювалось у хвилях, лягаючи стежкою від берега до обрію. Шлях без кінця, шлях в нікуди… Так я й стояв, поки шпигуни не заступили від мене гірко-зчудовані очі Педро, метушню гавані, вітрила кораблів і золоту стежку за обрій.

З порту мене приставили в монастир святого Домініка. Руки зв’язали за спиною (урок у корчмі дечого навчив). Здоровенний чернець з могутніми раменами, молочно-рум’яним симпатичним обличчям, блискучими чорними очима й сніжно-білими зубами весело привітав мене:

— Ах, професоре… Ми так чекали… Ласкаво просимо!

І, відвернувши рукав ряси з волохатого ручиська, що скидалося на стегно тура, широко розмахнувся і вдарив мене в обличчя. Кров з розбитого носа ринула мені на груди. Я всміхнувся йому в очі:

— Даремно ви це зробили, ваша превелебність. Ви помрете за це, ваша превелебність.

Рожевий колір зник з його обличчя, воно стало ліловим, немов налилося буряковим соком. Я навіть злякався, що він дасть дуба без моєї допомоги. Таке буває з повнокровними кремезняками. Мене б це дуже засмутило. Але він розрядився громовим гарчанням:

— Ти… Я… Та я з тебе душу виб’ю!

Важкий дубець, та в таких руках… Душу він з мене не вибив, душа моя виявилася добре припасована до тіла, але втіхи порозмовляти зі мною тут-таки, на місці, він своїх колег позбавив. Прийшов до тями я аж під ранок, у підвалі. Коли мене звідти вивели, я заточувався, налітаючи на стіни й обвисаючи на руках наглядачів. На перше ж запитання захарчав, удаючи що розмовляти не можу — опухле обличчя підтверджувало це, але, показавши на пера та папір, дав зрозуміти, що можу писати. Руки розв’язали…

Стоячи непорушно, можна розім’яти м’язи, розігнати кров, непомітно для стороннього ока напружуючи й розслабляючи тіло. Потім різко хитнувся вперед, сперся рукою на стільницю і, як з катапульти, кинув себе через стіл, ногами збивши вартового, а краєм напруженої долоні діставши горлянку ченця-велета. Розбиті хрящі гортані — тут уже ніякі лікарі не допоможуть. Чернець звивався на підлозі — життя нелегко відходило з його могутнього тіла. Всі немовби заціпеніли на мить. Я посміхнувся:

— Не бійтеся, поки що нікого не зачеплю. Звикатиму…

І ось уже два роки я тут, у камері одного із замків, що належить святому трибуналу. Мати наша, свята церква, виявилась дуже терплячою. Час від часу ввічливі, спокійні розмови.

Якщо прославлений військовий, що очолював так багато походів та експедицій, славний нащадок славних предків дон… і таке інше визнає свої переконання помилковими, — але обов’язково привселюдно, — йому згадають усі його заслуги, повернуть конфісковане майно і забезпечене, приємне життя в будь-якій країні Європи. Якщо ж дон не одумається… Свята церква, незважаючи на лагідність свою, має інші засоби, щоб наставити нерозумних дітей своїх… Краще трохи страждань тут і довічний порятунок там, на небесах. Чи не хоче шляхетний дон пересвідчитись?

Відблиски малинового вогню на стелі підвалу, розпечена жаровня, якесь залізне причандалля, розвішане по стінах, могутні хлопці в шкіряних фартухах на лискучих від поту тілах, у червоних каптурах з прорізами для очей.

Інквізитори роздирали на макунаедрі нестямних жінок, прикладали їм до тіла розпечені залізяки, і вони зізнавалися — так, вони відьми, літали на шабаш, танцювали з Сатаною, занапащали людей… Зізнавалися навіть найупертіші — хай один раз вогнище, ніж конання без кінця! Потім узялися за мене. Бовдури! Я сотні разів помирав від спраги в безводних пустелях і тонув в океані; мене кусали отруйні гади й комахи, коли важким мачете я прорубував шлях крізь джунглі до таємничої країни Ельдорадо; розмальовані жерці майя своїми обсидановими ножами лишили чимало позначок на моїй шкірі; що нового могли показати мені слуги церкви? Загартоване багатьма роками війн та мандрів, моє тіло виявилося на диво міцним і витривалим. І забрало багато сил у божих трударів. Однак усякий терпець може урватись, навіть той, що обумовлений палким бажанням догодити богу. Від мене відступилися, втративши надію переконати.

