Королеви не мають ніг - Нефф Владимир. Страница 20

— Признаюся, — провадив пан Янек, — мені було дуже тяжко на душі, тому, піднявшись на Град, я, перше ніж піти до імператора, зайшов до храму святого Віта й довго молився там, і благав небо, щоб мене минула ця чаша гіркоти. Та моє благання не було почуте. Імператор розмовляв зі мною дуже різко, і хоча я стояв на своєму й уперто відпирався, що ніякого Філософського каменя в мене немає, він наказав укинути мене у в’язницю.

— Але чому імператор так домагається вашого Філософського каменя, коли, як видно, золото, виготовлене штучним способом, не має ніякої вартості? — запитав Петр.

— Не має ніякої вартості — точніше тут треба було б висловитися так: його не можна обміняти на гроші, якщо той, хто намагається його збути, — відомий алхімік, — уточнив пан Янек. — Це я мав усвідомити, і шкода, що я цього не усвідомив, не здогадався своє золото трішечки зіпсувати, себто додати до нього деяких домішок, характерних для природного золота. Але ж алхімік, крім усього іншого, — до певної міри ще й художник, а який художник добровільно й умисне зіпсує свій витвір? Ну, тепер ти бачиш, Петре, у яку я потрапив тарапату — і тобі, старий йолоп, не зарадив, і сам разом з тобою сиджу тепер у буцегарні й чекаю, коли прийде моя остання година.

Він зняв перстень—печатку з зображенням змії, яка кусає себе за хвіст, і надів його на палець синові.

— Збережи цю пам’ятку про мене, Петре, прошу тебе. Обіцяєш?

— Обіцяю, звичайно, обіцяю, таточку, — відповів Петр, — але чому такий розпач? Невже ви не бачите жодного виходу?

— Я не бачу іншого виходу, — відповів пан Янек, — крім відпиратися, знову й знову мужньо відпиратися, хоч би як мене катували. Я не боюся тортур, бо життя, присвячене Філософському каменю, навчило мене такого самовладання, що на світі немає муки, яку я не зніс би стійко і без нарікань. І це самовладання — врешті—решт єдине, що я набув своєю працею, бо для мене особисто Філософський камінь утрачений, а нікому іншому я його не довірю, навіть тобі, Петре, навіть тобі, хіба що в тій мізерній дещиці, яку…

— Я нічого не хочу, навіть тієї мізерної дещиці, — урвав його Петр. — Я взагалі не хочу мати нічого спільного з цим проклятим, безглуздим каменем, який мене жахає й отруює моє життя з самого дитинства, який убив Августина й довів вас до жебрацтва, ба ще й тепер завдає таких мук. Ох, тату, таточку, я згадував про вас кожного ранку, коли після гоління розтирав собі щоки вашим after—shave — граф купував його у вас у великій кількості й цілком заслужено розхвалював. Ох, таточку, чому ви не присвятили себе виключно виготовленню парфумів і мастей, які варите так чудово, що тут немає вам рівні, а замість цього занапастили своє життя цим тихим божевіллям! Отямтесь, таточку, і якщо вас запитають про той ваш Камінь філософів, спокійно віддайте їм його, нехай вони ним подавляться, а ви матимете святий спокій!

Замислене обличчя пана Янека помітно зблідло.

— Як ти можеш мені таке радити? — запитав він.

— Я вам не тільки це раджу, я просто заклинаю вас зробити так, бо знаю: те, що ви називаєте Філософським каменем, має таку саму здатність обертати олово на золото, як покійний Августин знав мову, що нею розмовляли Адам з Євою в раю, і як та водиця, котру я приносив вам малим хлопцем, походила з роси, зібраної з пелюсток квітки алхемілли, і як той цукор, що, торкнувшись заліза, змінював свою суть, і як ті дні, що їх ви відзначали людям у календарі, були для них щасливими.

— Ці гороскопи, — заперечив пан Янек, — я складав сумлінно, згідно з найновішими досягненнями науки, і помилявся лише в виняткових випадках. І я зараз пригадав, що здатне піднести твій настрій у твоєму нещасті. Після невдачі на Златницькій вулиці я вчинив те, що треба було вчинити негайно, — я вивчив твій гороскоп. Так от, у мене вийшло, що зараз для тебе дуже несприятливий період, але на святого Михаїла в твоїй долі настане помітне поліпшення. Не забудь, Петре, на святого Михаїла, і згадай про мене.

