Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь. Страница 16
Бойова тривога!
На екранах телевізорів замерехтіли зображення ракет, на індикаторних панелях пультів заблимали різнобарвні контрольні лампи і сигнальні транспаранти. В пунктах управління зарокотів підсилений мікрофоном голос Хіггінса, що віддавав перші бойові команди:
— Оголошується готовність номер один! Подати живлення на борт ракет!
— Перевірити готовність двигунів!
— Перевірити боєголовки!
Едвард автоматично набрав на пульті потрібну схему.
— Відкрити плити над шахтами!
Несподівано пролунав короткий сигнал сирени. На його пульті й на пульті Ньюмена яскраво заблимали червоні транспаранти — сигнал несправності.
— Що сталося? — гримнув голос Хіггінса: кожна несправність, що виникала на будь-якій шахті Лоурі при передстартових перевірках, одразу ж відбивалася на центральному пульті в штабі бази.
— Несправність в енергосистемі шахти, пане генерал! — доповів Ньюмен.
Обличчя генерала на чорно-білому екрані телевізора зв’язку потемнішало.
— Послати в шахту аварійну групу! — загорлав він. — Несправність усунути негайно!
В блокгауз пункту управління за сигналом були негайно викликані всі офіцери шахти “3”. У шахту Ньюмен послав Макклорі і Картленда.
Невдовзі вони з’явилися на екрані телевізора. Макклорі став перевіряти кабелі, а Картленд відкрив електричний щит. Судячи з того, як він раз у раз енергійно трусив головою, було зрозуміло, що він докладає зусиль, аби протверезіти. Раптом на екрані телевізора щось яскраво спалахнуло. В усі боки від електрощита посипались іскри. Трусячи обпеченою рукою, Картленд відскочив убік… і несподівано закляк на місці. Очі його неприродно розширилися. Здавалось, вони ось-ось вилізуть з орбіт.
В пункті управління тієї ж миті погасло світло, одночасно спалахнули плафони аварійного освітлення і голосно зацокотів секундомір пуску ракети. Всі “троги” здригнулися, немов по них пропустили електричний струм.
— У шахті ввімкнулася автономна система запуску ракети! — доповів у мікрофон Ньюмен. — Набираю схему аварійного блокування запуску.
Він увімкнув кілька тумблерів. Знов спалахнув червоний транспарант. Одночасно пролунав аварійний гудок сирени.
— Команда в шахту не проходить, — доповів Ньюмен. — Розпочався пусковий відлік часу. За дві хвилини ракета злетить.
Розмірене цокання у зловісній тиші сповнювало жахом. Секунда, ще секунда… Час спливав нестерпно повільно. Хвилювання зростало. Паралізовані моторошним очікуванням катастрофи, офіцери з’юрмилися перед телевізором. Затамувавши подих, люди мовчки чекали фатального кінця.
— Вона не злетить-шахта закрита плитою.
— Якщо ракета вріжеться в плиту, то всім нам капець.
Брайлі промовив ці слова ледь чутно, але їх вловили всі. І, немов збагнувши їх страшний смисл, Брайлі схопив мікрофон і заволав на весь голос:
— Картленд! Чого ж ти ждеш?! Відкрий плиту! Нехай вона летить!
Картленд панічно метнувся до одного з вентилів на трубопроводі й гарячково став відкривати його. Почулося сичання стисненого повітря…
Плита над шахтою зсунулась, і Едвард побачив блакитний круг з рожевими хмарами — Землю.
У центрі круга на самому вістрі ракети він побачив невеличке кружальце, заштриховане червоною тушшю.
Перед очима в нього з’явилася площа міста з яскравими квітами, усміхненими обличчями людей…
Секунда, і на місці площі — руїни, обвуглені дерева, глибокі тріщини в асфальті. Людей немає. Від них лишилися тільки чорні тіні на асфальті й стінах напівзруйнованих будинків.
Ще секунда… На місці круга інше місто, третє, четверте… Знайомі силуети Ейфелевої вежі, Вестмінстера, Капітолія, Акрополя, єгипетських пірамід…
Руїни. Руїни…
Місто.
Руїни…
…Клубочиться гриб атомного вибуху — яскраві, контрастні чорно-білі тіні. Люди падають від вибухової хвилі, затуляючись руками від сліпучого світла.
…Усміхнені люди. Дружні потиски рук.