— Сатана! — кричав кат, кидаючи інструменти. — Вельзевул допомагає йому! Пекельна кузня кувала це прокляте тіло, пекельне полум’я гартувало цю пропащу душу! Звичайна людина вже б давно вгамувалася або… хоча б померла! Це неможливо! Такого не може бути!

Боротьба можлива завжди, навіть тоді, коли, здається, виходу немає. І в цій боротьбі я переміг. Я знову переміг! Зранене тіло не дуже заважало мені мислити (дух володарює над тілом, кажуть вірні діти церкви; що ж, нехай вчаться). Доглядач кілька разів передавав мені вино, м’ясо й фрукти від “старого безногого моряка”. І тут золото мало силу. Не могло воно лише одного — вивести мене звідси, щоб розповів людям — ні, не про Істину, я навчився зважати на свої сили, — про шлях до неї.

А вчора у мене був гість. Товстий, рум’яний, доброзичливий єзуїт, увічливий, напахчений, благодушний, зовсім несхожий на бовдурів-інквізиторів. На ньому була шовкова фіалкова сутана, і пахло від нього фіалкою. Гарненький такий товстунчик, лагідний, лише в очах у нього проблискували холодні вогники.

— Шукаєте Істину? — люб’язно поцікавився він. — А навіщо?

Ну от, здається, і наукова дискусія, про яку я мріяв. Щоправда, умови трохи нерівні, але нехай. Буде фора цьому підсвинку.

— Істина потрібна людям.

— Людям? — черевце його заколихалося, підскакуючи на колінах, зарум’янилися товстенькі щічки, очиці заплющилися. — Цій наволочі? Це вони вам самі сказали? Всі в один голос чи по черзі? Та ні, навряд. Ви, мабуть, самі визначили, до чого прагне людство.

— Це все пусте. Істина потрібна людям.

— Ви знову своєї. Це вам треба, щоб їм потрібна була Істина. Вам так заманулось. А їм потрібне зовсім інше. До мене, як до служителя церкви, зверталися тисячі людей. Тисячі! Просили хліба, грошей, роботи… Притулку, захисту, безпеки… Спокути… Забуття… Істини не просив ніхто. Розумієте — жоден!

— А вони знають, у кого що просити. Істина — не ваша парафія.

— Згоден, нехай ваша. І не собі, хай бог милує, не собі. Все — людям. Людям, бач, потрібна Істина! їм потрібно подивитись післязавтра автодафе, де ви серед десятка відьом, одного чародія та кількох поганеньких єретиків будете головною стравою. Почуєте, як вони горлатимуть: “Вогню! Ще вогню!” Встигнете почути!

Істина потрібна вам. Але не буде вас — не буде Істини. Тієї, якої ви могли б досягти. Істина потрібна мені. Мені, ордену Ісуса, церкві. І ви потрібні. Чому ви усміхаєтесь? Ваш розум, вдача, навіть вперте прагнення досягти того, чого неможливо досягти… Легко знайти бажаючих визнавати догмати церкви, яка перемогла, і сподіватися за це на свою частку благ! Таких багато, таких більшість серед укоханих вами людей, і це добре! Ними легко керувати, на них слід спиратись, хоча й ненадійна це основа… Але потрібні й інші, такі, як ви. Вони потрібні церкві, це про них кажуть, що розкаяному грішникові небеса радіють більше, ніж тисячі праведників. І не судіть про церкву по тих живодерах з підвалу. Що вдієш… Церква не мстива, вона лише карає провини, проливаючи сльози співчуття. І людям бажає добра більше, ніж ви.

Чим хочете здивувати? Бога нема? Звичайно, нема! Є церква. Але спробуйте залишити людей без бога! Натовп, що зірвався з ланцюга… Та вони вас же й розіпнуть, а бога собі все одно вигадають. Або їм вигадають… Що ще? Земля — куля? Крутиться? А якщо ви скажете, що це не так, вона перестане крутитись? Хтось від цього втратить шматок хліба? Захворіє? Помре? Не народиться?

Церква любить людей, і вона мудра. Людям не потрібні зараз ці знання. Потім, колись… І саме церква, що зберегла й примножила знання і культуру, донесе їх людям. — Він розчулено усміхнувся, розвів коротенькі, пухкі ручки. — Ави — шукайте собі свою Істину, займайтеся наукою, збирайте знання — і хай допоможе вам бог… І церква.