Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій. Страница 14
Варгун опустився поруч з ним.
— Чому ти раніше не прийшов до нас? — Він прислухався до вибуху, від якого в кімнаті посипалася штукатурка. — Тепер ти бачиш, скільки горя і крові коштують народу… таємниці святого Юра.
Роман відхилився від стіни.
— Я сам хотів знайти архіви. Слухай-но, Іване… Відпусти мене! Про криївку знають тільки Беркут і Диман.
— Ні, Романе. Це ж певна смерть.
— Я зможу, в мені зараз така сила! Така ненависть! — Роман щосили вдарив кулаком по стіні. — Тільки дай мені глянути на неї. Благаю. Тільки глянути!
Роман відчинив двері в темну кімнату, вікна в якій були забиті дошками. На низенькому широкому підвіконні сиділа Стефа. Вона із спокійним сумом подивилась на юнака — і відвернулась…
Австрійські солдати і бойовики піднялися з-за кущів і, невпинно стріляючи, пішли в атаку. Попереду цепу з опущеним пістолетом ішов Орест.
З вікон майстерень відкрили вогонь у відповідь.
Орест раптом зупинився, впустив пістолет, упав навколішки і повалився набік.
Стефу неначе щось підштовхнуло зсередини, вона тривожно звелась на ноги, прислухалась до шаленої стрілянини за глухо забитим вікном.
Орест поворухнувся, з хрипом спробував підвестись, чіпляючись за дерево. З останніх сил видихнув:
— Романе!..
Стефа метнулась до вікна… відчайдушно рвонула дошки…
— Романе!.. — знову долинув голос її брата.
Дошки не піддавались.
Дівчина не втрималась на підвіконні, впала… і знову кинулась до вікна.
— Оресте!
Орест привалився до дерева, стражденні очі його ковзнули по верхівках акацій, рука повільно сповзла з грудей, відкриваючи на мундирі вологі багрові розводи і рвану дірочку…
З-за афішної тумби Роман спостерігав бойовика, який, насвистуючи, ходив перед кав’ярнею “Атлас”.
Дочекавшись, коли вартовий ненадовго сховався за рогом, Роман блискавкою метнувся до кав’ярні, мить постояв — і шаснув у прочинені двері.
Вартовий зупинився, оглянув безлюдну вулицю, вхід в “Атлас”, над яким погойдувався жовтуватий ліхтар, і, заспокоївшись, насвистував собі далі.
У кав’ярні було темно й пусто. Роман, завмираючи на кожному кроці, скрадливою тінню перетнув більярдну…
З дальніх кімнат долинав невиразний гомін.
Роман зачепив у барі стілець, насторожено постояв, потім звів запобіжник пістолета і вийшов у коридор. Він не помітив, що позаду, пригнувшись за стойкою, стежив за ним Семен.
Перед входом у штаб бойовиків Роман відхилився за виступ у стіні.
В штабній кімнаті Диман сердито виговорював Зенонові:
— Сволота! Загони виїхали з сіл ще опівдні! Тобі доручили зв’язок. Куди ти їх послав?
— Друже Диман, я…
— Ми тут захлинаємось у крові, а ти!.. Вб’ю, як пса, коли вернешся без загонів!
Зенон круто розвернувся, люто кулаком розчинив двері, швидко пройшов повз Романа. Коли його кроки затихли, Роман вбіг у штаб.
— Ані руш, Диман!
Цієї миті ззаду на хорунжого накинувся Семен, викручуючи йому руки.
У більярдній Зенон різко повернув голову на здушений зойк із штабної кімнати…
Семен штовхнув обеззброєного Романа на стілець.
— Хто до нас завітав! — щиро здивувався Диман.
На стіні задзвонив телефон.
— “Атлас” слухає, -зняв трубку Диман. — Авто вже вийшло?.. Добре.
Він вернувся до столу і підняв пістолет.
— Як бачиш, друже Роман… панькатися з тобою ніколи.
Біля дверей почувся спокійний голос:
— Кидай зброю, Диман!
Диман розкрив долоню, немов пістолет раптом обпік йому пальці.
— І ти, Семене, — провадив далі спокійний голос.
Бойовики підняли руки і ошелешено вирячились на Зенона, який, тримаючи їх під прицілом, заходив до кімнати.
Першим опам’ятався Диман.
— Паскуда!.. Тепер ясно, куди ділися загони.
Зенон усміхнувся Романові. Той уже встиг заволодіти зброєю Димана і своєю власною.
— Правильно, Диман, — сказав Зенон. — Я їх відіслав назад.
Семен блискавичним рухом вихопив з рукава фінку, заніс над Зеноном… і звалився від сильного удару рукояткою пістолета.
Зенон і Роман вивели Димана з кав’ярні. Вартовий випростався і доповів:
— Все гаразд, друже Диман.
Зиркнувши на своїх супроводжуючих, які, засунувши руки в кишені, впритул ішли за ним, Диман процідив:
— Ідіот…
Вартовий ображено провів їх поглядом. На вулиці вже чекала машина, про яку Димана повідомили по телефону.
Зенон відчинив дверцята, неголосно сказав водієві:
— А ти, хлопче, давай додому. — І помітивши, що той здивовано озирнувся на Димана, який сів з Романом на заднє сидіння, поквапив: — Швидше, швидше!
Хлопець виліз з автомобіля і розгублено стояв на тротуарі, поки машина з Зеноном за кермом не зникла за поворотом.
За вікном мелькали поодинокі тьмяні ліхтарі.
В машині мовчали.
Нарешті Роман тихо промовив:
— Диман… архіви!
Бойовик, немов чекав цього запитання, навалився на дверцята, смикнув ручку. Юнак пістолетом надавив йому на горло.
— Нас цікавлять архіви! Диман обм’як і прохрипів:
— Навіть не уявляю, де їх заховали… Беркут сам готував криївку.
На кладовищі Зенон загальмував біля багатої усипальниці: за масивною огорожею, під кам’яною аркою, у величній позі лежала мармурова фігура якогось кардинала.
Зенон вийшов з автомобіля, відчинив дверцята біля Димана.
— Ану… виходь!
— Ні… Ні! — запанікував бойовик, упираючись в сидіння.
Зенон витягнув Димана, швиргонув його на огорожу. Диман відповз до усипальниці.
— Не знаю!.. Я нічого не знаю!.. Сволота! Зрадники!
Він зі страхом втиснувся спиною в темний постамент, чекаючи пострілу, судорожно випростався і зазирнув під арку, ніби шукав там порятунку. Його лице раптом перекосила гримаса жаху: просто перед його очима, зовсім близько, холодно відсвічувало мармуром обличчя високопоставленого покійника… Диман сповз з усипальниці кардинала, уткнувся головою в ріденькі кущики біля огорожі:
— Відвезіть мене звідси!
— Диман, де сховано архіви? — стомлено нагадав Роман.
— Тільки відвезіть мене…
У кав’ярні “Атлас” Семен, стогнучи, тягнувся до телефону, який безперервно дзвонив. З-під чуприни бойовика на обличчя і шию спливали струмочки крові.
Його пальці торкнулись трубки, він трохи звівся на колінах— і впав, затискаючи в руці шнур. Сів на підлогу, привалившись до стіни, підніс трубку до вуха.
— Якого біса не відповідаєте? Де Диман? — долетіло здаля.
— Його… відвезли… — прохрипів Семен запеченими губами.
— Хто відвіз? Куди? Ти що — п’яний? — загорлали з трубки.
— Хорунжий Роман… і Зенон.
— Роман?.. Хто говорить? Ти, Семене?
— Я… Друже Беркут… Вони провалили мені голову…
— І Зенон з ним? Чорт!.. Куди, куди відвезли?
— Н-не знаю… я…
— Про що вони говорили?
— Друже Беркут… я… нічого не пам’ятаю…
— Семене, вони питали Димана про архіви? Семене!
Трубка загойдалася на шнурі.
Семен знепритомнів.
У штабній кімнаті деренчливо звучало:
— Семене! Семене! Згадай, Семене!..
Роман і Зенон один за одним пробігли між колонами великого залу, освітленого місяцем…
За головним вівтарем хорунжий з ліхтарем у руці почав обстежувати підлогу.
Зенон, поклавши перед собою пістолет і капелюх, сів на східець.
Колодочкою ножа Роман обстукував плити…
У нішах залу поблискувала бронза скульптур, лики святих були незворушні й загадкові…
Одна з плит раптом відізвалась під колодочкою незвичним звуком. Юнак стукнув ще раз, потім лезом ножа провів по цементному шву…
Зенон озирнувся на різкий скрегіт.
Хорунжий трохи підняв плиту й відвалив її вбік.
— Зеноне!..
Роман нахилився над криївкою і витягнув металеву скриню з архівами його преосвященства. Знову нахилився…
Згинаючись під тягарем скринь, вони вибігли на дорогу, де стояв автомобіль. На задньому сидінні корчився зв’язаний, з кляпом у роті, Диман. Бойовик, дико застогнавши, сахнувся — йому під ноги і на сидіння Роман і Зенон скидали скрині…