…Люди в касках, у страшних протирадіаційних костюмах-масках на фоні руїн і пожеж.
…Обличчя Анни. Музика.
…Темрява. Тиша.
…Чорне небо. Тиша.
Едвард рішуче відіпхнув Картленда і закрив вентиль. Сичання повітря, плита над шахтою повільно наповзає на блакитний круг. Картленд спробував перешкодити Едварду, але той ударом кулака збив його на долівку.
Напружену тишу пункту управління несподівано порушив гидкий металевий скрегіт. Хтось відчинив двері, які вищали на шарнірах, мов сирена. Всі здригнулися.
До пункту управління вбіг захеканий Картленд. Чорне від кіптяви обличчя, розкуйовджене волосся, в очах — смертельний жах.
— Мені шкода вас, леді і джентльмени! — прохрипів він, притулившись до двірного отвору. — Зараз ви всі розлетитесь на молекули! Зараз вона… — Картленд показав чорною обпеченою рукою вгору і раптом, схлипнувши, вибухнув безумним реготом, який луною покотився по тонелю.
Секундомір пуску ракети незворушно продовжував передстартовий відлік часу.
Едвард дивився вгору. Кругла плита повільно наповзала на блакитний круг і поступово закривала його: видовище, схоже на затемнення сонця.
Через кілька днів на сторінках світової преси з’явилася замітка такого змісту: “За повідомленнями американських інформаційних агентств, у південно-східній частині США стався потужний підземний поштовх. На думку спеціалістів, поштовх є наслідком вулканічної і тектонічної діяльності, характерної для цього району земної кулі”.
ПОДОРОЖІ
Тамара Малькова
БІЛЯ СЕРЦЯ ГІРСЬКОГО МАСИВУ
Нарис
На перевалі
Автобус Гантіаді — Ачмарда хоч і рейсовий, але зупиняється не тільки на запланованих зупинках. Тут уже діють гірські закони, адже курортне узбережжя лишилося далеко внизу, і не взяти людину, що голосує посеред дороги, — неможливо.
В салон піднімається засмаглий літній чоловік, і ми стрічаємо його радісними привітаннями.
— А я взнав, що ви вже приїхали, і вирішив підніматися на перевал з вами…
Це наш давній знайомий, пастух з місцевого колгоспу імені Конституції СРСР. Його незвичне для нас вірменське ім’я Вагарш ми спростили до зрозумілішого — дядя Володя.
— З початком експедиції, — Володя тисне кожному руки.
Так, ми давні знайомі. Адже київські спелеологи вже п’ять років щоліта піднімаються цим шляхом до перевалів і долин Гагринського кряжа, до суворого гірського масиву Арабіка — одного з найбільших і найменш досліджених карстових масивів країни. Експедиції, організовані Інститутом геологічних наук АН УРСР, Українським географічним товариством, Київським міським клубом туристів та Київською комсомольською газетою “Молода гвардія”, звуться комплексними науково-спортивними. У них беруть участь і науковці-спелеологи, і спортсмени-спелеотуристи. Останніх, звичайно, набагато більше.
Віднедавна дослідження на Арабіці приваблюють не лише киян. Поруч з нами працюють члени спелеоклубів Москви, Ленінграда, Красноярська, Свердловська, Ростова, кримчани, а також співробітники Інституту географії АН Грузинської РСР на чолі з його директором, відомим радянським спелеологом Томазом Захарійовичем Кікнадзе.
Ми піднімаємось на Арабіку першими. Потім нас тут буде багато, з усієї країни. А зараз на перевалах і в долинах, ще прикрашених білими язиками сніжників, тихо.
З машиною не дуже нам пощастило. Водій, хоч і погодився вчора охоче довезти наш чималий експедиційний’ вантаж, сьогодні вже шкодує про свою легковажність. Це добре видно по його напружених руках і білому, наче гірський туман, обличчю. Виявляється, в горах він ще ніколи не їздив і досі не уявляв, що це таке. Тільки-но дорога поповзла між голих скель, загальмував:
— Все. Далі не поїду.
До перевалу ще далеко, але що поробиш. Ми сумно дивимося вслід машині, що обережно спускається вниз…
Найближчий балаган виявився зачиненим. Ні, тут не вішають на двері міцних замків, — чужих немає, всі знають одне одного. Та й як замкнути двері людської оселі в горах? А раптом комусь доведеться рятуватись од холоду чи вовків?