Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола. Страница 13

Так, прикриття! Тільки в це нам слід вірити!.. А голландець не прикрив Шлосса… Це треба запам’ятати і не стирчати поруч з Ван-Деєртом. Він — ненадійне прикриття… Я свої висновки зробив і тепер покладатимусь на Усташа або на Ящика…”

У Буассара відлягло від серця: ще раз за дике, сповнене пригод життя смерть обминула його і звалилась на іншого…

“Це справедливо, — підсумував Буассар. — Я ще молодий. Я можу сміятися, добувати долари. І я ще не белькочу, як цей німець, і не скиглю сльозливо!..”

Коли капрал вивів джип із чагарів, Буассар штовхнув медге ліктем:

— Якщо ми й справді зможемо продати цього звіра — нам поталанило. Треба тільки не розпускати язики, бо ще, чого доброго, цей перевертень охороняється яким-небудь міжнародним закопом… — І здригнувся: — Що це із Шлоссом?.. Шлосс!.. Капрале, зупини джип!

Капрал різко загальмував. Німець ткнувся головою в спинку переднього сидіння і захрипів. Голландець ззаду сильними короткими руками задер угору круглу голову німця і спробував його напоїти. Але марно — німець не розтис щелепи, і очі в нього були вже розширені, неживі.

— Мені це не подобається, — похмуро заявив Ван-Деєрт капралові. — У джунглях багато поганих хвороб. Не варто везти німця в табір.

…Тільки покидавши лопати в машину, ми отямилися. Шлосс лишився в джунглях, в пухкій масній землі, як лишалися до нього інші, і це на всіх подіяло. Зрозумівши наш стан, капрал наказав:

— Тут поблизу є селище. Ван-Деєрт, сідай за кермо, жени просто до нього! — І повернувся до нас: — У кого є віскі?

Буассар мовчки дістав фляжку, загорнуту в пальмовий листок. Ковтнувши, капрал передав її мені, я — французові. Розбухлі від гарячої вологи, дерева мертво височіли над нами. Навіть промені сонця, що зрідка пробивалися згори, не оживляли завмерлий, просяклий гнилизною і пріллю частокіл.

Години за дві ми підкотили до гостроверхих халуп, що ховалися під банановими деревами. Олійні пальми, окреслюючи периметр широкої галяви, стояли чорні, мов із сажі. Жителі поселення, капрал це знав, підтримували режим Чомбе, та, коли худющі препаскудні псиська. з відстовбурченими, як у гієн, вухами кинулись під колеса джипа, мимовільно ми схопилися за автомати.

— Союзнички… — пробурмотів Ван-Деєрт. — Вони такі ж сімбу, як і всі чорні.

Вождь, одягнений в приношений піджак і старі штани — символ достатку і влади, — зустрів нас біля порога халупи. Та в халупу ми все одно не пішли б — звідти тхнуло прогірклою олією, якою натираються чорношкірі. Плоскі щоки і відвисла нижня губа вождя виражали байдужість і презирство…

— Джамбо! — привітав вождя капрал. — Помер білий. Він зустрів у джунглях чорного. Ми працюємо на Моїза Чомбе і хочемо знати, чому померла біла людина. Ти знаєш закон, — скажи!

Вождь помовчав, потім тричі вдарив у долоні.

На цей сигнал вилізли на курний майдан десятка півтора старих жінок і чоловіків, згорблених, висушених сонцем. З переляком і подивом вони позирали на нас, відразу опускаючи очі долу.

Капрал заперечливо хитнув головою:

— Ні. Чорний був молодий. Вождь ще раз плеснув у долоні.

До натовпу приєдналося ще кілька виснажених голодом чоловіків. Жебрацьке, голе як смерть село…

Вождь поглянув на капрала, і капрал знову заперечливо похитав головою.

Скоряючись сигналу вождя, з крайньої халупи, найбільше занедбаної, виповзла на світ страхітливо древня, кістлява, скарлючена стара. Маленька гола голова її тремтіла, шкіра була вкрита блідими плямами. А може, вона чимось натерлася, не знаю…

Глянувши на вождя, стара хижо кивнула чорною головою.

Вождь відповів тим же.

Розставивши ноги, пригнувшись майже до землі, нашіптуючи невиразні слова, водячи пронизливими, що не втратили блиску, глибоко запалими очима, стара увійшла в коло. Хтось подав їй довгу гнучку лозину. Опустивши її похило до землі, стара завмерла, і вождь повільпо і ритмічно почав постукувати по лозині маленькою паличкою. Гнітюче відчуття навалилося на кожного присутнього, і я побачив, як голландець обережно пересунув кобуру пістолета із стегна на живіт.

Вслухаючись у стукіт палички, чаклунка прикипіла поглядом до своєї лозини, затисненої в непорушно витягнутих руках. Темп ударів паличкою по лозині дедалі зростав. Руки й ноги старої наче задубіли, вона напружилася, закотила очі й почала в такт бити лозиною і рукою по землі. Дикі корчі звели її тіло, вона упала на бік і покотилася в пилюці, не випускаючи лозину. Удар! Іще удар!.. Курява летіла просто на негрів, але ніхто не ворухнувся, не відсунувся. І, коли француз машинально ухопив мене за лікоть, чаклунка’, вереснувши, стрибнула на одного з негрів і з силою шмагнула його прутом. Упавши обличчям в пилюку, нещасний прикрив голову тонкими худими руками.

Вождь байдуже змахнув куряву з піджака:

— Візьми! Він твій!

— Ахсанте! — подякував капрал. — Спасибі.

І, ошкірившись, ногою виштовхнув негра з кола.

— Кенда!

Негр не ворухнувся.

— Екокі то набакиса лісусу?

Тільки тоді негр піднявся і, похитуючись, приречено побрів до нашого джипа мимо племені, що зрадило його.

Поклавши руки на автомати, ми рушили слідом за ним.

Ми майже не розмовляли, стежачи за нашим бранцем. І тільки коли в таборі нас зустрів Ящик, капрал гидливо наказав:

— Прив’яжи негра до дерева, бо втече. І скажи бабінзі, щоб спиртне Шлосса було поділено на всіх. Хай кличе нас обідати. Ми втомились. У цьому чортовому кліматі втомлюєшся швидше, ніж будь-де…

Обідаючи, ми не могли не помітити, що бабінга наляканий.

— Ти чимось невдоволений? — на всякий випадок запитав капрал.

— Ні, бвана.

— То чому ти обминаєш його? — Капрал товстим пальцем ткнув у напрямку прив’язаного до пальми полоненого.

Бабінга злякано промовчав.

Споночіло. Голландець розпалив вогнище. Буассар вивів джип на галяву і ввімкнув фари. Вмостившись на плащі, я смоктав пиво з бляшанки і чекав, що будуть робити капрал та голландець.

— Помер білий, — сухо мовив капрал полоненому. — Ти про це знаєш.

— Ндіо, бвана, — слухняно згодився негр.

— Ти підстеріг білого в кущах і зробив з ним те, чого тебе навчили знахарі.

— Ні, бвана! — закричав негр.

— Ти хотів дочекатися нашого від’їзду і забрати собі тіло білого.

— Ні, бвана!

— Я можу простити тобі, — пообіцяв капрал. — Але, ти нам скажи, де ховаються дівчата і жінки твого села. Ми — твої друзі, ми можемо подарувати тобі ніж.

— Ні, бвана! — закричав негр.

Я скривився. Буассар помітив це і штовхнув мене в бік:

— Ходімо!

Я вліз за ним у намет і засвітив ліхтар. Буассар розв’язав рюкзак німця.

— У нас із ним один розмір, — заявив він. — Я беру сорочки. Тобі щось потрібне? Бери!

Я взяв ніж. Добрячий, круппівської сталі.

Грошей у німця було небагато. Щось близько трьохсот конголезьких франків. Ми поділили їх порівну.

З бокового, обшитого целофаном клапана Буассар дістав цупкий папір:

— Ну й новачок! Він тягав із собою угоду. Не зберігав її в банку!

І при світлі ліхтаря вголос прочитав:

— “Документ про зарахування на службу особи, зв’язаної угодою з Демократичною Республікою Конго… Між урядом Демократичної Республіки Конго, представленому прем’єр-міністром Моїзом Чомбе з. одного боку, і паном Т. Ф. Шлоссом з другого боку, що надалі іменується “Особа, зв’язана угодою”, укладається такий договір…”

Француз сьорбнув пива і читав далі:

— “Стаття перша. Особа, зв’язана угодою, зобов’язується нести службу як волонтер. Функції, що виконуватиме Особа, зв’язана угодою, не обов’язково повинні відповідати згаданій вище повинності…”

— Це так, — підтвердив я.

— “Стаття друга. Дана угода укладається терміном на шість місяців і може бути продовженою автоматично, якщо не надійде повідомлення про анулювання її, яке має бути пред’явлено Особі, зв’язаній угодою, за тридцять днів до закінчення даної угоди”.

— Це так.

— “Стаття третя. Щомісячний оклад Особи, зв’язаної угодою, виражається в зазначених нижче сумах (у конголезьких франках): волонтер — 41 148, унтер-офіцер — 49 928, фельдфебель — 66 438, молодший лейтенант — 99 662, лейтенант — 105 642, капітан — 126 236, майор — 148 321, підполковник — 177 321. Виплата окладу приводиться щомісячно і наперед. Щорічне підвищення — 3,5 процента”.