Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь. Страница 18

— Нічого не виходить.

Усі сушать собі голови — що робити? І тільки коли Рогожников з поверхні підказав, що треба паралельно, з полегкістю зітхнули. Справді, як це ми не додумались? Напевне, це витівки підземелля…

Ще одна витівка печери мало не закінчилася сумно. Славко Лунгу пішов по воду. Несподівано величезний камінь у нього під ногами зривається з місця і разом з хлопцем летить униз. Добре, що недалеко. Сашко Бахмут поспішає на допомогу товаришеві. На щастя, нічого страшного, тільки побите коліно. Але й невелика рана в підземних умовах, знаємо, не загоїться. Робимо перев’язку — Славикові треба виходити на поверхню. Це й здоровому небезпечно зробити, проте Славко мужньо долає несподіване випробування.

Акваланги під землею

А долини Арабіки тим часом наповнюються народом. Особливо багатолюдно в долині Жовеквара, під самою горою Арабіка — найвищою точкою масиву. Тут москвичі та ленінградці досліджують систему Ілюхіна.

Три. роки тому на Кавказі трагічно загинув керівник московських спелеологів Володимир Ілюхін. Печеру Перовську, яку до того вже кілька років досліджували члени спелеоклубу Перовського району Москви, було названо іменем Ілюхіна. Група, яка вивчала печеру, наткнулася на, здавалося б, непереборну перешкоду. Спускаючись, зупинилися перед суцільною водою. Історія спелеології знає сміливців, котрі наважувались мандрувати в підземеллях і під водою. Рік ретельної підготовки, і москвичі Володимир Кисельов та Михайло Дякін разом із ростовськими спелеологами Віктором Яшкіним і Миколою Боровим спустилися в печеру з аквалангами.

Спроба пройти сифон на подібній глибині не перша у вітчизняній спелеології. Але печера Київська (плато Кирктау, Середня Азія) так і не пустила дослідників крізь воду.

І ось — нова спроба.

…У москвичів табір чималий. Кілька глибинних груп, школа спелеотуристської підготовки. Плюс ленінградські спелеологи, котрі досліджують паралельні колодязі системи Ілюхіна. І групи, які беруть участь в експериментах медиків.

Дощі й урагани вже поступилися місцем нещадним сонячним променям. Від них немає порятунку серед скель. Хіба що в печері. Звідти прийшла звістка:

— “Земля”, я — “Надра”. Починаємо пірнати. Чекайте повідомлень…

Легко сказати — чекайте. Здається, все з рук випадає. Не рятують ні гітара, ні жарти. Від самого ранку весь багатолюдний табір у максимальному напруженні. Що там, під землею? Вголос це питання не вимовляють.

Павло Горбенко під землю не спускатиметься. Його присутність необхідна нагорі. У печеру піде інший медик — лікар центрального науково-дослідного інституту туберкульозу Вадим Мінстер. А Павло проводитиме ті самі спостереження нагорі. Навантаження в обох групах однакове. Отже, порівняння життєдіяльності організму дасть нові відомості про вплив підземних умов на людину.

Павло Горбенко, керівник відділення профілактики Всесоюзного науково-дослідного інституту пульмонології, кандидат медичних наук, лауреат премії Ленінського комсомолу України зі спелеомедицини, — вже не перший рік на Арабіці. За результатами минулих експериментів можна вже робити і деякі висновки:

— Ми спостерігаємо, як організм людини пристосовується до екстремальних умов. Реакція на різке — порівняно з поверхнею — зниження температури, на стопроцентну вологість, — усе це дуже цікаво. Звичайно, не експеримент заради експерименту. Результати минулих досліджень я вже використовую на практиці, у себе в інституті. Адже що таке проблеми адаптації організму до холоду? Це наші з вами весняно-осінні гострі респіраторні захворювання. Як їм запобігти? Відповідь на це запитання ми й шукаємо тут. Уже з’ясували, що спортсмени, яких ми готуємо заздалегідь (спеціальна підготовка фізична та медикаментозна, коригування харчування), краще почувають себе під землею, швидше адаптуються до незвичних умов. І потім своїм пацієнтам у Ленінграді я рекомендую подібні засоби для профілактики захворювань.

Звичайно, всі ці експерименти потрібні для того, щоб полегшити роботу спелеологів під землею, адже дослідження земних надр триватимуть, кращі спортсмени країни йтимуть усе глибше й глибше.

Але ці роздуми будуть пізніше…

Ожив нарешті телефон, і в трубці почувся втомлений голос Віктора Яшкіна:

— “Земля”, я — “Надра”. Сифон пройдено….

