Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола. Страница 21

Він вибухнув, як зоря. З-під його розпанаханої оболонки виливалися справжні вогненні ріки, спалахи і блискавки рвали дого, над ним вирували червоні протуберанці…

Ні. Звичайно, ні. Це мій власний біль малював такі картини. Одне я знав тепер — до автомата мені не дотягтися. Це кінець…

Коли капрал і Ящик зупинилися наді мною, я розплющив очі. Не знаю, що вони побачили, але на мене вони вперто не хотіли дивитися. Згодом я дізнався, що лоб і щоки мої були обпалені і спухли, здулися, як товста потворна маска.

Показуючи на драглисті, з бліднуватим блиском шматки, розкидані серед каміння, капрал запитав:

— Це перевертень?

Я спробував відповісти, але не зміг.

Зате знову, як у ту ніч, напливли запахи.

Що їх змусило повернутися?

Я поворухнувся, підвівся. Мені не хотілося нічого втрачати. А особливо запаху маленької квіточки, яку моя мати вдома, в Хорватії, вирощувала на вікні в глиняному вищербленому горщику.

Як вона називалася, ця квітка?

Поки капрал і Ящик розглядали шмаття розтрощеного перевертня, я зумів сісти на камінь. Незважаючи на запаморочення і біль, я чув спів.

Прислухався.

Справді, гули барабани. Лунко. Далеко. Я вловлював слова. Можливо, їх навіть вимовляв бабінга. А може, негр, убитий Ван-Деєртом. Не знаю… Але я чув слова і розумів їх.

Прийшли білі!

Вони сказали: ця земля належить нам, цей ліс — наш, ця річка — наша! Була-Матарі — біла людина, владар над усіма примусив нас працювати на себе.

Прийшли білі!

Кращі з нашого племені, найхоробріші і найсильніші, стали їхніми солдатами. Раніше вони полювали на антилоп, на буйволів і антилоп, тепер вони полюють на своїх чорних братів.

Прийшли білі!

Ми віддавали весь наш час і всю нашу працю Була-Матарі. Наші животи зсохлися від голоду. Ми не мали більше ні бананів, ні дичини, ні риби. Тоді ми сказали Була-Матарі:

— Ми не можемо більше працювати на тебе!

Прийшли білі!

Вони спалили наші хати. Вони забрали нашу зброю. Вони захопили в полон наших дружин і дочок.

— Ідіть працювати! — сказали вони вцілілим. — Ідіть працювати!

Прийшли білі!

Уцілілих погнали до великого лісу. Вони зрізали там ліани. Коли каучук був готовий, він був политий багрянцем крові. Білі взяли наш каучук.

Прийшли білі!

Наші дочки були прекрасними. Поцілунки білих осквернили наших дочок.

Прийшли білі!

Молодша, наймолодша — квітка моєї старості — сподобалась їхньому вождеві. Вона була такого віку, коли ще не думають про чоловіків. Я благав вождя:

— Не чіпай її! — Та вождь розсміявся у відповідь.

Прийшли білі!

Я благав його:

— Вона ще така маленька! І я її так люблю!

Я благав його:

— Віддайте моїх синів, поверніть моїх дочок!

Та великий вождь білих посмугував мою чорну спину нагайками. Мої рани кривавлять! Земля моїх предків набухла кров’ю.

Прийшли білі!

“Яка різниця, — подумав я, — чорні прийшли чи білі? Суть не в цьому. Важливо прийти так, щоб на тебе не дивилися, як на вбивцю…” Це була проста думка, від неї не наморочилася голова, і мені стало трохи легше.

Я знову подивився в небо, де стояв Південний Хрест. Він похилився, зорі його потьмянішали.

Чужі зорі.

Капрал подав мені сигарету:

— Ти зможеш йти?

— Так.

— Після всього, що сталося, — сказав капрал, — нам нічого ділити. Ти хлопець розумний. Треба забиратися звідси. Вставай і ходімо. Утрьох краще, ніж удвох. А там розберемося — сам ти вирішив утекти чи це витівки того ж таки перевертня… Але твій автомат я понесу сам. Так надійніше.

“Еге ж, — подумав я. — Ділити нам уже нічого…”

Звівшись, я побачив тоненький кущик, на якому, вся оповита місячним сяйвом, погойдувалася рожева пелюстка. Я розпізнав її запах… А квітка…

Гібіскус — ось як вона зветься!

І коли ми йшли, легіонери, у свій легіон, я крадькома доторкнувся до квітки, навічно прощаючись з дивом. Я знав, що вже ніколи й ніде не матиму ні прощення, ні ласки… Зорі, коли я підняв голову, були чужими. Капрал і Ящик були чужими. Країна була чужою.

Що я тут робив?.. Цього я не знав. Але я справді відчував себе чужинцем.

Чужі люди.

Чужі зорі.

Чуже небо…

Переклад з російської.

Олександр Тесленко

МОНОЛОГ ОДНОГО САМІТНИКА

Фантастичне оповідання

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка й золотоволосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші й масивне тіло когось третього, накритого білим покривалом. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити. Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августин побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і він рушив до них запитати, що сталося.

— Добрий день, — сказав кібер і злегка постукав по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здавалось, тільки тепер помітили його, і Реденблек прочинив дверцята.

— Добрий день, любий Августине, — спробувала всміхнутися жінка.

— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августин сам зрозумів, здогадався.

— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюраг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

— Так.

— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августин. — Вам допомогти?

…Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від світу. Ввімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала. Свідомість зникає останньою. Але ще не зникла. Я знаю — на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Формально усвідомлюю матеріальність прожитого мною. Колись було… Все розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому сенс усього свого життя. Не иапишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною ВІЧНОЇ МАШИНИ? Це теж не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.

Мені завжди подобалася моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не тямить у складних фізіологічних механізмах травлення, проте, це не заважає їй нормально харчуватися, не розуміється на проблемах генної трансформації, але народжує дітей. Професор говорив цілком серйозно, навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.

Чому я згадав, цього професора в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе остаточних еталонів. Збагнув лише: те, що сьогодні видається дрібним і незначним, завтра може осмислитись інакше.

Я щасливий від усвідомлення того, що жодна моя думка не пропаде. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті вивчатимуться в Інканському інформаційному центрі. Все цінне з мого життєвого досвіду буде використано наступними поколіннями.

Відчуваю, як з пористої основи просотується холодна рідина. Мине ще трохи часу, і я буду позбавлений епітеліального покриття, а разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста трубка мого ензимного тракту.