— Зараз мова не про це, таточку, — нетерпляче урвав його Петр. — Зараз ідеться про ваш Філософський камінь. Вам не спадало на думку, що той золотар відмовився купити ваше золото не через його виняткову якість і чистоту, а якраз навпаки — через те, що це зовсім не золото? Я не сумніваюся, що цей ваш так званий Філософський камінь має здатність забарвлювати олово в жовтий відтінок — та ви й самі називаєте цей процес перетворення зміною забарвлення, — однак золото, справжнє золото штучним способом добути не можна, бо, коротше й точніше кажучи, це просто неможлива річ, а імператор розшукує цей ваш барвник через те, що він такий самий божевілець, як і ви.

Злякавшись, що він зайшов надто далеко, Петр квапливо додав:

— Даруйте, під словом «божевілець» я не мав на увазі справжнього навіженця, якому потьмарився розум і він голяка бігає вулицями, вигукуючи всілякі дурниці, а просто людину, заполонену якоюсь ідеєю чи пристрастю, адже кажуть: «Цей парубок пропадає за цією дівкою».

Пан Янек стомлено, задумливо всміхнувся.

— Ми не маємо часу ображатись чи гніватись один на одного. А втім, я не забуваю про твою молодість, бо тільки молодість здатна так міркувати й усіх засуджувати, навіть не відаючи, має вона на це право чи ні, тільки такий молодий, гарячий, як ти, одним рухом руки, не задумуючись, здатний відмахнутися від справи свого батька, якій він присвятив усе своє життя.

— Не кажіть, що я одним рухом, ні сіло ні впало, відмахнувся від вашої праці, — заперечив Петр. — Я ніколи не ставився до неї інакше, ніж ставлюся тепер.

— Ти називаєш мене божевільцем, хоч і в абстрактному й переносному значенні цього негарного слова, — мовив пан Янек. — Невже ти відважишся назвати божевільцями геть усіх тих алхіміків, які працюють над Великим творінням уже чотири тисячоліття? Чотири тисячоліття! Невже можна чотири тисячоліття займатися тим, що не має ніякого сенсу?

— Якщо давність, — відповів Петр, — єдиний доказ правоти алхімії, тоді вона, поза сумнівом, навіть на самому початку була фальшивою.

Уже вечоріло, а батько з сином усе ще сперечалися так захоплено й жваво, немовби хотіли цим розвіяти усі свої болісні тривоги, і цілком імовірно, що це й справді було причиною їхньої суперечки, яка урвалася тільки тоді, коли в замку обкутих дверей скреготнув ключ і ввійшов начальник імператорської варти, той самий, який відвів Петра до темниці після його поєдинку з рицарем фон Тротцендорф. Він відступив убік, пропускаючи двох вартових, які несли шаплик з гарячою водою, і цирульника:

— Даруйте, панове, — мовив він поштиво, — але його величність забажала вділити вам обом аудієнцію, тож треба, щоб ви з цієї нагоди трохи опорядилися.

Імператор прийняв обох Куканів у своїй таємній астрономічній і астрологічній обсерваторії, яку звелів улаштувати в мансарді вежі, в північному форті Града, в приміщенні, неймовірно захаращеному предметами найфантастичніших форм і призначень, яке нагадувало чимось алхімічну майстерню пана Янека. Зліва залитий світлом місяця в повні й мерехтливих зірок, справа — жовтуватим полум’ям трьох воскових свічок, а крім того ще, справа і зліва, сяйвом своєї величі та могутності, імператор сидів біля широкого стрілчастого вікна, в якому було закріплено масивну зорову трубу, схожу на гармату, націлену жерлом на небо. Біля його ніг, на погляд іще по—юнацькому струнких, тим часом як тулуб уже заплив м’яким салом, стояв величезний небесний глобус, здіймаючись на високій підставці, заваленій купами велетенських, оправлених у свинячу шкіру фоліантів, що каскадом сповзли з дубового столу, захаращеного книгами, пергаментними сувоями, кресленнями, лекалами та циркулями.

Коли батько з сином увійшли до кабінету, імператор широко всміхнувся усім своїм масним обличчям з короткою кучерявою борідкою й вусами.

— Ай—яй—яй, панове, ви примушуєте на себе чекати, — похитав він головою, — але не страшно, ми все одно раді вітати вас. — Він звернув на Петра погляд своїх великих темних очей, підведених чорними тінями. — Так ось який ви, доблесний захисник ніг, у чому безжальний етикет відмовляє королевам, великонадійний реформатор придворних звичаїв і догматів, юний фехтувальник, який заколов досвідченого підкорювача турків? Це нічого, нічого, ми ласкаво подаруємо вам вашу провину, бо знаємо, що молода кров гаряча, і з цим треба рахуватися. Ваше обличчя нам трохи вже знайоме, ми іноді бачили його, однак, далебі, нам навіть на думку не спадало поєднати його з тим латиністом, котрий так вишукано користується мовою Ціцерона. Деякі звороти з вашого рапорту про засідання сейму нас вельми захопили, ми раді були б про них поговорити з вами в зручний час.