Всі учасники експедиції зібралися довкола намету зв’язку.

— …Пірнув на глибину десять метрів. Проплив сорок метрів по горизонталі. Вийшов у галерею. На сьогодні все. Самопочуття нормальне…

У наступні дні штурмова четвірка, досліджуючи нову галерею, вийшла на ще один сифон, його пройти поки що не вдалося.

Переможений сифон на такій глибині — нова сторінка в історії радянської спелеології. Але щодо дальшого дослідження системи Ілюхіна, то, здається, на глибині 970 метрів доведеться поставити крапку. Далі печера розвивається у воді, і для людини її проходження стає неможливим. Втім, дослідження на цьому не припиняються.

Угрюм-завал переможений

Три роки боротьби із завалом у печері Куйбишевській навчили хлопців багато чого. Чекати й терпіти. Не склавши руки, звичайно. Терпляче розкидати каміння і чекати тієї щасливої миті, коли слідом за водяними струмками підуть униз і вони. Вірити, що така мить настане.

Завали вже не раз зупиняли дослідників різних печер. Сніжна, Київська… На проходження першої (найглибшої в СРСР) москвичі витратили шість років. Київську штурмували в чотири заходи. У 1982 році перед величезним завалом зупинилися дослідники Куйбишевської.

Скільки років чи, може, століть цій залі? Вода, невтомний творець печер, працює і працює. Колись, очевидно, була просто велика зала. Та згодом річка підточила її основу, і величезні брили обвалились. Ще й досі не припинився цей могутній камінний потік. Вода, звісно, знайшла собі шлях. А людині, що йде за течією, досліджуючи печеру, ці шляхи поки що недоступні. І хлопці знову й знову надівають важкі од вологи комбінезони, гідрокостюми, йдуть за водою. Вибирають камінь за каменем, просуваються вперед, тобто вниз, сантиметр за сантиметром.

— Угрюм-завал, — хтось сумно пожартував, і назва так і лишилася за цим камінним хаосом.

— “Земля”, я — “Надра”. У підземному таборі все нормально, — на зв’язок виходить Сергій Жарков. — У завалі — як завжди. Падає каміння — ловимо ніжно на руки. Повзти головою вниз краще, ніж ногами. У другому випадку надто заливає водою. Акваріум…

Літо, 1982-й: боротьба із Угрюм-завалом. І віра — наступного року пройдемо. Літо, 1983-й: знову завал, і знову безрезультатні виснажливі дні й тижні в акваріумі. А втім, безрезультатні — це неправильно. У цьому завалі на 720-му метрі Куйбишевської гартувалися характери, випробувались на міцність хлопці.

Літо, 1984-й: не може бути, щоб завал не підкорився. Дарма що води багато, як ніколи. За вісім діб — дванадцять виходів у завал. Скільки разів здавалося: наступна зміна пройде в той колодязь…

Три роки боротьби з Угрюм-завалом, тупцювання на одному місці примусили багатьох спеціалістів-спелеологів засумніватися в успіху. Справді, можливо, закрилася Куйбишевська, і ходу далі немає?

Але ж було: фарба, пущена у воду на 500-му метрі, вийшла на поверхню у джерелі Репроа, поблизу Гагри. Це відкриття перекреслювало всі попередні невдачі: підземна гідросистема печера Куйбишевська — джерело Репроа — значиться відтоді в усіх каталогах світу найглибшою на планеті. 2180 метрів.

У 16-му номері журналу “Спелунка” за 1984 рік (це найавторитетніше в світі спелеологічне видання, засноване французькою спелеологічною федерацією) з’явилася досить оригінальна оцінка діяльності радянських дослідників земних надр. Поль Курбон, видавець і упорядник атласу найбільших печер світу, писав: “Бережіться росіян! Важке спорядження — не перешкода для рекордів… Тремти, Жан-Бернард!” (І фотографія київського спелеолога Сергія Жаркова, котрий спускається до Куйбишевської, — на обкладинці).

Недаремно хвилюється Поль Курбон за долю світового рекорду. Звичайно, Жан-Бернард, найбільша прірва планети, поки що значно глибша од Куйбишевської — 1538 метрів пройдено французькими спелеологами. Але Куйбишевська, могутніми темпами розвиваючись у надрах Арабіки, тягнеться аж до рівня моря. Тобто київські спелеологи мають ще чималий резерв глибин попереду, отже, йтимуть, як вони самі жартують, “до солоної води і криків чайок”.