Останній неандерталець - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 24
Хайт діяв обережніше. Наблизившись з корми, він мацав по обшивці променем прожектора, шукаючи виступ, на який можна було б накинути трос. Таких виступів — деталей, оплавлених вибухом, виявилося кілька. Наблизившись, Хайт висадив на поверхню корабля космонавтів. Коли вони закріпили трос і повернулися назад, Хайт почав гальмувати. Проте інерція корабля була така велика, що сила двигунів “Колумба” не подіяла. Огорнутий полум’ям гальмівних дюз, “Колумб” мчав за кораблем, мов прив’язаний, поки трос не перегорів, як нитка. Усе це виглядало на екранах Землі жахливо… Друга спроба Хайта мало не скінчилася трагічно. Трос обірвався, кінець його вибив на “Колумбі” ілюмінатор, космонавтам довелося рятувати своє життя…
Було ясно, що загальмувати корабель не пощастить. Треба рятувати його мешканців. Космонавти Хайта, які закріплювали трос, повідомили, що вони чули всередині корабля стукотіння і скрегіт. “Ми падаємо, падаємо… Рятуйте!” — тривожно танцювали лінії.
Три радянські ракети “Росія-2” стартували після першої невдалої спроби Хайта загальмувати падаючий на Сонце корабель. Це були три ступені, що підтримували одна одну. Першою командував Валентин Громов. Він та чотири його помічники за допомогою плазмового пальника мали вирізати отвір на кораблі прихідців. Друга й третя ракети несли устаткування для розрізування і запас пального. Громов мав пришвартуватися до борту інопланетного корабля, інші ракети — стати поруч, щоб можна було збудувати перехід між головною ракетою і кораблем.
Маневр зближення пройшов вдало. Почалося спорудження містка. Велетенські пневматичні присоски закріпили на борту корабля кілька ферм, і на них встановили ґратчасті поручні. Ферми обгорнули сіталовою плівкою — утворився прозорий тунель, коридор від вхідного люка ракети до борту корабля прихідців.
На кораблі були живі, відповідали на стукіт, на звукові сигнали; мабуть, розуміли, що готується розтин корабля; шарудіння, скрегіт чулися біля того борту, куди підвели рятувальний коридор. Громов кілька разів обстукав коло, котре мав вирізати в броньованій стінці корабля, пустив у хід плазмового пальника.
Коридор заповнили повітрям. Адже склад атмосфери всередині корабля був невідомий. Сподівалися взнати це, як тільки пальник зробить отвір. Надіялися, хоч і не без побоювання, що там не метан і не якийсь інший вибуховий газ. А проте це був риск. Усій рятувальній експедиції доводилося ризикувати. Вважали, що повітряний тиск у коридорі врівноважить тиск усередині корабля. Було б гірше нічим не застрахуватися: атмосфера корабля миттю вийде через отвір у космос, живі істоти на кораблі загинуть. Звісно, вони могли вдягти скафандри, але земляни не були певні, чи немає пошкоджень всередині корабля після аварії. Скафандри могли зберігатися в інших, знищених фотонним вибухом, приміщеннях.
Полум’я пальника дедалі більше заглиблювалося в метал. Помічник Громова Дмитро Петелін обережно постукував по борту. Всередині корабля все затихло; там розуміли хід рятувальної операції, насторожилися. Раптом почувся свист, Громов відсунув пальника. Блакитною шпариною на шерехатому металі горів отвір; повітря з коридору зі свистом втягувалося всередину корабля. Громов припав до отвору. Нестерпно голубе світло заливало внутрішній салон корабля. Численні шкали приладів панелями тяглися уздовж стін, там і тут на панелях тремтіли різноколірні вогники індикаторів. У головній частині салону височів чотирикутний екран; супроти нього на великій тринозі — камера телезйомки: так чомусь здалося Громову. Екран був порожній, був порожній весь салон. Внизу, біля стіни, ледь потрапляючи в поле зору, щось шаруділо і ворушилося, погрюкуючи членистими, з металевим блиском кінцівками. Що це — Громов не зміг розгледіти. Петелін та інші космонавти, що підійшли, торсали його за плече. Коли ж кожний по черзі припав до отвору, вони побачили те ж саме: кругла зала, вся у приладах, екран, тринога й телекамера. Що грюкало і ворушилося внизу, ніхто не міг роздивитись. Здавалося, що живих істот на кораблі немає.
— Не може бути, — сумнівався Громов. — Хто ж тоді грюкає внизу, біля борту?
— Треба вирізати люк, — квапили його товариші. — Ми взяли високо і не бачимо їх — вони низькорослі.
— Спробуй ще, — сказав Громов Петеліну.
Петелін постукав гаєчним ключем по борту корабля. Металевий палець майнув у отворі, але не зміг зачепитися — зник.
Усі бачили блискучий кіготь. Чекали, чи не з’явиться ще щось. Нічого не з’являлося.
— Ріж! — велів Петелін Громову.
Громов увімкнув пальника. Працював він зосереджено, мовчки, розширяв шпарину по. горизонталі. Потім провів першу вертикальну лінію. Товариші нетерпляче зазирали через його плече: хто на кораблі? Зараз відбудеться зустріч.
Виблискує блакиттю вертикальний розріз. Громов опускається на коліна, підрізає знизу металеву плиту. Щілина довшає, ось уже лишилося кілька сантиметрів і чотирикутну плиту буде вирізано.
— Назад! — Петелін хапає Громова і відтягує разом із пальником.
Громов ледь встигає вимкнути полум’я, заплутується в шлангах.
— Назад! — Петелін тягне його по коридору. Усі космонавти задкують до ракети. Громов кидає пальника і, випроставшись, озирається, бачить, як плита, котру він вирізав, відвалюється, і в отвір лізуть металеві тварини. На павучих ногах, пружинячи й присідаючи, в коридор повзе натовп роботів, клацаючи на ходу суглобами.
— Назад! — знову кричить Петелін. Коридор ходить ходуном від тупоту чудовиськ, сіталова плівка рветься, поручні розходяться і чудовиська падають у морок.
Громов підіймає руку, протирає очі — чи не наснилося йому все це?.. Рука в шорсткій рукавиці ковзав по оглядовому склу скафандра, рипить, наче натерта наждаком. Ні, це не сон, не видіння: з люка й далі лізуть нові роботи, чіпляються за ферми, падають, зникають.
— Стійте! — гукає їм Громов. — Зупиніться!
Його крик чують лише товариші, що стоять поруч із ним, та земляни, що припали до телевізорів. Але вони нічого не можуть зробити.
Телекамери трьох ракет продовжують знімати останній акт трагедії про прихідців. Дрібні роботи сиплються, мов яблука з мішка. Великі, зіткнувшись, застряють в отворі, як люди в години пік у дверях тролейбусів. Зруйнований міст пливе поряд з ракетою, тримаючись на одній сталінітовій фермі, його ніби відносить водою. На самому краю мосту, схопившись за зігнуті поручні, ще тримається маленький, схожий на черепашку робот. Петелін пробирається до нього, хоче врятувати. Космонавти прив’язані до ракети фалами, тримаються один за одного. Коли робот опиняється в руках у Петеліна, друзі підтягують космонавта до ракети. Черепашка чіпляється за зборки скафандра, Дмитро, мов живу, гладить її рукавицею: “Не бійся, не бійся…” Через ілюмінатори штурман і бортінженер продовжують телезйомку. Петелін покрутив трофеєм перед лінзами телекамер — маленьким округлим предметом у панцирі, з шістьма лапками й чотирма крапками блискучих очей.
Громов дає команду ввійти у перехідну камеру. Ракети повільно відстають од корабля. Міст відходить од ракети і повільно пливе за кораблем, що пливе назустріч своїй загибелі. Безсилі земляни дивляться йому вслід — тисячотонну машину руками не втримати.
— Капітане, капітане, — із жалем повторює Петелін. На його очах сльози: гине техніка невідомої цивілізації.
— Нічого не вдієш! — каже Громов і натискає на важіль. Вхідні люки зачиняються.
У салоні Петелін посадив черепашку на стіл. Вона одразу поповзла, пружинячи чотирма лапками, підібрала порошину і рушила далі.
— Звичайний пилосос! — сказав Громов.
— Пилосос… — повторив за ним Петелін.
— Корабель напханий роботами, мов діжка рибою.
— Вони й придумали телеграму: падаємо, падаємо…
— Як ми, земляни, не зрозуміли цього раніше! — вигукнув Громов.
— Так, — згодився Петелін і, спохмурнівши, додав: — Усе-таки шкода корабля.
Вони дивилися, як черепашка всмоктує в себе невидимі порошинки на столі і боязко відсовується від краю, щоб не впасти вниз.