Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола. Страница 22

А в пам’яті чомусь зринув образ старої жінки, яку я зустрів одного разу на Землі. Той образ видається зараз таким значущим, що я хочу, аби він перейшов у спадок тим, хто житиме по мені.

Жінка стояла посеред площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:

— Беріть, дітки, беріть. Він чистий. Я його помила.

На зелених гронах блищали великі водяні краплі.

Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну. Вона не ображалася, що до неї не підходять, говорила до людей, заклопотаних своїми справами:

— Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемося — знову все буде по-нашому. Бережіть, люди, що лишається”. Сіли на гравітони й полетіли. І ми берегли. Хто тепер знає робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланти носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала. Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер кажете всі — благувата. А синочка мого… О-о-о, якби хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…

А потім незвично тоненьким голосом заспівала якоїсь древньої пісні, щось про коня і про дорогу.

Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис. І думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти, здається, найпростішого, не хочуіь відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов, стояв і слухав. Вона довго дивилась на мене, потім мовила тихо: “Дякую”.

А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав:

— Дурна робота!

Арміляр сімнадцять діб не виходив з селекторної пультової рубки. Лагодив пошкоджений реактор, який кожної хвилини міг вибухнути. Він був прекрасним фахівцем, та коли сказав “Дурна робота” — люди запідозрили серйозні порушення в його центральному аналізаторі. Армілярові треба було просто відпочити. А може, йому ніхто не сказав спасибі за сімнадцять діб пекельної праці. Тоді були важкі часи для біокіберів. Простіше було демонтувати…

Коли я працював в Інканському центрі проблем довголіття, був там професор Фрайтішек Зінь, уже немолодий науковець, що ніяк не міг сягнути висот слави, до яких він усе життя прагнув. Уся його діяльність сприймається мною зараз як наскрізь патологічна, але для більшості його поведінка не виходила за межі нормальної моделі поведінки науковця. Так от, одного разу професор Зінь оголосив про заплановану ним операцію біокібернетичного протезування печінки… Я не вірив у його можливості. Він був невдахою. І, як і всі невдахи, не міг обрати об’єкта для здійснення свого задуму. На той час застосовувати біокібернетичне протезування можна було лише при умові повної нежиттєздатності структур природного органа. Нарешті професор обрав для операції сина робітника Інканського комбінату біопокриттів. Батьки хлопчика сліпо вірили в досягнення науки і погоджувались на будь-яку операцію. Не хочу зупинятись на подробицях, хоч вони всі й відомі мені до найменших деталей. Адже мені залишилось існувати так мало… Якби професор думав більше про те, щоб допомогти людині, я сам би підійшов до нього і виклав усі свої міркування. Але професора цікавила тільки слава. І кожне слово моєї поради звучало б як звинувачення. Тому, розуміючи, що й сам можу помилятися, я подумав, що все одно прийшла пора широкого біокібернетичного протезування, а операція Зіня просто прискорює загальний процес. Що буде доброго, думалось, коли стане відомо, що професор Франтішек Зінь зробив операцію, в необхідності якої можна сумніватися, виходячи з сучасних критеріїв? А які будуть критерії позавтрашні? Так я міркував. Але коли хлопчик помер під час операції, я зрозумів, що допустився помилки. Ніколи не можна приховувати того, про що думаєш. А надто біокіберові. Я почав готуватися до звинувачення, як раптом мене випередив голова Центру проблем довголіття Ніколіан Бер. Без будь-якої мотивації він усунув професора від участі в експериментальних роботах. Або ж Бер також догадався про все, або просто остаточно пересвідчився, що Зінь — невдаха.

А якби Франтішек Зінь не був невдахою? Якби хлопчик вижив? Чи байдуже, з якими намірами робляться, хай навіть добрі, справи?

З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі.

— Скажіть, як би ви вчинили? — запитав мене Олександр Сфагнум, голова контрольної комісії по перевірці якості чергової групи біокіберів. — Припустімо, у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій ви матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їх створення. В другій моделі — існуватимете в самому творчому вирі, але ваші потреби будуть задоволені лише частково. В третій — ні творчого виру, ні задоволених потреб, але ви зможете довго й спокійно функціонувати. На якій моделі ви б спинилися?

Не вагаючись, я відповів:

— Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них.

— Чому? — запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт. — Невже жодна з них не забезпечить максимального прояву вашої особистості?

— Жодна.

— Можете пояснити?

— Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активізує системи адаптації й дуже швидко позбавляє здатності підтримувати будь-який внутрішній потенціал. Тою ж мірою патологічно бути творцем, але не користуватися плодами своєї роботи. Ще більш патологічно функціонувати довго й безплідно.

— Ви справді мислите як людина, — посміхнувся Сфагнум. — Хочете бути причетним до кожної з ланок життя, обираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так?

Подібну думку я потім зустрів і в письменника Алекса Буркуна. “Вибір далекої мети застерігає від поспіху в її досягненні, але змушує обирати найкоротші шляхи”.

Письменник Алекс Буркун…

Я був свідком цікавої пригоди, що трапилася з ним у природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники — останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на гачку, забитому в шорстку стіну печери. Цікаво було бачити, як засяяли очі письменника.

— Що це? — вигукнув він. — Невже наручники?!

— Ви не помиляєтесь, — мовив директор музею Мартін Реденблек, який особисто супроводжував письменника. — Це наручники.

— Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках. — Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання. — Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Надіньте їх мені на руки. Я хочу уявити себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте?

Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Алекс Буркун простягнув руки, і старі наручники, глухо скреготнувши, охопили його зап’ястя.

За своє життя я написав декілька книжок, а тому й себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв як письменницьку примху.

Я зібрався йти, коли раптом сталося таке, що примусило мене затриматись. Письменник попросив зняти наручники, і Мартін Реденблек вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його… і вигукнув:

— От халепа!

Древній ключ переламався. Минуле міцно схопило славетного письменника своїми залізними руками. Але на його обличчі не було страху.

— Допомогти? — запитав я, зайшовши до склотелю.

— Так, Дьондюрагу, бачиш, яка прикрість… — зніяковів директор. — Я мусив подумати про це… Це я винен…

— Пусте, — усміхнувся Буркун. — Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент?