Останній неандерталець - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 23

Терміново було скликано симпозіум астрономів та фізиків.

— Панове, — казав головуючий. — Ми бачимо перед собою унікальне явище. І, без сумніву, визначне. Розумні істоти, котрі не тільки рівні нам за розвитком, але, певно, перевершують нас, встановили контакт з нашим світом. їхній корабель наближається до Землі. Ось остання телеграма із Пулкова: “Відстань між кораблем і Землею — тридцять мільйонів кілометрів. Максимальне зближення з Землею відбудеться через двадцять днів. Корабель, якщо не зміниться його траєкторія, пройде у двохстах тисячах кілометрів од Землі, прямуючи до Сонця”.

Голова поклав телеграму на стіл і звернувся до делегатів симпозіуму:

— Наші сигнали не досягають корабля чи ігноруються його мешканцями. Що ж тоді означає танок повітряних ліній?

Відповісти було непросто. Звернулися по допомогу до електроніки. Танок ліній перевели на кібернетичну програму. Думка електронних машин була приголомшуюча: лінії передають сигнал небезпеки. Не вибір місця для приземлення корабля, не привітання землянам, як припускали раніше, — танок ліній означав SOS. Повного перекладу речень електроніка не давала. Чужа мова не мала нічого спільного з мовами землян, але тривога, що бриніла в танку ліній, вгадувалася точно. Як не варіювали питання про суть танцюючих ліній, машини давали однакову відповідь: лінії передають сигнал небезпеки.

Ця думка знайшла прибічників. Чому корабель не відповідає на запитання землян? Чому не змінює курсу? Може, на кораблі сталася аварія? Лінії послано на всі планети, чи не означає це, що розумні істоти на кораблі не одержують сигналів з Землі, не можуть бачити, заселена вона чи ні, і тому послали сигнали на всі планети, навіть на Плутон? Проте серед членів симпозіуму були й скептики, котрі вважали, що лінії передають на корабель інформацію про планети — і не більше.

Думки розійшлися.

Ніхто все ж не сумнівався, що це контакт двох цивілізацій — врешті настав довгожданий час! — і оскільки в основі будь-якої цивілізації — розум, то можна підібрати ключ до послання прихідців, розшифрувати танок ліній. Створене розумом, твердили оптимісти, не може зостатися незбагненним для іншого розуму. Спільне мірило всіх цивілізацій — розум, казали вони; отже танок ліній можна розшифрувати.

Це було блискуче доведено: людська думка здатна на дивовижні злети. У дев’ятнадцятому сторіччі таким злетом було відкриття Левер’є, як тоді казали, “на кінчику пера” планети Нептун, у двадцятому сторіччі — розшифрування кібернетиком Сибірського наукового центру Павловим танку загадкових ліній.

Ось що було надруковано у “Віснику Академії наук СРСР”:

“Лінії справді передають сигнал небезпеки, звернений до розумних істот планет сонячної системи. Цей заклик складається з двох речень, що повторюються чотири рази в кожному шістнадцятихвилинному сеансі. Зміст речень такий:

— Врятуйте нас, ми падаємо, падаємо, падаємо… — Слово “падаємо” повторюється в кінці першого речення сімнадцять разів.

Якщо не допоможете, загинемо, загинемо, загинемо… — Це слово повторюється теж сімнадцять разів.

Можна поставити запитання: що значить — падаємо? Куди? Відповідь очевидна: корабель втратив керування і падає на Сонце, — математична траєкторія корабля веде до Сонця. Друге речення не потребує пояснень, воно закликає допомогти. Чому наприкінці кожної фрази слово повторюється сімнадцять разів — незрозуміло, математичний аналіз тут не дає результатів.

А. Павлов”.

Справді, чому слова повторюються сімнадцять разів? Мовна структура речень для землян незвична. Може, це особливість мови прихідців? Може, символ? А може, екіпаж корабля з сімнадцяти чоловік, і телеграму складено так, щоб за кожного замовити слівце? Було щось трагічне й наївне, майже дитяче в цих фразах — землян над усе дивувало безконечне повторення слів. І трошки розсмішило. Можливо, далося взнаки напруження останніх тижнів — танок ліній, чекання зустрічі з прихідцями, але безконечне повторення слів породжувало численні пародії. Дотепники, прощаючись до завтра, казали друзям: “До побачення, до побачення до побачення”… — сімнадцять разів. Інші, штовхнувши сусіда в тролейбусі, мимрили: “Пробачте, пробачте, пробачте…” — теж сімнадцять разів. Число входило в моду, лунало з естради. Біттлзи придумали пісеньку, в якій рефрен повторювався сімнадцять разів. Розшифровка Павлова, незважаючи на всю серйозність, викликала в землян усмішку. Напруження зникло, наче земляни побачили перед собою не велетнів чужої цивілізації, а дітей, котрі белькотіли розгублено перші-ліпші слова, що спали їм на думку.

І в той же час земляни приступили до практичних заходів, щоб врятувати інопланетний корабель. Симпозіум вчених перетворився на Комітет порятунку.

Ще раз було уточнено рух корабля. Найбільше зближення його з Землею становило сто вісімдесят тисяч кілометрів. Можливо, корабель вийде на земну орбіту? Ні, третя космічна швидкість не дасть змоги це зробити. Коли б можна було загальмувати корабель! Але як його загальмувати? Питання поставили перед інженерами і космонавтами.

Сполучені Штати виступили з проектом: вийти назустріч інопланетному кораблю, пришвартуватися до нього і, використовуючи двигуни ракет, перевести корабель на навколоземну орбіту. Було виділено два кораблі “Колумб”.

Радянські космонавти запропонували зустрічний проект: врятувати мешканців корабля, забравши їх на борт посланої для цього ракети.

Американський проект був простий, але викликав багато заперечень: чи пощастить зробити стиковку на третій космічній швидкості? Невідома форма, маса корабля; чи вистачить у земних кораблів пального на гальмування? В цьому полягала вразливість проекту. Але недосконалим був який завгодно проект, і коли радянські космонавти запропонували врятувати мешканців корабля, у них насамперед спитали: а корабель? Виходить, корабель з устаткуванням, з інопланетною технікою має загинути?

Сперечатися бракувало часу. Комітет прийняв обидві пропозиції — американську і радянську: якщо не вдасться загальмувати корабель, то докласти всіх зусиль, щоб урятувати екіпаж.

Перші вилетіли назустріч прихідцям “Колумби”. Капітани Джон Ріксток і Еддлі Хайт сподівалися зустрітися з кораблем на відстані трьох мільйонів кілометрів од Землі. Дороговказом для “Колумбіє” був лазерний промінь радянської космічної станції КС-І, що намацав корабель у темних глибинах. Рубінова стежка бігла по шляху корабля, мов червоний килим. Ріксток і Хайт шукали корабель радарами, ні на хвилину не втрачаючи зв’язку з мисом Кеннеді. Звідси телебачення через ланцюжок супутників транслювало пошук на земні станції. Коли на екранах “Колумбів” зблиснула перша точка, Земля, затамувавши подих, почала чекати зустрічі. “Колумби” розвернулися в глибині космосу і лягли на паралельний з кораблем курс, ждучи, коли він наздожене їх, і поступово збільшуючи швидкість, щоб іти поряд з ним, а потім здійснити стиковку. Точка на екранах зростала, перетворювалась на горошину, з’явилося зображення — металевий еліпсоїд. “Колумби” наблизилися до нього з обох боків. Безперечно, це був корабель, що зазнав аварії. Поверхня його оплавилася, надбудови, антени знищено вибухом, ілюмінаторів не видно, якщо вони й були, то їх заварило розплавом.

У носовій частині еліпсоїда виднілося кілька заглиблень неправильної форми, в одному з них виблискувало скло; згодом з’ясувалося, що і воно оплавлене, непрозоре. Зжована хвостова частина корабля стирчала обрубком. Певно, тут була система ферм і переходів, котрі вели до фотонного двигуна, але вибух знищив їх. На позивні корабель не відповідав, ніби на ньому не лишилося нікого живого. Та лінії на Землі продовжували танок, і не вірилося, що корабель мертвий. Очевидно, прихідці не мали змоги прийняти сигнали “Колумбів” і відповісти на них. Ріксток і Хайт почали маневр зближення. Але Ріксток поспішив, корабель його зіткнувся з кораблем прихідців, правий двигун вийшов з ладу, і, втративши швидкість, “Колумб” одразу відстав, щезнувши у чорному просторі, мов тінь.